За даними дослідження Info Sapiens, 66% українських ветеранів стикаються з труднощами під час адаптації до цивільного життя. Серед основних викликів — психологічні наслідки війни, поранення, пошук роботи та відновлення соціальних зв’язків. Ми поговорили з трьома ветеранами з Біляївської громади, які вже пройшли шлях демобілізації та зробили перші кроки у мирному житті. Вони поділилися своїми історіями повернення, розповіли, чим займаються сьогодні, які мають мрії та плани.
Сергій Савчук: два роки за кермом після поранення
Сергій Савчук — ветеран із села Майори. До цивільного життя його повернуло поранення, яке він отримав у 2023 році. Через важку травму Сергій наразі пересувається на кріслі колісному. Однак це не завадило йому знайти себе у цивільному житті — вже два роки він працює таксистом у Біляївці.
Сергій розповідає, що після лікування він повернувся додому та почав облаштовувати будинок під свої потреби.
Згодом поїхав на реабілітацію у місто Луцьк. Там, окрім фізичних навантажень і спеціальних вправ, Сергія навчали користуватися кріслом колісним у повсякденному житті.
Сергій Савчук (на фото праворуч)
— У Луцьку я також придбав автомобіль, — говорить ветеран. — Його переобладнали під ручне керування, і я почав звикати до нового способу водіння. Реабілітологи також вчили мене самостійно пересаджуватися з візка в авто і назад.
Ідея працювати в таксі з’явилася майже одразу. До повномасштабної війни Сергій близько 20 років працював далекобійником, тож за кермом відчуває себе впевнено.
— Я не хотів сидіти вдома і просто вбивати час. Звернувся до служби таксі "Пегас", мене без проблем взяли на роботу. Єдине, чого не можу, це допомогти пасажирам покласти пакунки в багажник. Доводиться пояснювати, але люди реагують із розумінням.
Два роки роботи в таксі, говорить Сергій, минули без пригод на дорозі. За цей час у нього вже з’явилися постійні клієнти, які викликають саме його.
— Для мене це вже просто робота. Але разом із підтримкою рідних це допомогло мені повернутися до цивільного життя.
Говорячи про доступність Біляївки для людей з інвалідністю, Сергій відзначає, що пересуватися містом загалом можливо. Він самостійно їздить до супермаркетів, перукарні, вирішує побутові справи.
— Безперешкодно можна потрапити туди, де є зручні пандуси та широкі вхідні двері. У лікарні, наприклад, також зробили зручний пандус, однак територія від парковки до будівлі має нерівності, і це створює перешкоди. Але загалом, якщо десь потрібна допомога, то люди завжди відгукуються.
За словами Сергія, найбільша мрія за ці роки залишається незмінною — це знову стати на ноги. Він сподівається на відновлення та бачить прогрес.
— Якщо раніше багато чого я не міг зробити без сторонньої допомоги, то зараз усе це роблю самостійно. Це результат реабілітації.
Востаннє курс реабілітації Сергій проходив рік тому в Луцьку. Для військових це коштує близько 2,5 тисячі гривень на добу.
— Минулого разу мені допоміг благодійний фонд, також побратими та знайомі організували збір. Прогрес очевидний, і це мотивує працювати та шукати нові можливості.
Також наразі Сергій із родиною готуються до переїзду. Він скористався державною програмою та придбав будинок у селі Троїцьке.
Говорить, що планує повноцінно облаштувати його з урахуванням своїх потреб, щоб новий етап життя був комфортним та максимально незалежним.
Євген Руссу: від поранення на фронті до мрії про власну справу
Євген Руссу з Біляївки мобілізувався на початку повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 23 роки. Після кількох відмов у військкоматі і спроб потрапити в теорборону, вирішив підписати контракт. Служив у 93-ій механізованій бригаді "Холодний Яр". Після навчання за кордоном потрапив на один із найгарячіших тоді напрямків фронту — Бахмутський. Саме там і отримав важке поранення.
— Позиції постійно накривали, працювали ворожі дрони, скидали боєприпаси. Під час одного з таких обстрілів загинув мій побратим, а я отримав поранення руки, — розповідає Євген.
За його словами, під’їхати та евакуювати поранених було неможливо, вони опинилися практично в оточенні. Тож, Євгену довелося виходити своїми силами. Під час виходу він знову потрапив під обстріл, уламки вразили все тіло.
