Щоразу, коли Біляївка.City пише тексти на історичні теми про Одещину, обов’язково в коментарі приходять люди та пишуть: "українці не мали жодного відношення до розвитку Одеси, це все заслуга російської імперії та її діячів". Біляївка.City зібрати інформацію про лише невелику частину великих українців Одеси в мультимедійному хронологічному матеріалі, який спростовує цю тезу. Це частина перша, частина друга - XX-те-початок XXI-го століття буде далі.
⚠️ Ми не називаємо цих коментаторів ботами, оскільки не проводили спеціальне дослідження, але виглядали вони саме так: закриті сторінки, кілька людей в друзях, об'єднані кількома однаковими групами – прим.ред.
“А де ваш Жванецький?”
Це питання вони теж ставлять часто: "де ваш Жванецький та Пушкін, Суворов та Кутузов"? Останнім часом “методички” дещо змінилася, критики української Одеси готові визнавати внесок у її розвиток представників різних народів: греків, євреїв, французів, німців, поляків, лише б не українців.
На відео: Біляївка.City перевірили, фото яких видатних одеситів впізнають мешканці Одеси
Одеса, безперечно, – абсолютно європейське місто, дитя багатьох народів, кожен з яких зробив свій внесок в створення того самого одеського вайбу свободи, волі, підприємливості та своєрідної “одеської атмосфери”. Друге твердження, що українці не мали відношення до розвитку Одеси – не відповідає дійсності. Цей міф десятиліттями створювала російсько-імперська пропаганда та нав'язувала суспільству різними способами – через маркування публічних просторів своїми пам'ятники, героями, назвами вулиць, вкладали це в голови через кіно, телебачення, традиційні та цифрові медіа.
Українці були тут задовго до завоювання краю Російською імперією
Разом з тим, причорноморський край ніколи не був диким та незаселеним степом. Сучасна територія Одещини у пониззі Дністра до Чорного моря - одне з небагатьох місць на планеті, де розумне життя існувало тисячоліттями. Українці тут були від давнішніх часів.
Перша згадка про населений пункт Kaczubyeiow (Кацюбіїв), яке пізніше переназвали Одесою, датується 1415 роком. Існує чимало архівних свідчення, що життя тут ніколи не припинялося.
Новодить їх автор монографії “Історія Хаджибея (Одеси) 1415-1795” доктор історичних наук Тарас Гончарук: “Йдеться, зокрема, про майнові спори в судах між подільськими земельними магнатами Язловецькими 1442 року з польськими урядовцями за Пересип (один із сучасних районів Одеси), згадується у Грамоті хана Менглі-Гірея Литовскому великому князю Сигізмунду, датованій початком XIV століття, договорі польського короля Сигізмунда І та кримського хана Сагіб-Гірея від 1540 року. Не зникає Кочубіїв (Хаджибей) і з мап різних років: Сансона - 1660, Ван Келена - 1699, Де Фера - 1714, Фішера - 1730, Де Ліля - 1732, Де Вагонді - 1757 року”.
Історія про майновий спір між подільськими земельними магнатами Язловецькими 1442 року з польськими урядовцями за Пересип (один із сучасних районів Одеси)
До захоплення російською імперією, на території між Дністром та Південним Бугом, тривалий час існувало державно-політичне утворення під назвою Ганьщина або Ханська Україна. Ця територія перебувала під владою Османської імперії та Кримського ханства. Адміністративно Ханська Україна входила до складу Османської імперії лише номінально — тут були відсутні османські поселення, окрім деяких містечок на півдні.
На відео: на території сучасного півдня України було унікальне поселення – Ханська Україна. Там правило Кримське Ханство, а козаки, молдавани та болгари охоче переселялися на ці землі, жили тут і будували бізнес. Все це відбувалося, коли росіян тут не було й близько. Що таке Ханська Україна, розповідає Акім Галімов у новому епізоді "Реальної історії".
Історик Владислав Грибовський звертає увагу, що з історичної точки зору, Ханська Україна (Ганьщина) існувала довше, ніж, наприклад, срср: протягом приблизно 110 років, з 1672 по 1783 рік, тоді як срср існував всього 69 років, і то, укріплювалася шляхом великого терору.
Навіть за часів османів на місці сучасної Одеси стояла не тільки військова фортеця Хаджибей, але й цивільна гавань, з якої до Османської імперії відправляли зерно. Османський мандрівник Евлія Челебі, який двічі відвідав Хаджибей у 1650-х рр., твердив, що навколишні терени — «це справжні землі козаків».
Хаджибей, картина Г.Ладиженського
На Ханську Україну тікали козаки з-під влади Російської імперії, говорить одеський екскурсовод Андрій Дембіцький, оскільки панувала вольність та не було кріпацтва. Люди ці були підприємливі, сміливі та винахідливі, само це якості багатьох одеситів. У 1764 році гетьману Кирилу Розумовському доповідають про цю місцевість: “живуть тут волохи, євреї й понад половина в кожній слободі такого народу, як малоросійський (так називали в російській імперії українців - прим.ред.), населення міцне, осіле, заможне, а не з безхатченків чи ні на що не здатних бродяжок".
Українці заснували поселення навколо тодішньої фортеці Хаджибей, які отримали назви Нерубайське, Усатове, Чубаївка, Ковалівка, селилися вони на Одеській Пересипі. "Навколо Одеси існувала величезна кількість етнічно українських поселень. [...] Вони займались тут виловом риби, збирали сіль, видобували вапняк», – говорить Дембіцький.
Серед імперських пам'ятників Одеси, які сьогодні чомусь продовжує боронити мерія Одеси, не вистачає пам'ятника справжнім зодчим міста – каменярам.
Українські козаки, оселяючись у печерах в ракушкових шарах, від Ланжерона до Малого Фонтану, створювали свої домівки біля берегів Куяльницького та Хаджибейського лиманів. Жителі печерних домів мали справу з вологістю, пліснявою, грибком і темрявою. Життя у печерних домах, так само як і робота в катакомбах, були небезпечними. Часто відбувалися обвали, іноді зі смертельними наслідками. Однак це вони добували камінь, з якого повстала Одеса.
Печерні будинки села Нерубайське
Фото з архіву родини каменярів з Нерубайського, вченого, історика та правника, академика Михайла Слабченка.
Основним доказом того, що українців тут було багато задового до приходу російської імперії є сотні козацьких кладовищ вздовж всієї території нинішньої Одеської області.
Це не лише відоме всім козацьке кладовище Сотниківської Січі (Куяльницьке кладовище), що знаходиться на околицях Одеси (дивіться відео ⬇️ - прим.ред.). Козацькі кладовища були на території сучасних Кагарлика, Троїцького, Градениць, Маяків, Великого Дальника та інших населених пунктів, які оточують Одесу вглиб по Дністру на 40-60 кілометрів. Навіть пізніше, коли ці землі віддавали під німецькі колонії, на місцевих кладовищах, були кутки “Старих кладовищ” з козацькими похованнями. Їх було б набагато більше, якби вони не знищувалися за часів радянської влади, а їх залишки краще зберігалися за часів Незалежної України.
Відео Youtube-канал "Голоси Дністра"
Побачити, де знаходяться залишки цих кладовищ можна на карті, яку кілька років наповнюють громадські дослідники.
Після виходу відео Біляївка.City про Куяльницьке кладовище на Youtube-каналі, ми отримали десятки повідомлень, що такі хрести є повсюди у причорморських степах, навіть там, де вони поки не відцифровані на карті.
