Раніше наші медіаексперти розповідали, як бути більш медіаграмотними. Сьогодні ми хочемо поговорити про сім поширених історичних фейків, на яких росія будує свою пропаганду. Маємо короткі історичні довідки з цих питань, які допоможуть агрументовано відповідати на ці фейки та маніпуляції.
1. Україну вигадав Ленін, коли створював Радянський Союз
Цю тезу поширює регулярно президент РФ Володимир Путін, її часто повторюють прихильники "русского міра". Але дуже часто правильні відповіді вже приходять в голову, якщо правильно ставити питання, як радять наші медіаексперти. 8 січня 1654 році в місті Переяславі на Київщині відбулася генеральна військова рада, яку скликав гетьман Богдан Хмельницький. Він хотів позбавитися влади польських магнатів, які порушували права козаків та української шляхти, відновити українську державність у вигляді козацької держави і протягти спадкоємність від Київської Русі. Заради цього він шукав підтримки у кримських татар та у Московії. У 1954 у Переяславі встановили монумент на честь 300-річчя "возз'єднання" України з Росією.
Питання: з ким "возз'єднувалася" Росія, якщо Україну лише у 1922 році вигадав Ленін?
7 липня 2022 року цей пам'ятник демонтували
Коротка історична довідка: Чотири роки посли Хмельницького ведуть перемовини з Московським царатом. У березні 1652 року посол Іван Іскра пропонує негайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погоджується взяти лише військо, без території, передбачаючи згодом надати йому землі в межиріччі Дону та Ведмедиці.
Для ведення переговорного процесу між обома державами у Гетьманщину з Москви вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Хмельницький зажадав, щоб посли першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Гетьманщині збереження її прав, а також було б підтвердженням союзу між обома державами. Однак Василь Бутурлін відмовляється присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Жодного договору в цей день підписано не було.
Після довгих нарад українська сторона все ж таки присягає на вірність царю. В історичних документах говориться про те, що в цей день присягу склали 284 особи. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом почали писати умови договору. Вирішено віддати Гетьманщину під протекторат Московського царства зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького. Однак текст угоди - втрачено, що дозволило згодом маніпулювати, на що саме погодилася казацька старшина. Збереження державних прав Гетьманщини Московія згодом неодноразово порушить, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя зведеться нанівець.
2. Чи Росія має право на назву Русь?
До XV століття Росія іменувалася як Московське царство, Московія, Велике князівство Московське.
Назва Русь фігурує у «Повісті минулих літ», яка, ймовірно, була написана на початку ХІІ століття. При чому Русь трактувалася в широкому й вузькому розумінні. У вузькому розумінні – це терени трьох областей: Київської, Чернігівської і Переяславської земель, а з кінця ХІІ ст. — й Західної України.
У широкому значенні так називали землі, що лежали на шляху із варяг у греки. Водночас греки, що жили у Ромейській (Візантійській) імперії іменували Русь Росією. І цей грецький термін з часом почали використовувати українські книжники.
Щодо земель, де з часом з’явилася Москва й, відповідно, Московське князівство, то вони розглядалися як околиця, куди сягали впливи київських князів. Але ці землі тривалий час Руссю не називалися. Жодні інші землі — ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо — Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописах не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі».
Існував термін для їхнього означення – Залісся. Тобто землі «за лісом» щодо центральних областей Русі. Тут проживало переважно не слов’янське, а угро-фінське населення (весь, меря).
Однак ці землі опинилися під контролем руських князів, завдяки яким і здійснювалася слов’янізація. Цими князями було засновано низку міст. Й деякі з них іменувалися заліськими – Володимир-Заліський, Звенигород-Заліський, Переславль-Залєський. За землями Залісся з XV століття закріплюється нова назва – Московія. Московське ж князівство, як і загалом Залісся, входили в політичну систему татарської Золотої Орди.
Походила вона від назви міста Москви, що стало основним політичним центром у цьому регіоні. При чому на місці Москви було невелике боярське поселення - Кучки. У 1137 році ці землі захопив та перейменував молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство.
За апетит до князівств і земель Юрій, син Мономаха, отримав прізвисько Долгорукий. Його могила знаходиться у Києві
Іван Драч пізніше скаже: «Назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра». Сталося це 300 років тому, 22 жовтня 1721 року, коли цар Петро І проголосив Московське царство «Российской империей», а москвинів – «россиянами».
Доктор історії Ярослав Дашкевич прокоментував подію розлогіше: «Московщина по суті загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, устроєвим – цілком відповідає сучасному термінові Україна… Це дало Московщині, хоча й підроблений, але все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою».
