Біляївка.City продовжує розповідати про справжню, не переписану в угоду російсько-імперським наративам, історію Одещини. Історія чумацтва – одна з тих сторінок історії Одещини, яка спростовує ідею, що нікого не було на цих землях, допоки тут не з'явилася російська імперія. Дослідники появу чумацтва датують кінцем XV століття, ходили вони саме степами Причорномор'я, залишивши слід у багатьох локальних назвах та виразах. Усім відомі “Пересип”, “Одеса-мама”, "Шкодова гора" народжені були саме в середовищі чумаків задовго до того, як сюди прийшла російська імперія.
За багатьма одеськими назвами стоять чумаки та козаки
Нещодавно Суворовський район Одеси став Пересипським – на честь прославленого в одеському фольклорі мікрорайону Пересип.
В античні часи замість звичного для нас Пересипу на його місці ніжилося Чорне море. В Середніх віках утворилися невеликі затоки, які в підсумку стали Куяльницьким і Хаджибейським лиманами. Історики вважають, що море відступило в ХІ-XV століттях. Тоді піднявся з дна Одеської банки пісок та утворив перешийок, вже пізніше люди стали прокладати торгові шляхи, а козаки будувати хутори.
Автори проекту перейменування одного з найстаріших районів Одеси, члени історико-топонімічної комісії, пояснили, що Пересип – це створена відкладеннями з піску місцевість, яка відділяє Хаджибейський і Куяльницький лимани від Чорного моря. Саме сюди (до пересипу) приходили чумаки по сіль, згодом тут розміщувалось козацьке поселення.
Перша згадка про одеські пересипи відноситься до середини ХV століття. Пересип у порту Кочубіїв (Хаджибей, Одеса) вперше згадується в документах від 1442 року, коли край ще належав до Великого князівства Литовського (Русько-литовської держави). Згадуються вони в множині як пересипи, бо одеський пересип – це насправді дві коси Хаджибеївського та Куяльницького лиманів.
Після переходу Кочубієва в кінці XV ст. під владу османів через цей населений пункт та його пересип стали проходити важливі сухопутні комунікації, що зв’язували з одного боку Крим та Очаків, а з іншого Бендери, Аккерман (зараз Білгород-Дністровський) та Стамбул.
Українські козаки від XVI ст. активно діяли в Кочубієві та навколо нього. Вони нападали на османських військових та купців, що проїжджали. Інтенсивність козацьких ударів в цьому районі вражає. У 1680-1690-х роках вони відбувалися практично щорічно. Вони вважали землі сучасної Одещини і Миколаївщини своїми, українськими.
Авторству Отамана Антіна Головатого приписують пісню, в якій досить чітко окреслив землі, які отримали від гетьмана Чорноморці:
Дав гетьман землю від Дністра до Богу
Границею по Бендерська дорогу.
Дністровський, Дніпровський - обидвоє лимани,
У них добуватись, справляти жупани.
Наприклад, навесні 1689 році козацький провідник Іван Ковальчук привіз до гетьмана Мазепи у Батурин татарського "язика" здобутого "в урочищі Кучубея" в переможному бою зі загоном татар, що прямували з Криму до Аккермана на чолі з "Мадбедше-беєм слугою ханським".
Наступного 1690 року той самий Ковальчук на чолі загону з 70 козаків "на урочищі Пересип" розбив татар, "що з Криму на Білгородчину (тобто в околиці Аккермана) їхали", привіз до Батурина вже дев’ять здобутих бранців.
Семен Палій, державний та військовий діяч Українського гетьманату, полковник Фастівського полку, здобув у 1691 році перемогу на тій самій піщаній косі.
Пам'ятний Хрест на місці битви 1691 р.
Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського університету, оприлюдник документ – текст відомого наказу генерал-майора Йосипа Де-Рібаса 1789 р. кошовому отаману чорноморських козаків Захарію Чепізі напередодні наступу на Хаджибей (Одесу).
Ордер Й.де-Рібаса З Чепізі. 11 вересня 1789р. Табір при останньому Аджибеї. №33.
З нього ми дізнаємося:
- Першими вночі через одеський Пересип (тоді – вузьку піщану косу) мали вирушати полки чорноморських козаків, які добре знали цю місцевість ще з часів служби у Запорозькому війську.
- Одеську Жевахову гору тоді називали Довга могила (на це вперше з істориків звернув увагу Сергій Гуцалюк).
- Біля вказаної гори священник чорноморського козацького війська (ймовірно, Роман Порохня) мав відслужити молебень Богові про перемогу над турками у Хаджибеї.