Перші штольні в Нерубайському, звідки добували каміння для будівництва Одеси, які зараз відомі під назвою «Одеські катакомби», це справа рук українців. На Сотниківському цвинтарі, зокрема, поховані власники великих мереж штолень, в яких добували черепашник, козаки-нерубаї Шмигора та Гетьманенко.
– У важких умовах, ризикуючи життям, вони добували ракушняк, з якого побудована майже вся стара частина міста, – говорить одеський історик та власник туристичної агенції "Тудой-Сюдой" Олександр Бабич.
Одеса – місто козацької слави
Ми не будемо занурюватися в дуже глибоку історію, скільки переможних боїв проводили тут протягом століть українські козаки, зупинимося лише на найбільш дискусійному періоді, коли на ці землі прийшла російська імперія за спинами українського козацтва, яку потім одразу ж зрадила.
У 1774 році, перед самим укладенням Кючук-Кайнарджійського миру, російські війська захопили фортецю Хаджибей, але змогли утримати утримували її лише кілька місяців. Під час Російсько-турецької війни (1787—1792) фортеця була ними втрачена.
У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо, яке складалося з колишніх запорожців під керівництвом старшин Сидора Білого та Захарія Чепіги.
Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу, щоб повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані під час її знищення російськими військами. Вони їх прийняли. Розрахунок росіян був простим. Переможні бої на цих землях козаки точили здавні, тож знали всі слабкі та сильні сторони противника.Саме ці якості хотів царат використати, щоб завоювати Хаджибей та вихід до Чорного моря.
Замість того, щоб утверджувати власну державність, козаки пішли служити царській владі, за що згодом поплатилися витісненням за межі своєї країни.
Історик Володимир Полторак стверджує: “Більша частина підрозділів, які тоді штурмували Хаджибей, це були українські козаки, це було шість полків. З російського боку було два підрозділи, які разом складали один полк. До того ж ще козацька флотилія потім брала участь в операціях із заняття Хаджибея. Це ті чорноморські козаки, які були по суті запорізькими козаками, відновленою такою козацькою формацією, вони в Хаджибеї на початку 1790 років складали до третини населення”.
Ймовірно, йдеться про шинок грека Симона Аспоріді. Історик Маркевич зазначав: "Ця каварня тривалий час була центральним місцем Хаджибея, де ділилися новинами; розташовувалася вона неподалік гавані, приблизно на розі сучасних Дерибасівської та Ришельєвської вулиць - за нинішньою адресою Грецька, 30". До речі, вулицю Грецьку вважають найстарішою в місті. У місті були турецькі бані, які зберігалися до середини XIX століття, і кам’яні будинки. Останній будинок Хаджибея був зруйнований аж у 1980-х в Красному провулку.
Пам'ятник Антону Головатому в Одесі
Козацька кіннота відразу заволоділа околицями Хаджибея, а з моря вдарив десант, який висадився на мілководді з чайок і після нетривалого, але запеклого штурму війська взяли фортецю. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія. \
Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків. Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі.
Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська.
Власне тут хочеться згадати імена кількох найважливіших українців, які мають безпосереднє відношення до того, що територія причорномор'я, а також фортеця Хаджибей (пізніше перейменована в Одесу) увійшла в той період до складу Російської імперії. Цікаво, що в Одесі імперського періоду знайшлося місце для сотень пам'ятників Пушкіну, Суворову, але майже жодного - для козаків.
Семен Палій: «богатир з-під Відня», народжений під зіркою воїна
☝️ Лише в 2007 році в Лузанівці козацькі організації встановили пам'ятний хрест на честь Семена Палія, а у 2017 році в Одесі з'явилася вулиця, яку переназвали на честь Семена Палія. Проте не багато одеситів знають, ким був цей чоловік і чому він так важливий для історії краю.
Наприкінці березня 1691 року в урочищі Пересип загін запорізьких козаків на чолі з С.Палієм розбив турецько-татарське військо. На цьому місці встановлено пам'ятний хрест.
Семен (Гурко) Палій народився у 1641 році в місті Борзна на Чернігівщині. Його батько, Пилип Гурко, був козаком Ніжинського полку, до якого Семен вступив, змужнівши. Ймовірно, він навчався в Києво-Могилянській академії. У 1660-х роках, бажаючи більшого простору для прояву патріотичного духу, він перейшов під булаву Петра Дорошенка, але згодом залишив його задля служби на Запорізькій Січі, де швидко здобув авторитет лідера і зробив стрімку кар’єру. Власне він і був тим воїном, який провів одну з перших успішних битв з турками у причорноморських степах.
Є кілька легенд, звідки з'явилося прізвисько "Палій". За однією, якось увісні до нього прийшов ангел розпитувати, що мучить козака і чого прагне він. Відповідь була проста, що мордують його землю рідну і бажає він шаблю могутню, щоб сікти та різати ворогів, а Україну очистити від хробаків. Почувши ці слова янгол сказав: «Дарує тобі Бог шаблю й вогонь, а люди зватимуть тебе Палієм!» За іншою легендою, таке прізвище він отримав, бо нещадно випалював ворогів.
Семен Пилипович Гурко, відомий як Палій, був полковником Фастова. Він фактично заснував це місто на Київщині і став відомий як керівник великого народного повстання проти польської влади, відомого як "Паліївщина" у 1702-1704 роках.
Існує багато міфів про Семена Палія, зокрема, що гетьман Іван Мазепа наказав його схопити і відправити до Сибіру. Насправді, це рішення прийняв московський цар Петро I, який обіцяв Речі Посполитій покарати Палія. Імперські історики згодом звинуватили в цьому Мазепу, хоча між ним і Палієм існували приязні стосунки.
Однак в історію він увійшов через інше. Фастівський полковник та його правобережні козаки у 1680-90-х роках взяли активну участь у черговій "священній лізі" європейських держав проти Османської імперії. Семен Палій відзначився у переломній битві під Віднем 1683 року. В австрійській столиці 2013 року на горі Леопольдсберг встановлено пам’ятник українським козакам – учасникам цієї битви. За це Палій отримав навіть прізвисько "богатир з-під Відня".
Битва, яка зупинила експансію турецьких військ углиб Європи, відбулася у Відні. Вирішальну роль в ній зіграли козачі полки.
Палій продовжував воювати проти османів у південноукраїнських степах, включаючи землі сучасної Одещини. Пересип, піщана коса в Одесі, стала місцем багатьох боїв козаків проти татар і турків.
У 1691 році Семен Палій здобув важливу перемогу на пересипу, розгромивши татарський загін, що повертався з походів у Сербію та Угорщину. Палій зі своїми козаками напали на татарський обоз і звільнили багатьох християнських полонених. Власне, в таких битвах загартовувалися козаки, які пізніше здобули цей край.
Антон Головатий: кошовий отаман, який став легендою
☝️Вулиця Антона Головатого в Одесі з'явилася у 1997 році, а пам'ятник Антону Головатому в 2006 році.
Антін Головатий, відомий козацький отаман Чорноморського козацького війська, народився близько 1744 року в містечку Нові Санжари, на Полтавщині. Виховавшись у родині заможного козацького сотника і мецената Андрія Магденка, він отримав освіту в Київо-Могилянській академії. Вже в молодому віці він відзначився своїми здібностями у військовій справі та літературному таланті.
Перші воєнні досягнення Антіна Головатого датуються 1764 роком, коли він очолив загін із трьох тисяч козаків і вразив Кримське ханство, повів його під Бердянськ і розгромив досить велику орду кримського хана, не дозволивши їй здійснити черговий грабіжницький напад на козацький край. Пізніше він активно брав участь у військових походах і морських експедиціях, здобуваючи авторитет серед бойових морських командирів.