Коли створив "австрійський штаб", так це історію Росії - руками імператриці Катерина II (представниця німецького роду Ангальт-Цербст. Народилася в Штетіні, Пруссія.). Ось що читаємо у праці академіка Григорія Півторака:
«Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел – літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції… як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку».
4 грудня 1783 року за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Вони працювали 9 років: одні першоджерела виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів.
Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 року. Вона стала еталоном для майбутніх істориків 19-го століття і лягла в основу «Истории государства Российского» у 12 томах Карамзіна, а також фундаментальної «Истории России с древнейших времен» у 29 томах Соловйова. Історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Професор Берлінського університету Александер Брюкнер у своїй історії Росії з цього приводу зазначив: «Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ».
Імперська схема історії була непорушною до 1904 року, коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…» він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція.
Показово, що після жовтневого перевороту 1917 року офіційна радянська історична школа академіка Михайла Покровського стояла фактично на позиціях академіка Грушевського і починала російську історію від владіміро-суздальського князя Андрія Боголюбського.
3.Але ж слово "Україна" сучасне, йому від сили сто років?
Слово "Україна" вперше згадується у Київському літописі у XII столітті, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (Переяслівщина - давньоукраїнське удільне князівство з центром у місті Переяславі, займало територію по лівих притоках Дніпра — Сули, Псла, Ворскли, на заході межувало з Київським, на півночі — з Чернігівським князівством, на сході і півдні — з Диким полем). Літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької».
«Літопис Руський» XII ст. згадує назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни» та локалізує: це сучасні Київщина, Вінниччина, Галицькі землі тощо.
Від Київської Русі, окрім назви Україна також отримали інші символи державності, якими послуговуємося зараз: герб (тризуб), грошову одиницю (гривню), столицю (Київ). На жаль, велика кількість архівів були знищені, але і цього цілком досить, щоб говорити, хто саме Україна є правонаступником Київської Русі.
Окрім України-Русі, є безліч інших країн, які під час історичного розвитку змінили назви: Голландія - Нідерланди, Абіссінія - Ефіопія, Королівство Сіам - Тайланд, Персія - Іран, Бірма - Мьянма тощо. Багато серед таких країн - мають дуже давню історію, як і Київська Русь.
4. Центр Київської Русі змістився у Москву після нападу на Київ
У 1169 р. Московський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни дочки половецького хана Аепи Осеневича зруйнував Київ: не лише житлові квартали, а й значну кількість церков та монастирів. На початку березня 1169 року війська Боголюбського перебрались в урочище Дорогожичі й через тижень, 9 березня, у першу неділю Великого посту, «обступили увесь город Київ» — повідомляє місцевий літописець. — «І була битва завзята повсюди, і знемагав Мстислав [Ізяславич] у городі».
«Такого не було ніколи» — підтверджує слова київського суздальський літописець. — «І була на всіх людях в Києві туга і скорбота невтішна».
Андрій Боголюбський вважається основоположником майбутньої Московської держави. Мав авторитарні методи правління, буйний норов і жорстокість стосовно навіть близьких людей. Князь був забитий боярами в ніч проти 30 червня 1174 у Боголюбові внаслідок змови бояр Кучковичів. Розповідь про вбивство Андрія Юрійовича можна знайти у Іпатіївському літописі під 1175 роком.
Російська історикографія намагалася переконати, що внаслідок цього нападу на Київ, в середині ХІІ століття, столиця Русі була перенесена з Києва до Володимира-на-Клязьмі Андрієм Боголюбським, а потім до Москви, до Петербурга та назад до Москви.
Ніколи не було і такого, щоб переможець у війні за великокняжий стол не перебрався до Києва. Але Андрій Боголюбський вирішив залишитись у Володимирі-на-Клязьмі, а у розореній столиці Русі посадив свого молодшого брата Гліба, тим самим уперше в історії Рюриковичів відділивши першість у роді від безпосереднього перебування на київському столі.
Цей образ плюндрування Києва і перенесення столиці сформувався у людей, які жили у великій централізованій монархії, де була конкретно визначена столиця, яку можна було перенести. Натомість, ця світоглядна рамка абсолютно не властива для ХІІ століття. На той час Русь – це аж ніяк не єдина, тим більше не централізована держава, відносини князів неформальні. Тобто, перенесення столиці не могло відбутися у принципі, оскільки немає ні єдиної держави, ні столиці такої немає. Зрештою, Київ не втрачає свого політичного значення.
До речі, жоден з нащадків Андрія Боголюбського більше не князював, ні у володимиро-суздальській землі, ні деінде на Русі чи Заліссі.