З останніх сил Євгену вдалося дістатися місця, де знаходився евакуаційний екіпаж. Там йому наклали турнікет, надали першу допомогу. Далі військового госпіталізували до Дніпра, а звідти — до Львова. Саме там розпочався тривалий і складний процес лікування.
— Загалом мені зробили 17 операцій. Щоб зберегти руку, яка постраждала найбільше, лікарі пересаджували кісткові фрагменти, шкіру та м’які тканини з інших частин тіла. Це і врятувало мені руку, зараз потроху з’являється чутливість.
Через важке поранення розпочався процес звільнення зі служби. За словами Євгена, він був тривалим і виснажливим. Ветеран каже, що не мовчав, коли порушували його права: консультувався з юристами, звертався на гарячі лінії. Зрештою, за рішенням військово-лікарської комісії, йому встановили довічну інвалідність.
Після повернення додому життя поступово почало налагоджуватися. Деякий час Євген працював інкасатором, а згодом захотів відкрити власну станцію техобслуговування. Для цього він побудував великий гараж із підйомником і планує найближчим часом відкрити ФОП.
— Я з дитинства дуже любив мотоцикли, але дідусь не дозволяв ремонтувати їх у його гаражі, — сміється Євген. — Можна сказати, тепер у мене з'явилася можливість займатися тим, що мені подобається.
Також хлопець розповів, що після демобілізації підтримує зв’язок із ветеранською спільнотою Одещини та бере участь у заходах, які організовує Veteran Hub Odesa. Це різні тренінги, екскурсії, бесіди. За його словами, такі зустрічі дуже корисні і теж допомагають повертатися до активного життя.
Євген Борук: Дисципліна і спорт повернули мене до життя
Євген Борук був одним із тих біляївців, які стали на захист України в перші місяці повномасштабного вторгнення. Євген служив сапером в інженерному підрозділі 93-ї окремої механізованої бригади. Після мобілізації його направили до Кам’янця-Подільського на навчання за американською системою підготовки.
Із завершенням програми, через нестачу особового складу, він потрапив до бойової частини в Сумській області. Згодом тримав оборону на Харківському напрямку, зокрема в Салтівці, а далі був Бахмут, звідки довелося виходити з оточення.
— Найважче йти туди, де страшно. Це було особливо тяжко, адже я був старшим групи і мав приймати рішення не лише за себе, а й за інших. У таких умовах люди можуть поводитися непередбачувано. Але, дякувати Богу, ми вийшли з Бахмута живими.
Після демобілізації, зізнається Євген, найскладнішим виявилося не фізичне виснаження, а повернення до цивільного життя. Найважче — отримувати повідомлення від побратимів, що хтось із хлопців загинув або зник безвісти.
— Мені знадобився рік, щоб перебудуватися, почати щось планувати та жити звичним життям. Тут, на "гражданці", ніби нічого не змінилося, люди живуть, як і раніше, а в тебе всередині — зовсім інший світ.
За словами Євгена, за допомогою до психологів він не звертався. Повернення до цивільного життя відбувалося поступово. Опорою у цей період стали для нього спорт і дисципліна.
— Я взагалі стресостійкий за характером. Велику силу дає спорт. Загартування, штанга, гантелі, регулярні тренування допомагають тримати тіло і розум у тонусі. Двічі на тиждень плаваю, а в морі — цілий рік, незалежно від погоди. Це дисципліна, яка допомагає зберігати внутрішній баланс і ясність думок.
Не менш важливу роль у поверненні до звичного життя відіграє й робота. До війни Євген займався підприємництвом, керував комерційними структурами, був помічником депутата. Сьогодні розвиває власну справу у сфері програмування.
— Але головною мотивацією є мої рідні. У мене залишилися мама та бабуся. І я розумію, що ніхто, крім мене, про них не подбає. Це моя відповідальність.
Сьогодні Євген живе у Біляївці. Говорить, що повернення додому відбулося після служби, адже майже одразу після закінчення школи він поїхав із рідного міста. Жив в Одесі та інших містах України, багато подорожував.
— Саме зараз прийшло відчуття, що вдома є вдома. Знаєте, як птахи покидають гніздо, а потім повертаються? От так і я, — жартує ветеран. — Я зрозумів, що ніде краще немає. Біляївка — чудове місто, тут я бачу себе і хочу розвиватися.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