У 1775 році російська імператриця Катерина ІІ почала роздавати українські споконвічні землі своїм чиновникам та іноземцям, то козаки, замість того, що захистити свої права, посилають до Петербурга делегацію у складі осавулів Сидора Білого, Логина Мощенського та військового судді Антона Головатого. Пів року вони домагалися правди, тупцюючи в передпокоях вельмож. Але всі намагання були марними.
Військовий хист Антона Головатого яскраво розкрився під час російсько-турецької війни 1787‒1791 років. Власне саме "наш завзятий Головатий" був одним з очільників війська, яке захопило Хаджибей, а пізніше перемогли в головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, що фактично призвело до вигнання турків з Півдня України.
Після перемоги під Очаковом «Військо вірних козаків» перейменовано в Чорноморське козацьке військо й, відповідно, козацьку флотилію стали називати Чорноморською козацькою флотилією. Її назва перенесена на весь флот, який відтоді став називатися Чорноморським флотом. Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою всього російського флоту. Вона завжди знаходилася в авангарді й першою розпочинала бій.
У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».
Захар Чепіга
☝️ В 1994 році в Одесі назвали одну з вулиць на честь Отамана Чепіги, пам'ятника чи пам'ятної таблички немає.
Його кар'єра розпочалася як рядового запорізького козака, а завершилася на посаді отамана Чорноморського козачого війська та генерал-майора. Його ім'я асоціюється з багатьма доленосними подіями в історії козацтва, зокрема організацією Чорноморського козацького війська, яке утворилося на берегах річок Інгулу, Громоклеї та Південно-Бузького лиману.
Він один з тих, хто здобував Хаджибей та міста Причорномор'я - Захарій Олексійович Чепіга — один з найвидатніших і колоритних представників Чорноморського козацтва кінця XVIII століття. Чепіга — козацьке прізвисько, справжнє прізвище невідоме. За деякими джерелами його справжнє прізвище Куліш, але ці дані не є достовірними. Вірний запорозькій обітниці безшлюбності, Захарій Чепіга не залишив по собі нащадків.
Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського університету, оприлюднив документ.
Текст відомого наказу генерал-майора Йосипа Де-Рібаса 1789 р. кошовому отаману чорноморських козаків Захарію Чепізі напередодні наступу на Хаджибей (Одесу).
Після загибелі кошового Сидора Білого в липні 1788 року Чепігу було затверджено отаманом. Він безпосередньо очолював кінні загони чорноморських козаків і проявив себе як хоробрий та талановитий командир.
Під час одного з походів у 1788 році Чепіга був тяжко поранений кулею у праве плече. Під час штурму Ізмаїла у 1790 році він вдало керував діями другої колони і сприяв захопленню фортеці з боку Дунаю. У битві при Бабадазі у 1791 році полк Чепіги, разом з іншими козацькими підрозділами, перебував в авангарді, де Чепіга захопив 11 гармат, бунчуки та весь обоз 23-тисячного турецько-татарського війська.
Однак українським козакам, які своєю кров'ю відвоювали нові землі, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах, як «гарматне м'ясо», захопити та колонізувати південні землі, у тому числі одвічні козацькі. Не знайшлося їм місця й в публічному просторі у вигляді символів. Повернулися вони туди тільки за часів Незалежної України.
Українське зерно - створило той самий "одеський феномен"
У 1793 році, після розподілу Речі Посполитої, до Росії відійшли Київщина, Волинь і Поділля – регіони, багаті на зерно. За часів Речі Посполитої українське зерно експортувалося до Європи через Гданськ, а приблизно з 1800 року його почали відправляти на європейські ринки через Одесу. Саме з цього моменту розпочинається феномен Одеси.
Подільське зерно, вирощене руками українських селян, до того з території Речі Посполитої возили морем через Ґданськ - після воно потекло через порт в Одесі.
«Десь за 20 років Одеса стала найбільшим містом України, четвертим містом в Російській імперії. І все це за рахунок українського зерна. Російська імперія тут ні до чого. Селяни Київщини, Волині і Поділля, пізніше Херсонських степів і частково молдавські селяни Бессарабії вирощували зерно, на якому Одеса зростала. Так, зростання припало на перебування міста під владою Російської імперії, але перше зерно з Росії в Одесу потрапило тільки під час голоду 1833 року – привезли з Поволжя», – говорить історик Тарас Гончарук.
Одеса-мама розвивається, росте. Однак навіть сам цей вислів народився завдяки українцям, а саме - чумацькій пісні.
Три кити архітектури Одеси: Юрій Дмитренко, Лев Прокопович, Федір Нестурх
Місто стрімко розвивається та розбудовується. Будівельні компанії, які перші розбудовували Одесу, зокрема Рішельєвський ліцей на вулиці Дерибасівській, належали Андрію Шостаку з Лівобережжя, стверджує Володимир Полторак. Серед численних європейських архітекторів, які збудували знакові будівлі історичної Одеси, це роблять й три українських зодчих.
Головний архітектор Одеси - українець Юрій Мелетьєвич Дмитренко, створив той самий "архітектурний ансамбль золотої Одеси". Його творчість і майстерність стали символом міста біля Чорного моря, де він жив і працював до своєї смерті в 1918 році.
☝️ Одеса не виявила достатньої вдячності архітектору, художнику та благодійнику Ю. М. Дмитренку, який і створив обличчя історичного центру Одеси, який внесений до переліку спадку ЮНЕСКО — його могила біля храму (раніше відомого як Свято-Воскресенський храм Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря, а тепер — храм святої рівноапостольної Марії Магдалини) на 9-й станції Фонтанської дороги була втрачена...
Юрій (Георгій) Мелентійович Дмитренко народився в Одесі. Після закінчення гімназії та Рисувальної школи Товариства витончених мистецтв у 1876 році, він вступив до Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив у 1885 році, отримавши звання класного художника 1-го ступеня за проект великокнязівського палацу в столиці.
Ще під час навчання у 1880 році він почав працювати в Одесі помічником А. І. Бернардацці, а з 1883 року – викладачем Одеської рисувальної школи. У 1917 році він увійшов до складу комісії з питань реформи Одеського художнього училища.
Дмитренко займав посади єпархіального архітектора та архітектора Інституту благородних дівиць, а в кінці життя – архітектора при Міському театрі, де також викладав архітектуру в Одеському художньому училищі.
Серед його найбільш впізнаваних проєктів – готель «Лондонська», зовнішній вигляд якого був натхненний готелем «Брістоль» у Берліні, та майже 70 найбільш відомих будинків Одеси.
Саме Дмитренко створював ту саме архітектурно красиву Одесу, якою всі милюються. Без його робіт, виконаних у різних стилях, місто не мало б теперішньої слави Приморського бульвару, вулиць Грецької, Катерининської, Пушкінської, Маразліївської, площ Катерининської та Привокзальної, а також багатьох інших архітектурних шедеврів, що прикрашають затишні куточки Одеси.
До речі, є ще два цікавих факти про Дмитренка. Він входив до комісії, яка опікувалася будівництвом символу Одеси - Одеського оперного театру.
Проект Фельнера и Гельмера, двох архітекторів театру, не був детально доопрацьований, і архітектори не відвідували Одесу під час будівництва, тому одеські архітектори Олександр Бернардацці, Фелікс Гонсіровський і Юрій Дмитренко переосмислили та доповнили багато аспектів.