5. Сталін подарував Україні її західні області з центром у Львові
Це улюблений фейк "Декомунізуйте Західну Україну та віддайте її комусь, бо вам її Сталін подарував". Варто заглянути спочатку на історію ключових міст західної України - перед тим, як це писати.
Луцьк (центр сучасної Волинської області) — одне із найдревніших міст України. Першу згадку про Луцьк знаходимо під 1085 роком в Іпатіївському літописі, коли місто опинилося в центрі міжусобної боротьби нащадків Ярослава Мудрого. Проте археологічні дослідження дають підстави вважати виникнення граду близько 1000 року. В часи Київської Русі Луцьк виступає, як столиця удільного князівства, що входило у склад Волинської, а згодом Галицько-Волинської землі.
Львів (центр Галичини) був заснований князем Данилом Романовичем - королем Русі, Князем галицьким, Володимирським, Великим князем Київським, сином Великого князя Київсього Романа Мстиславича та доньки візантійського імператора Ісаака II Ангела Аннив у середині XIII століття. Перша згадка про Володимир (до недавнього Володимир-Волинський - прим.ред.) - зафіксована на сторінках «Повісті минулих літ» у 988 році. Тоді київський князь Володимир Святославич передав місто в удільне володіння одному зі своїх синів, Всеволоду. Місто назвали на честь князя київського Володимира Великого. Давня назва міста — Ладомир, а Володимир – називалось до російської окупації наприкінці XVIII ст. Нова влада перейменувала місто на Володимир-Волинський, щоб відрізнити його від російського Владимира на Клязьмі. Історична назва була повернута нещодавно.
Коростинь (Житомирщина) - перші згадки про це древнє українське місто, вчені зустріли в «Повісті временних літ» Нестора Літописця, в 945 році. Тоді він називався Іскоростень, і саме його жителі (древляни) повстали проти князя Ігоря.
Тобто, на ці землі цілком логічно поширилася влада Київської Русі, князі якої мали тісні зв'язки із західним світом. Водночас, щодо подарунків Сталіна. Варто пригадати важливу історичну дату - 22 січня, 1919 рік. Західноукраїнська народна Республіка та Українська народна республіка підписують добровільно Акт Злуки. Радянський Союз створили 30 грудня 2022 року. Тобто, дві частини України самостійно, добровільно зійшлися в одну державу, а у подальшому були окуповані СРСР та були поділені між фашистською Німеччиною та СРСР внаслідок змови двох тоталітарних режимів.
Те, що обидві частини сучасної України були окуповані Російською імперією у форматі СРСР - це наша біль, а не їх подарунки.
6. Україна - означає "окраїна"
Нікого не дивує, що Русь з центром у Києві, яка існувала задовго до появи Московії, вирішила раптом називатися "окраїною"?
Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.
Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».
Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».
Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».
У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.
Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р. — [ПСРЛ, Т. 20. — Примітка litopys.kiev.ua.]); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).
Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна — це вся відділена частина території племені (згодом — уся територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія племені (згодом — погранична територія феодального князівства).
З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною.
З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».
Протягом XV-XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бáтько - бáтьківщина — батьківщúна, горóх — горóшина - горошúна, рúба — рúбина — рибúна, хуртóвина - хуртовúна; так само Укрáїна — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів — Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом — Україна.
На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.
Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.
Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності.
Слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.
Українська мова - штучна, її вигадали в австрійському генштабі
Міфологема про те, що українці – це нібито спецоперація Австрійського генштабу, була запущена російською пропагандою ще в 1914 році. Також російська пропаганда стверджує, що українська мова - це полонізована російська мова.
Суть фейку: як стверджує російська пропаганда, до початку ХХ століття українців як нації не існувало, всі жителі «юго-востока Российской империи» були «малоросами» – молодшими братами православних «великоросів». «Український вибух», який стався на початку ХХ століття – це результат спецоперації Австрійського генштабу, який «штучно насаджував українську мову» і фінансував діяльність Михайла Грушевського та інших українських політиків з метою послабити Росію як одного з головних ворогів Четвертного союзу в роки Першої світової війни.
Сучасний інтернет-мем на міф російської пропаганди
Цікаво, що на теренах Австрійської імперії, до якої входила Галичина та Буковина, як раз всі національні потуги мали жорстокі обмеження. Навіть перший західноукраїнський альманах народною мовою «Русалка Дністровая», виданий у 1837 році силами членів гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, в Буді, був практично весь одразу ж заарештований і до 1848 року не поширювався.
Ці та багато інших історичних фейків спрямовані на те, щоб знищити Україну та українців як націю. Будьте уважними - не давайте себе обдурити.