- Перейшовши Пересип, чорноморці мали облаштувати табір в одеському районі Крива балка (дивно, що Одеси тоді ще ніби «не було», а Крива балка вже була 🙂 ).
- Чорноморці були не лише авангардом, але й виконували функції обозної служби відділу Й.Дерібаса (полк Пера Манульського)
- До частин регулярної російської армії, які йшли наступної ночі за чорноморцями через Пересип було виділено аж сто козацьких старшин – колишніх запорожців – щоб слугувати їм провідниками.
Топографічний план Одеси за 1797 рік засвідчує, що на Пересипі 9 кварталів було відведено під поселення козаків-чорноморців. Щоправда із запланованого постало всього 9 будинків. А втім, план уже 1798 року відводить аж 23 квартали на так звану “Чорноморську слобідку” для козаків. Не дивно, що й аж наприкінці ХІХ ст. у переписах домовласників Молдаванки з Пересипом серед безлічі українських прізвищ траплялися такі колоритні козацькі, як Байда, Величко, Галка, Гаркуша, Головата, Горобець, Люлька та Сулима.
Шкодова гора, поруч з якою є Усатівське кладовище з старовинними хрестами, вік на яких датується раніше офіційної “дати заснування Одеси”, саме завдяки козакам отримала свою назву. Історія така – район Пересипу затоплювало вже тоді. І чумакам возами доводилось їхати через схили гори, через що ці вози застрягали та ламалися. Втомлені виснажливою тряскою та бездоріжжям, вони казали: "Сама шкода, а не шлях!". Так назва "Шкодова гора" та закріпилась за цією місциною.
Шкодова гора
До речі, навіть поява своєрідної “одеської мови” не була б можливою без української. Іі появу описував відомий історик Одеси Олександр Де Рібас, внучатий племінник знаменитого адмірала Де Рібаса:
Знамените словосполучення “Одеса-мама”, як з’ясовується, та й взагалі одеський фольклор, зародився завдяки чумакам. Ще в той час, коли чумацькі шляхи пролягали через Хаджибей, чумаки називали місце “рідною матінкою”, адже він давав їм кошти для існування. Про це свідчить одна із старих чумацьких пісень, яка розповідає про те, як чумаки скаржаться ватажку на повну бідність – нічим навіть годувати коней. І “отаман-батько” радить їм:
Косiть, хлопцi, та овес,
Та поiдемо у Адес;
А в Адесах рiдна мать
Не дасть же нам загибать.
Саме чумаки рознесли славу по всій Україні про Одесу, яку в своїх піснях називають по-різному: Одеса, Одес, Одест, Адес, Гадест, Адест, Адеста, навіть у множині – Адести.
З лиманів Причорномор'я - по світу
Втім, це було пізніше. Як засвідчує один із літописів, ще в XII столітті на Дністрі сталася нагла повінь, і сто маж, навантажених сіллю, змило водою. “І була, – зауважує очевидець, – від того велика смута по всій землі Руській”. Задовго до перейменування Хаджибея в Одесу, більшість чумацьких шляхів пролягали на південь України, степами Північного Причорномор’я. Якщо говорити конкретно, то чумацькі дороги проходили через багато населених пунктів сучасної Одеської області.
Шлях козаків проходив через Березівку – на Перекопські сольові озера та на Куяльник. Через Кодиму, найпівнічніший район області, йшла так звана “Шпакова дорога”. Свою назву вона отримала на честь одного з командирів гайдамаків Федора Шпака.
Одним з центрів видобутку солі у Причорномор'ї був Куяльник. На початку XVII сторіччя Куяльницьке озеро, що впадало в Чорне море, почало пересихати та стало непридатним для рибацтва. Але через велику кількість солі, яка утворювала цілі поклади під час випаровування води, Куяльник перетворився на центр видобутку солі.
Назва «Куяльник» походить від тюркського "куянлик" (густий). Ще з 16 сторіччя сіль Куяльницького лиману видобувалась та вивозилась до Польщі та західної Європи.
Чумацьким шляхом Причорномор'я
Кілька століть тому пересічна людина на території теперішньої України споживала вп’ятеро більше солі, ніж сучасник. Сіллю не лише присмачували страви, а й консервували продукти, зокрема, м’ясо. До комор українців сіль потрапляла зі сходу, з Карпат, степами Причорномор'я та Криму.