Готель «Лондонська», Одеса, архітектор Юрій Дмитренко
Ще один зодчий історичної частини Одеси, який має українське коріння, Лев Прокопович працював в Одесі при міській управі, архітектором при градоначальнику, викладачем Рисувальної школи, виконував замовлення духовного відомства. Мав об’ємну приватну проєктно-будівельну практику. В Одесі архітектор реалізував низку важливих проєктів. Це галерея лише невеликої частини з них.
Архітектор також реалізував проекти поза межами Одеси, зокрема: церква Олександра Невського у с. Яськи (1898—1903), Свято-Миколаївська церква у с. Троїцьке (1908), Церковно-парафіяльна школа у Єлисаветграді (нині Кропивницький, провулок Василівський, № 16, 1898).
☝️Радянська влада звільнила його з посади з формулюванням як «соціально чужий робочим та селянам Одеси елемент». В місті немає пам'ятників йому, лише пам'ятна табличка, де значиться його автентичне прізвище, а не русифіковане. У 2023 році в Одесі з'явилася вулиця архітектора Нештурхи.
Ще один українець, який не лише спроєктував багато знакових будівель Одеси, а й зробив впізнаваним її душу та серце - одеський Привоз. Це - Федір Нестурх, нащадок давнього роду українських козаків Нештурхів.
Федір Павлович Нестурх народився в Одесі 21 червня (9 червня за ст. ст.) 1857 року в бідній українській родині. У шістнадцять років його віддали до народної школи, а потім до повітового училища. Захоплення малюванням дозволило йому серед небагатьох відвідувати недільну рисувальну школу Одеського товариства витончених мистецтв.
Через обмежені фінансові можливості батька Федір не зміг продовжити навчання. У 1874 році він знайшов роботу креслярем у майстерні видатного одеського архітектора Л. Ц. Оттона, де вивчав основи інженерної науки та переймав традиції місцевої архітектурної школи. Завдяки цьому досвіду та своїм художнім здібностям у 1877 році він вступив до Академії мистецтв у столиці як вільний слухач. Через рік його зарахували студентом, і на кожному курсі він навчався по два роки, оскільки між навчанням змушений був заробляти на життя. Незважаючи на труднощі, Федір Павлович завжди отримував золоті медалі та схвальні відгуки професорів.
Для підтримки себе та родини, що залишилася в Одесі, він працював на провідних столичних архітекторів, зокрема, брав участь у проектуванні Олександро-Невського собору в Софії (Болгарія).
Після закінчення Академії йому пропонували роботу в Петербурзі, але в 1888 році він із захопленням прийняв запрошення Псковської міської управи та переїхав до Пскова. Там він виконав низку важливих робіт з реставрації пам'яток архітектури та заклав основи нового генерального плану міста.
Попри професійний успіх у Пскові, його завжди тягнуло до рідної Одеси. У 1900 році Федір Павлович повернувся до Одеси та почав працювати над приватними замовленнями. Найбільш відомою його роботою того часу була дача С. Аршеневської на 6-й станції Великого Фонтану (1901, не збереглася), яка принесла йому широку популярність.
У 1902 році Федора Павловича обрали міським архітектором Одеси. Він активно взявся за організацію проектної діяльності, нагляд за будівництвом, а також організацію виставок, конкурсів і професійних дискусій. Він часто їздив за кордон для вивчення міжнародного досвіду будівництва громадських будівель і комунальних споруд.
Окрім адміністративної діяльності, Нестурх активно займався проектуванням. Під його керівництвом збудували торгову школу біля залізничного вокзалу (1903), міську публічну бібліотеку на вулиці Пастера, 13 (1904-1906), приймальне відділення швидкої допомоги на Валиховському провулку, 8/10 (1903-1905), амбулаторію на вулиці Бєлінського (нині — вулиця Леонтовича), 11 (1911-1914), корпуси психіатричної лікарні на Слободці-Романовці (1910-1912), фруктовий пасаж на ринку «Привоз» (1910, разом з архітектором С.А. Ландесманом), вищі жіночі курси на вулиці Торговій, 17 (1906) та інші.
У 1913 році за проєктом українця Федора Нестурхи на “Привозі” побудували спеціальний “Фруктовий Пасаж”, загалом він спроєктував 5 павільйонів.
Відмінні організаторські здібності дозволили Нестурху згуртувати навколо себе найкращі архітектурні сили міста. Він зумів захистити будівлю Нової біржі від знесення, незважаючи на опір міської влади та градоначальника.
Усі ці досягнення стали можливими, попри велику особисту трагедію — Нестурх половину свого життя був практично сліпим. Уже після закінчення Академії в нього сильно погіршився зір, і з роками почалося відшарування сітківки. У 54 роки, на піку своєї кар'єри, він майже повністю втратив зір через неправильно призначене лікування. Після цього він навіть намагався покінчити з собою, але зміг подолати труднощі та ще 14 років (до 1925 року) обіймав посаду головного архітектора Одеси, а потім викладав будівельне мистецтво в Одеському художньому інституті.
З 1916 року до своєї смерті Федір Павлович жив у будинку № 18 на вулиці Князівській. Помер 1 травня 1936 року в Одесі та похований на Другому Християнському кладовищі, ділянка 22.
Ринкова площа в Одесі до появи Привозу: більшість людей, які торгували на ринку привозили товар з навколишніх сіл з переважним українським населенням
Яким мовою говорять мешканці Одеси? Напевно, не російською. Типовий і відомий одеський говір з'явився в першій третині XIX століття, коли на мову міста, важливого торговельного порту міжнародного значення, сильно вплинули особливості французької, грецької, італійської та української мов. Протягом XIX століття зростав вплив ідишу через збільшення єврейського населення. Надзвичайно багато слов у типовому одеському говорі мають українське коріння, але лише у ХХ столітті на мовлення Одеси вплинула російська мова, що в значній мірі приглушила автентичний колорит "одеської мови".
У 1841 році з'являється ще один символ Одеси - Потьмкінські сходи. Сходи стали іменувати Потьомкінських після виходу в світ легендарного фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», кадри з якого давно стали класикою кінематографа. панцерник Чорноморського флоту Російської імперії. Названий на честь Григорія Потьомкіна, який зруйнував Запорізьку Січ, однак знаходився на пам'ятнику Засновникам Одеси.
За різними спогадами на місці цих сходів була стежка та дерев’яні сходи до моря, якими втомилася ходити дружина тогочасного очільника міста. Саме, щоб порадувати кохану, Воронцов не пожалів міських грошей на спорудження нових сходів. Казна Одеси тоді лопалася від грошей, які заробляло все місто, тому гроші були.
Серед тих, хто ці гроші заробляв для Одеси, були й підприємці українського походження, зокрема родини Яхненків та Симиренків. Про них можна написати багато, однак розкажемо лише про кількох найбільш відомих представників.
Семен Яхненко: перетворив провінційну Одесу на «південну столицю» імперії та став "батьком місцевого самоврядування"
☝️Вулиця Семена Яхненка з'явилася в Одесі в 2016 році, 2 вересня 2020 року, у Преображенському парку відбулося відкриття меморіального музею-стіни з іменами видатних одеситів, серед них Семена Яхненко.
2020 рік, ім'я Яхненка з'являється на стелі видатних одеситів
Яхненки — родина заможних українських промисловців-цукрозаводчиків, походила з кріпаків із міста Сміла (нині Черкаська область). Глава роду, Михайло Яхненко, походив з козацького роду козаків Яхно, яких закріпачила Катерина ІІ. Розбагатівши завдяки торгівлі, він викупив з кріпацтва себе і свою родину. Після цього Яхненки займались гуртовою торгівлею промисловими виробами, худобою та хлібом.
У 1820-х і 1830-х роках сини Михайла — Кіндрат, Терентій та Степан разом з Федором Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії Федіром Симиренко (теж колишній кріпак), будували та орендували млини в Смілі та Умані. На початку 1840-х років вони заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко», керівниками якої стали Кіндрат Михайлович Яхненко та Федір Симиренко. У 1843 році фірма збудувала першу в Україні парову цукроварню в селі Ташлик. У 1842 році Яхненки стали торговцями першої гільдії в Одесі, а в 1856 році вся родина була удостоєна звання почесних громадян за капіталом.
За вагомий внесок в економічний розвиток Одеси та півдня України брати Яхненки та Федір Симиренко на початку 30-х років XIX століття були відзначені званнями Одеських купців першої гільдії.
Одночасно була заснована невелика ремонтна майстерня, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техніку для цукроварень. Завод також побудував два пароплави, один із яких мав назву «Україна».
На початку 1850-х років Семен Яхненко переїхав до Одеси. Тут він жив на вулиці Мечникова, а на вулиці Херсонській збудував перший механічний млин.
У 1860 році Семена Яхненка обрали міським головою Одеси. За його керівництва місто почало стрімко перебудовуватися, і провінційна Одеса перетворилася на «південну столицю» імперії.
Найважливішим досягненням стало впровадження системи місцевого самоврядування. Відповідно до нового міського Положення, виборче право тепер мали всі платники податків, які досягли 25 років, а міська управа відповідала за виконання постанов думи. Засідання думи призначалися за рішенням міського голови або з ініціативи голосних, і міське управління могло діяти самостійно.
На посаді мера він у лічені місяці впорядкував міські фінанси, підготував містове Положення — збірку законів про місцеве самоврядування, яка з 1870 року стала основою для подібних документів у всій Російській імперії.
Семен Яхненко виступав за підтримку вітчизняного бізнесу. За його час керування Одесою та залучення в міські справи за лічені роки замість смердючих канав з’явилися дренажні водостоки, замість пилу та бруду на вулицях пролягли шляхи з бруківки, з’явилося газове освітлення, розпочалася історія побудови дністровського водогону.
Нагадаємо, що Одеса потерпала без води роками. 15 травня 1792 року катеринославський губернатор В.Каховський в своєму донесенні про облаштування системи водопостачання поселення Хаджибей доповів про існуючі проблеми. Він, можливо вперше, висловив думку про можливість доставки води до майбутнього міста з далеких околиць чи Дністра. За часів Хосе де Рибаса активно будувалися колодязі для забезпечення водою.
Проте постачання водою з колодязів не вдовольняло потреби швидкозростаючого міського населення. 8 січня 1808 року міська Дума зібрала загальноміські збори, учасниками яких були делегати від мешканців. На цих зборах було прийнято рішення про критичний стан водопостачання міста, особливо з урахуванням напливу до Одеси маси людей, вагонів і морських суден. Збори висловили клопотання до вищих органів влади про виконання невиконаного досі наказу імператриці Катерини II щодо прокладання з околиць «сильної, прозорої і легкої» води від джерела-фонтану, що знаходилося в 10 верстах від міста.
У місті шукали навіть фонтани, що вціліли в Хаджибеї від турецьких часів. Так, у 1829 р. був розкритий фонтан біля Херсонського спуску, що отримав пізніше назву «Когановський». Однак всі ці та пізніші звернення до влади Російської імперії не дають жодного зиску. Привести воду з Дністра до Одеси довелося самим одеситам.
Яхненко був засновником компанії Одесько-Дністровського водогону
Онук сільських кріпаків, спрямовував усю свою енергію, запал, сили та навіть особисті кошти на облаштування міського життя. Він був взірцем господарського підходу та безкорисливого ставлення до справи. Його самовідданість Одесі проявлялася в багатьох аспектах: він працював на благо міста абсолютно безкорисливо та відмовився від зарплати мера на користь службовців.
Яхненко був шанувальником максимальної гласності щодо діяльності влади. З його ініціативи при міській управі було створено друкований орган «Записки одеського міського громадського управління», де друкувалася бізнесова інформація та звіти про витрати міських коштів. У газеті ж «Одеський вісник» активно і постійно розповідали, на що йдуть міські гроші.
Яхненко приділяв велику увагу освіті одеситів. Він особисто обходив купців, підприємців та домовласників, переконуючи їх робити внески до фонду народної освіти.
Платон Симиренко: український кріпак, який став мультимільйонером
Симиренки (дослівно - "семирукі") походять з давнього козацького роду, внесеного до реєстру Вільшанської сотні Корсунського полку Війська Запорозького 1649 року. Як свідчать родинні перекази, ще за часів Катерини ІІ пращури Симиренків відмовилися присягнути цариці. Через це їх зробили кріпаками.
Федір Симиренко, який працював на Вільшанських млинах, викупив родину з кріпацтва, заробивши на цьому чималі гроші. Мати Платона Федоровича, Анастасія Яхненко, була донькою колишнього кріпака з роду смілянських козаків Яхно. Шлюб Федора та Анастасії об'єднав дві працьовиті і волелюбні українські родини.
У Федора Степановича та Анастасії Михайлівни народилося двадцять двоє дітей, але лише вісім з них дожили до дорослого віку. Найстарший син, Платон, закінчив пансіон Золотова в Одесі і планував вступити до Московського університету, але батько наполіг, щоб він приєднався до сімейного бізнесу.
Саме Платон Симиренко запропонував зайнятися в Одесі дуже прибутковою цукровою справою. Тут він навчався у найпрестижнішому пансіонаті Золотова та Рішельєвському ліцеї.
Познайомившись з діяльністю фірми, Платон вирішив не лише торгувати цукром, але й виробляти його самостійно. Для цього його відправили за кордон, де він вивчав технології цукровиробництва на найкращих заводах Франції та Німеччини. Хоча прогресивність цих заводів вразила його, Платон спочатку сумнівався, що подібне можна реалізувати в Україні. Проте, повернувшись додому, він переконав родину розширити бізнес і зайнятися виробництвом цукру. Це рішення стало новим етапом успіху сімейного підприємства.
Можна стверджувати, що завдяки цукровим заводам Яхненків-Симиренка та їхньому прикладу українські заводи цукру виготовляли три чверті цукру-піску і більше ніж 80 відсотків цукру-рафінаду від загального обсягу виробництва Російської імперії.
Заводи українських підприємців славилися не лише гуманізмом і демократизмом адміністрації, високою платнею робітників, а й винятковими соціальнопобутовими умовами для всіх працівників та членів їхніх сімей.
У 1850 році Платон Симиренко одружився з Тетяною Овчинніковою, дочкою відомого громадського діяча Івана Овчиннікова, голови Одеської міської думи, купця Першої гільдії та мільйонера. Цей шлюб зробив родину Симиренків ще впливовішою.
Ця програма тривала 50 років. Стипендії від цукрозаводчиків отримували Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Павло Чубинський, Михайло Грушевський.
Старший син Платона і Тетяни, Лев Симиренко, став видатним спеціалістом-помологом (ботанік, який займається вивченням сортів плодових та ягідних рослин з метою відбору (селекції). Він дослідив і назвав сорт яблук, вирощений його батьком, Ренетом Зеленим Платона Симиренка.
Левко Симиренко: король садівництва і творець "українського яблука"
☝️Вулиця Левка Симиренка з'явилася в Одесі в 2005 році.