Спочатку людей, які привозили сіль, називали солениками, а згодом коломийцями, торяниками, чумаками. Коломийці возили сіль із Прикарпаття. Основним місцем оптової купівлі товару була Коломия. Торяники виварювали сіль у районі Бахмута й Тора, що на Слобожанщині. Чумаки ж везли товар із півдня, зокрема з Крима, коли там господарював Кримський хан.
Існує легенда, що чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі, саме тому в українській мові цей зоряний дороговказ називається Чумацьким Шляхом, хоча в мові інших народів обігрується слово "молочний".
Повертаючись із Криму, перші чумаки нібито позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір у возах. Господь переніс цю соляну дорогу на небеса. З того часу чумаки знали шлях по сіль і зворотню дорогу додому, орієнтуючись на зорі.
Хто такі чумаки
Якщо козацтво оберігало наші землі зі зброєю, кобзарі оживляли духовне пробудження за допомогою кобзи й пісні, то чумаки тримали, якщо можна так висловитись, економічні важелі. Україна через постійні війни й грабунки постійно потерпала в ті часи від господарської розрухи. Не маючи змоги налагодити чіткі державні структури, природний організм нації змушений був вишукувати інші форми самозцілення.
Вадим Назаренко, історик, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогово), розповідає, що “Чумацькі валки були основним видом транспортування вантажів до появи автотранспорту, залізниць і розвинутого річкового судноплавства. Фах чумака вимагав різносторонніх здібностей: тямити у цінах на ринку, знатися на технічному обслуговуванні возів і раціоні худоби, домовлятися з митниками і здирниками, а якщо потрібно, то й ставати у кругову оборону зі зброєю в руках. Дорога, сповнена небезпек, обіцяла великі прибутки”.
Дослідники висувають кілька теорій походження слова "чумак". Основні версії зводять до того, що воно має тюркську етимологію і означає "той, який носить булаву", "міцний, сильний". Народна етимологія виводить назву від чуми – хвороби, яку зазвичай торговці завозили з південних країв. Зовнішній вигляд чумака, чорного від дьогтю, куряви, засмаленого сонцем, теж нагадував хворого на цю недугу. Деякі історики та мовознавці виводили назву «чумак» від татарського «чум», або «чюм», що значить «ківш», яким пили воду в дорозі. Ще назву тлумачили як похідне з перської мови, що означає ціпок, яким озброювалися для захисту від розбійників у дорозі, або ж від татарської назви перевізника.
Дослідники появу чумацтва датують кінцем XV століття. Вже в XVI столітті у джерелах неодноразово згадано людей, які займалися соляним промислом. У джерелах з історії Київської Русі є кілька згадок про торгівлю сіллю. Тоді цим займалися купці. У післямонгольські часи цей спосіб заробітку став не таким привабливим. Передовсім через постійну небезпеку від татар і неперервні війни в регіоні. Тодішні підприємці надавали перевагу іншим товарам, торгівля якими була не такою громіздкою та приносила більші прибутки. Відтак "соляну" нішу зайняли інші групи населення. У джерелах XVII–XVIII століть зазначено, що "за сіллю до Криму" їздили переважно козаки та селяни.
За даними Ігоря Слабєєва, у 1779 року по сіль до Криму приїжджали жителі майже з 500 поселень зі всієї України. На середину ХІХ століття десятки тисяч чумаків із Наддніпрянщини, Слобожанщини та Поділля на своїх возах-мажах щорічно перевозили приблизно 60 мільйонів пудів вантажів, але вже не тільки солі.
А занепало ремесло чумаків з будівництвом залізної дороги. Перша залізниця на території України, збудована між Балтою і Одесою в 1865 році, збігалася з популярним чумацьким маршрутом. За 25 років довжина залізничного полотна в українських губерніях зросла до понад 6000 верст, поєднавши основні промислові й сільськогосподарські райони та порти. Чумаків позбавили можливости перевозити вантажі на далекі відстані – це вплинуло на швидкий занепад промислу.
Однак саме чумакам завдячує Одеса своєму промисловому, торгівельному та експортному розвитку.
- Одеса у першій половині ХІХ століття зросла на експорті зерна українського і молдавського. І мало, можливо, хтось сьогодні розуміє, що це зерно до Одеси привозили не залізницею, його привозили ті ж самі чумаки. При чому в добрий рік, в добру торгівлю до Одеси приходили сотні тисяч чумацьких возів. Іноді в день приходило по кілька тисяч, і навіть десятків тисяч. До Одеси прямували ось ці чумацькі шляхи, які іноді мали сотні й сотні кілометрів, - Тарас Гончарук, професор кафедри історії України ОНУ ім. І. І. Мечникова.