Підлітком Левко Симиренко навчався в престижній приватній гімназії Кнеррі в Одесі. Цей заклад виділявся серед інших високою якістю викладання, сильним педагогічним складом і суворою дисципліною. Особливий інтерес і успіх він проявляв у вивченні іноземних мов — французької, англійської, німецької та латини, а також природничих наук, зокрема біології.
Жив Левко в будинку свого дядька Василя Симиренка на розі вулиць Херсонської та Зовнішньої (нині Пастера та Мечникова). У 1872 році він закінчив гімназію із золотою медаллю і 31 серпня того ж року став студентом першого курсу техніко-агрономічного розряду природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету (тепер — ОНУ ім. І.І. Мечникова), що підтверджено записом у "Списку студентів і посторонніх слухачів Новоросійського університету за 1872—73 академічний рік". Одеса, зелена й квітуча садами та парками, стала для Левка рідним містом, де він перейняв любов до природи й ландшафтів півдня України.
Однак у лютому 1874 року через нестачу фінансування університетська рада вирішила закрити техніко-агрономічне відділення, тому Левко перевівся спочатку на лісотехнічне відділення Петербурзького політехнічного інституту, а в 1875 році — на природниче відділення фізико-математичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Тут він познайомився з багатьма відомими революціонерами і сам активно залучився до діяльності народницьких організацій. Стурбована його політичною активністю, мати перевела сина назад до Одеси, на природниче відділення Новоросійського університету.
Після закінчення університету, перебуваючи під арештом, Левко підготував дипломну роботу під керівництвом професора О.А. Веріго, за яку отримав ступінь кандидата природничих наук. Після завершення навчання його відправили під нагляд поліції додому, а невдовзі заарештували і відправили до Сибіру. Спочатку він перебував у Лук’янівській та Мценській в’язницях, а потім сім років провів на засланні в Красноярську та Іркутській губернії.
Навіть у засланні Левко не залишав своєї улюбленої справи: в оранжереї купця Кузнецова він вирощував виноград, полуниці, цитрини, помідори, огірки та картоплю. У Красноярську досі існує парк з рідкісними для цього регіону деревами, посадженими Левком Симиренком.
За роки своєї діяльності Левко Симиренко зібрав у своєму розсаднику більше трьох тисяч сортів ягідних і плодових культур, видрукував книгу "Кримське промислове садівництво" та підготував кілька томів "Українсько-російської помології". Його називали королем садівництва, і він отримав багато міжнародних нагород. Серед іншого, він той самий сорт яблук, який на честь батька назвав "Ренетом Зеленим Платона Симиренка".
Платон і Лев Симиренки – одні із засновників раціонального садівництва України
Левко Симиренко був убитий чекістами. Напередодні Святвечора, пізно вночі 5 січня 1920 року в вікно садиби в Млієві постукали.
Левко Платонович помер від втрати крові рано вранці 6 січня, через кілька годин після нападу.
Після Жовтневого перевороту його господарство націоналізували і створили на його базі першу в Україні Мліївську садово-городню дослідну станцію, нині — Мліївський інститут садівництва імені Л.П. Симиренка НААН України. Син Левка Володимир став першим директором, але в часи сталінських репресій його звинуватили в антирадянській діяльності й розстріляли 8 вересня 1938 року.
Історик Максим Кашкаєв розповідає, що українці відкривали в Одесі аптеки, клініки, випускали медичну газету, видавали книжки, тримали крамниці, займалися комерцією, благодійністю. Ось лише частина з видатних одеситів українського походження, які перетворювали Одесу на четверте місто Російської імперії та перетворили її на "перлину у Чорного моря".
«Дух комерції та спекуляції витав над містом», — згадували очевидці економічних ус-
піхів Одеси.
Євген Чикаленко: треба любити Україну до глибини власної кишені
☝️Вулиця на честь Євгена Чикаленка в Одесі з'явилася лише у 2023 році, коли перейменували вулицю Академіка Вільямса.
Як зазначила донька Євгена Ганна: “українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям”. Сам же в листі до Михайла Грушевського писав: “Захопився українським національним рухом не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені”.
Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині (нині село Куяльницької сільської громади в Подільському районі Одеської області). Дитинство його минуло серед звичайних селян в атмосфері народних традицій. У дев'ять років батьки відправили його на навчання до пансіону Рандаля в Одесі.
Пансіон був для дітей з вищих верств суспільства, де навчали італійської, французької, німецької та англійської мов. Євген знав лише українську народну мову, через що зазнавав глузувань і цькування не лише від учнів, але й від викладачів. Ці труднощі допомогли йому загартувати характер і сформувати світогляд.
У 1875 році він вступив до реального училища в Єлисаветграді, де заприязнився з Панасом Тобілевичем (відомим актором Панасом Саксаганським) та з усією родиною Тобілевичів, завдяки яким захопився театром.
Після закінчення навчання Євген поїхав до Києва для отримання вищої освіти, але не зміг вступити, оскільки право навчатися у виші мали лише випускники класичних гімназій. Проте він познайомився з професором історії Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком та Дмитром Багалієм. Разом із товаришами він долучився до роботи словарної комісії, яка згодом підготувала відомий “Словарь української мови” за редакцією Бориса Грінченка.
У 1883 році Чикаленко поїхав до Харкова, де його зарахували вільним слухачем природничого факультету Харківського університету на агрономічне відділення. Євген активно займався громадською діяльністю, став членом української організації “Громада”. За участь у цій організації його заарештували, виключили з університету і засудили до п'яти років під наглядом поліції та заборони проживання в Києві, Харкові, Москві й Петербурзі.
Чикаленко повернувся до рідних Перешор, де провів понад 10 років, займаючись сільськогосподарськими справами та популяризуючи агрономічні знання серед селян. Свій "перший мільйон" він заробив на землі — частково завдяки спадку від батька і дядька, але також завдяки власним агрономічним експериментам та інноваційним методам ведення господарства.
У 1894 році він переїхав до Одеси, став членом української “Громади” і фінансово підтримував видання часопису “По морю й по суше”. Також видав власним коштом збірку українських пісень, які збирав з юнацтва. За три роки опублікував свою першу книгу “Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни й сіяна трава”, яка мала успіх у хліборобів. Він був популяризатором науки серед селян, вчив їх з розумом ставитися до цього багатства.
На поле громадської діяльності Євген Чикаленко виходить у 1890-х роках, з переїздом у 1894 році до Одеси. Там він вступає до осередку духовних однодумців, Одеської української громади, яка обʼєднувала викладачів Новоросійського університету, гімназійних вчителів, юристів.
Одеські громадівці цікавилися українською історією, літературою, національним відродженням у Галичині, а також публіцистичними працями Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського. За словами Євгена Чикаленка, їх об'єднувала "любов до українського слова": громадівці роками збирали і записували українські слова, обговорювали їх на засіданнях та систематизували за алфавітом.
Результатом цієї багаторічної праці став чотиритомний "Словарь російсько-український", що вийшов у Львові в 1893–1898 роках під авторством М. Уманця та А. Спілки. Михайло Комаров, який користувався псевдонімом М. Уманець, разом з іншими членами Одеської Громади створили цей словник.
У 1895 році, після смерті восьмирічної доньки, Чикаленко пожертвував усі кошти, які готував на її майбутній посаг, на громадські потреби. Він підтримував фінансово журнал “Києвская старина”, що дозволило продовжити діяльність багатьох українських авторів.
Родина Чикаленків, поруч з Євгеном дружина Марія
Здобувши перший досвід громадської праці в Одесі, Євген Чикаленко переїжджає до Києва, де, на його думку, було ширше поле для громадської справи та гуртування українців.
У 1905 році, під час революції, Євген став видавцем газети “Громадська думка”, яка будила національну свідомість українців. З початком Першої світової війни газету закрили, і Чикаленко виїхав до Фінляндії, побоюючись арешту. Проте він повернувся до України, де його негайно відвідали поліціянти.
Після Жовтневого перевороту Чикаленко виїхав до Галичини, потім до Варшави, а звідти до Чехословаччини і Австрії. У Празі він став очільником Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.
Хвороба і злидні переслідували його останні роки. Помер Євген Харлампійович 20 червня 1929 року у загальному шпиталі в Празі. Він заповів кремувати своє тіло і розвіяти попіл над Україною, але урна з його прахом зникла після передачі музею Визвольної Боротьби України в Празі Академії Наук УРСР. Імперія навіть після смерті не залишила його в спокою.
У 1998 році Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка за благодійну діяльність, девізом якої стали його слова: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені”.
Костянтин Литвиненко: вважав, що українське є найкращим
Константин Литвиненко активно підтримував українську культуру, говорив українською мовою і брав участь у діяльності українських організацій Одеси. Литвиненко був меценатом і активно допомагав національному руху.
М. Костирко зауважував: «Українських промисловців, комерсантів, купців в Одесі до 1917 року було чимало. Але з російською мовою в ужитку їх було мало помітно». К. Т. Литвиненко — один із дуже небагатьох, хто спромігся подолати «малоросійський мовний комплекс»
«Цей завзятий крамар зо всіма покупцями розмовляє по-українському — і його постійні покупці (воєнні, чиновники і т.ін.) з цим миряться. Вивіски має українські: «Ось де українські ковбаси», «Смачні ковбаси, шинки, всілякі напитки і наїдки», та у вітрині — «Найкраща птиця — то українська ковбаса».
В Одесі, де нещадно боролися з українською мовою - це був виклик! Його магазин став центром української громади в Одесі і символом українського культурного життя в місті. Після страти у 1920 р. радянською владою цієї непересічної людини її так рішуче викреслили з історії, що його біографію важко відтворити. Зі спогадів рідних та діаспори дослідникам вдалося зібрати якісь частини історії про цю непересічну людину.
Константин Трофимович Литвиненко народився в 1875 році в селі Маньково Київської губернії (тепер Черкаська область) у бідній селянській родині. Отримав лише домашню освіту, але почав займатися самоосвітою, зокрема вивчав алгебру з учителем математики. У 1895 році переїхав до Одеси, спробувати щастя в торгівлі. На початку ХХ століття працював приказчиком у гастрономі на центральній вулиці Одеси — Садовій. В цей час одружився з Марією Константинівною, уродженкою Курської губернії, яка працювала служницею у лікаря. У 1908 році у родині народилася донька, а у 1911 — син. Невдовзі після одруження Литвиненко придбав магазин у свого попереднього власника. За спогадами його дружини, шлях до статків був важким — виснажлива праця забирала всі сили. Одного разу після роботи він, гріючи руки над плиткою, заснув стоячи, опустивши долоні на розпечену поверхню, після чого на них назавжди залишилися опікові рубці.
Бізнес пішов добре: населення району було переважно заможне, а поруч знаходився Новоросійський університет. Про популярність його магазину свідчило те, що про нього знали всі одеські візчики. Литвиненко був відомий своєю доброзичливістю та дружнім ставленням до працівників. У 1908—1911 роках став купцем другої гільдії.
У 1917 році, через громадські безладдя, Литвиненко продав магазин на Садовій і переїхав на Великий Фонтан, де відкрив новий гастрономічний магазин.Проте в жовтні 1918 року сім'я повернулася на Садову, і Литвиненко придбав приміщення під новий магазин. До 1920 року у нього працювало семеро робітників.
У 1918 році, попри відмову від активної громадської діяльності, Литвиненко вступив до відновленої у місті соціалістичної «Просвіти». В кінці травня — червні 1920 року одеську «Просвіту» розгромили більшовицькі каральні загони. Литвиненка арештували в ніч на 30 травня 1920 року, а 22 липня — розстріляли.
19 липня 1991 р. Костянтина Трохимовича Литвиненка було реабілітовано. Відповідне рішення про це отримав його онук — Костянтин Тарасович, що мешкав в Одесі.
Студенти і випускники Одеського університету об'єднувалася у групи, віддані національному відродженню України. Молодше покоління, яке називалося «молодою Громадою», активно працювало над справою відродження української нації.
Про них можна написати окремий текст, однак тут хочемо згадати лише двох видатних українців Одеси.
Данило Заболотний: людина, яка перемогла чуму та холеру
☝️ У 1967 році була запроваджена премія НАН України за видатні заслуги в галузі біології ім. Академіка Заболотного. Вулиця Академіка Заболотного в Одесі з'явилася в 2005 році.
Одесу як портове місто страждала від епідемій. Наприкінці ХІХ століття її охопила епідемія чуми.
Одним з тих, хто активно виступив у боротьбі з чумою, був Данило Заболотний — видатний український вчений, який присвятив своє життя боротьбі з чумою, холерою, дифтерією, тифом та іншими небезпечними інфекціями.
Данило Кирилович Заболотний народився 16 грудня 1866 року (за старим стилем) у селі Чоботарка на Поділлі в бідній селянській родині, яка мешкала в старому двокімнатному будинку. У 11 років він втратив батька, і його забрав до Ростова-на-Дону дядько. Там хлопець вступив до гімназії, де проявив неабиякі здібності, особливо до природничих наук.
По закінченню гімназії з відзнакою, Заболотний вступив до університету в Одесі. Він успішно вчився та активно долучався до студентського руху.
У 1883 році, після того як студенти влаштували мітинг проти царського указу про скасування автономії університетів, Заболотного заарештували. Після тримісячного ув'язнення, де він захворів на поліартрит, він вийшов завдяки допомозі лікаря дядька та Людмили Радецької, з якою зблизився, надаючи приватні уроки її молодшому братові. До речі, він також викладав біологію майбутньому імператору Миколі II в Одесі.
Після звільнення Заболотного не поновили в університеті через "політичну ненадійність", тому він влаштувався лаборантом на бактеріологічній станції. Там він проводив наукові дослідження, писав дисертацію і готувався до екстернатних іспитів, які успішно склав.
Пандемія холери стала новим викликом для Заболотного. Найкращі вчені світу не могли знайти збудника хвороби, але Заболотний вирішив випробувати свої знання. Після місяців досліджень він створив ефективну вакцину, чого не вдалося досягти багатьом старшим ученим. За це він отримав звання магістра природничих наук і став відомим. У 1891 році він вступив до медичного факультету Київського університету Св. Володимира (тепер Національний університет ім. Т. Шевченка) і відразу ж був зарахований на третій курс.
Данило Заболотний - Президент Всеукраїнської академії наук, засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві, один з основоположників епідеміології в СРСР, засновник першої в світі кафедри епідеміології.
У 1900 році Заболотний одружився з Людмилою Радецькою в Парижі, і вони провели медовий місяць у Чоботарці. Заболотний вирішив перевірити дію своєї протихолерної сироватки на собі. Коли він планував розповісти про це молодій дружині, вона повідомила, що чекає дитину. Він провів експеримент через рік, довівши ефективність сироватки.
Після публікації в "Русском докторе" йому запропонували роботу в Інституті Пастера в Парижі, але він вирішив залишитися в Києві.
У 1894 році Заболотний вирушив до Кам’янця-Подільського, де організував бактеріологічну лабораторію. Наступного року він переїхав до Києва, де очолив лабораторію Окружного військового шпиталю.
У 1897 році він поїхав до Бомбею, де спалахнула епідемія чуми. Після цього працював в Інституті Пастера, створив факультет медичної мікробіології в Санкт-Петербурзі і подорожував по Китаю, Монголії, Персії, Аравії, Месопотамії, Шотландії, Португалії та Марокко.
Заболотний став доктором медицини і опублікував безліч наукових статей і книг. Його праці отримали високе визнання в наукових колах. Він виділив чисту культуру бактерії чуми і отримав золоту медаль на Мукденській міжнародній конференції, а у 1912 році уряд Франції нагородив його Орденом Почесного легіону.
Перша світова війна та тяжка хвороба дружини Людмили змусили Заболотного залишити наукову діяльність. Він відправив її до Чоботарки для лікування, але вона померла в дорозі. Місцевий священник відмовився ховати її на сільському цвинтарі, і Заболотний поховав її на власній садибі, поруч із сином, який помер у 16 років.
Заболотний залишився в Чоботарці, де допомагав місцевим жителям безкоштовно. У серпні 1919 року він переїхав до Одеси, де став ректором Медичної академії і заснував перший у світі факультет епідеміології.
У грудні 1922 року він очолив факультет мікробіології Військово-медичної академії в Петрограді, продовжуючи наукову діяльність. Він мав міжнародний авторитет і був обраний президентом Всеукраїнської академії наук.
Повернувшись в Україну в 1928 році, він прожив тут останній рік свого життя. Перед смертю він написав у щоденнику: «Ніч у Чоботарці зоряна, тиша навкруги. Сходив на могилу моєї Мілочки попрощатися і згадав про її останню волю. Вона хотіла, щоб її поховали без попів і дяків, і щоб наша садиба стала музеєм. Хочу, щоб мене поховали поряд із Мілочкою, без попів. Побач мені, дорогенька…».
Данило Заболотний, який здобув світову славу, але втратив сина і дружину, допомагав сиротам, усиновив і виховав 13 дітей.
У 1937 році, під час сталінських репресій, влада наказала знищити його щоденник, нібито через його «буржуазно-націоналістичні погляди». Тільки деякі поезії залишилися. Данило Заболотний помер 15 грудня 1929 року. Його поховали поруч із дружиною Людмилою Радецькою в Чоботарці, яке пізніше перейменували на Заболотне. На меморіальному музеї висічено рядки з його вірша: «Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!»
Ще одна видатна людина для Одеси, чиє життя було пов'язане з Одеським університетом - Йосип Тимченко.
Йосип Тимченко: випередив Гульєльмо Марконі та Олександра Попова, але не отримав патент
☝️Меморіальну дошку на честь Тимченка в Одесі відкрили у 2012 році, а вулиця на його честь була названа в 2016 році.
Без досягнень Йосипа Тимченка світ науки і техніки міг би виглядати зовсім інакше. Серед його досягнень - пристрій для перевірки манометрів парових котлів, електричний годинник, сигналізатор для телеграфних дротів, апарат для визначення пошкоджень залізничних рейок, а також низка автоматичних метеорологічних приладів.
Також до його винаходів відноситься макет першої в світі телефонної станції, апарати для аналізу стробоскопічних явищ (спільно з професором Миколою Любимовим), механічні програмні пристрої для Одеської обсерваторії та спеціальні інструменти для мікрохірургії в офтальмології.
Влітку 1893 року, тобто за два роки до відомого відкриття братів Люм’єр, Тимченко сконструював важливу деталь для стробоскопа, яку він назвав «равлик» (іноді її ще називають «слимак»). Цей скачковий механізм, що задає команди для з’єднаних з ним пристроїв, увійшов в історію технічних інновацій. Спільно з одеським інженером Михайлом Фрейденбергом, Тимченко розробив перший у світі кінематографічний апарат, що отримав назву «кінетоскоп». На відміну від пізніших кіноплівок, цей апарат використовував дискові фотопластинки.
У листопаді 1893 року в одеському готелі «Франція» відбулася перша публічна демонстрація двох фільмів, знятих за допомогою кінетоскопа на одеському іподромі: «Вершник» і «Метальник списів». Показ, який тривав з 7 листопада до 20 грудня, привернув велику увагу публіки і був описаний пресою як «художня виставка живих фотографій, що рухаються завдяки електричній машині». На IX з’їзді лікарів і натуралістів Московитської імперії в Москві 9 січня 1894 року також було продемонстровано фільми Тимченка.
Хоча брати Люм’єр оприлюднили свій кінематографічний винахід лише 28 грудня 1895 року, і отримали патент на нього, Тимченко розцінював своє творіння як «другорядне» і не запатентував його. Через брак фінансових ресурсів і недостатню підтримку з боку московитських чиновників, він не зміг просувати своє відкриття на ринку. Натомість брати Люм’єр активно просували свій кінетоскоп і отримали визнання в світі як винахідники кінематографу.
Точно відомо, що “кінескоп”, на який вони були зафільмовані, якимось чином опинився в Москві, в підсобних приміщеннях політехнічного інституту, де зберігається й донині. Росіяни намагаються присвоїти не лише винахід, а й винахідника — на багатьох ресурсах в Інтернеті “Тімчєнко” зазначений як “російський” винахідник.
Що ще відомо про талановитого винахідника?
Йосип Тимченко народився у 1852 році в селянській родині в селі Окіп Харківської губернії (сучасна Харківська область). Після закінчення церковно-приходської школи батько відвіз 14-річного хлопця до Харкова, де Йосип почав працювати під керівництвом оптика Олександра Едельберґа в механічних майстернях Харківського університету. Тут він провів сім років і заслужив репутацію висококваліфікованого майстра механіки.
У 1874 році, натхненний ідеями Міклухо-Маклая, Тимченко вирушив до Одеси разом із друзями-студентами, сподіваючись потрапити до Океанії і заснувати там колонію. Проте їхня експедиція не виправдала очікувань: один із учасників зник із грошима, і студенти повернулися до Харкова. Йосип, який залишився в Одесі з вагітною дружиною, потрапив у скрутне становище і пережив важкі часи голоду.
Незважаючи на ці тяжкі випробування, Йосип не здався. Спочатку він влаштувався чорноробом в Одеському товаристві пароплавства та торгівлі, де завдяки своєму таланту до механіки швидко просунувся по кар'єрній сходинці. Саме тут він винайшов перший пристрій для перевірки парових котлів і згодом очолив майстерню Одеського університету.
Завдяки успішним винаходам Тимченко отримував велику зарплату, частину якої витрачав на обладнання майстерні та реалізацію власних проєктів. У 1890 році він розпочав великий проєкт з автоматизації грязелікарні Куяльницького курорту, спроектувавши систему подачі і підігріву лікувальних грязей.
В 1920 році, після розформування Одеського університету, Тимченко не зміг повернути своє майно та опинився в скрутному становищі. 20 травня 1924 року, у віці 72 років, він помер у бідності і був похований в Одесі на Другому Християнському цвинтарі.
Це лише невелика частина української історії Одеси. Тепер на запитання, де ваші видатні одесити, українці, вам буде, що відповісти.
Далі Біляївка.City готує для вас добірку імен українців Одеси початку XX-го та XX-го століття. Якщо вам було цікаво - можете подякувати команді, кнопка на початку сторінки.
