Згідно з усталеною російсько-радянською версією, Біляївка в пониззі Дністра була заснована Чорноморськими козаками. Перша письмова згадка про хутір з назвою Головківка з'являється у лютому 1792 році у повідомленні до коша від осавула Ніякого, який доповідає, що родини козаків Чорноморського козачого війська оселилися, зокрема, на хуторі Головківка. Історію міста часто пов'язують виключно з розвитком Чорноморського козацтва, зокрема з двома видатними постаттями козацтва – Сидором Білим та Антоном Головатим, навіть траплялося читати, що "Біляївка – остання козацька столиця України", бо саме звідси залишки запорізьких козаків назавжди покинули рідний край та оселилися на Кубані. Однак не все так однозначно, як здається.
Єдиний краєзнавець, який зібрав та намагався систематизувати історію Біляївки - це Володимир Резнік. Книга не змогла вийти за його життя, була надрукована вже після його смерті з тих документів, які вдалося опрацювати упорядниці записок Євгенії Коваленко.
Основна історія походження міста Біляївка, відповідно до поглядів Резніка, лягає в концепцію радянсько-російського підходу – тут було дике поле, яке у 1789 році почали заселяти козаки Чорноморського козацького війська, вони перевезли сюди родини, почали будуватися, хоча військові дії ще тривають, а вже у 1792 році, разом з родинами, переселилися до Кубані. Начебто, у Біляївці залишилися тільки літні люди, бідні козаки та вдови козаків у кількості 304 людини. Колись це не викликало жодних здивувань та зауважень, однак зараз, коли починаєш дивитися на історію більш критично, масштабніше, об'ємніше, багато з цих тверджень видаються вкрай алогічними.
Що ж було на сучасних землях Біляївки до Чорноморських козаків?
На відміну від сусіднього села Маяки, чия історія підтверджено має понад 600-річну безперервну історію, з Біляївкою все складніше. Більшість інформації про давнішні часи дійшла до нас у вигляді місцевих топонімів, спогадів старожилів, легенд та аналізу найперших письмових згадок про населений пункт.
Одна з легенд виникла майже 200 років тому, під час російсько-турецької війни 1828-1829 років. Двоє жителів села Біляївка, служачи в російських військах, зупинилися в одному з турецьких селищ. Господар оселі, турок, який вільно розмовляв російською, розповів, що на місці нинішньої Біляївки колись існувало турецьке поселення, відоме як Калу-Дере, де стояла кам’яна мечеть. Коли турки залишали Придністров’я, начебто служитель мечеті закопав у землю золото та інші цінності. За описом, це була територія нинішньої автостанції, де вони були зарити скарби. Повернувшись додому зі служби, біляївці вирішили їх знайти, але всі спроби виявилися марними. Чи місце було вказано неправильно, чи ці скарби хтось давно викопав, чи їх взагалі не було? Це наразі невідомо.
Однак здається, що це не просто легенда. Старожили згадують, що на початку XX століття залишки мечеті були остаточно розібрані, однак шматки траплялися ще десь до 50-60 років минулого століття.
Хвилі Дністра та його рукавів сховали мечеть?
– Неподалік від Зеленого хутору (мікрорайон у Біляївці – прим.редакції) була турецька мечеть ще до того, як цей край завоювали українські козаки, – розповідає мешканець Біляївки, рибалка Іван Радул, – пізніше цю територію затопили. Але залишки мечеті знаходилися ще дуже довго. Я вже більше 50 років "на веслі", але років 20-30 тому точно бачив їх. Місцина "Калудорова балка", яка знаходиться за Біляївкою у напрямку Ясьок – теж ніби має турецьке походження.
Ці припущення підтверджує Олександр Середа, один з провідних тюркологів сучасної України. Він зазначає, що назва "Кулу дере", яку місцеві жителі трансформували в "Калудер", є турецькою і перекладається як "долина веж". Історик каже, точно відомо, що на цій території були два турецьких поселення, зокрема, на південь від Маяків, на Дністрі значаться руїни турецького чи татарського укріплення, яке, за легендою, мало назву Татар-Хазан (Ястребов - 1894. - с. 12).
На території сучасної Біляївки, ймовірно, знаходилася сигнальна чи охоронна вежа. Тут могла бути переправа в населений пункт під назвою "Паланка".
Місцина "Калудорова балка" за Біляївкою поріч із Зеленим хутором
До речі, оглядова вежа була на березі Турунчука за часів, коли річка не була зарегульована, у 60-их роках минулого століття.
Ця сторінка історії відображена в місцевих назвах, зокрема, річка Турунчук, рукав Дністра, утворилася приблизно у 1780–1785 роках. Річка Турунчук відгалужується від основного русла Дністра біля села Чобручі (село у Слободзейському районі) на 146-му кілометрі від його гирла. Далі Турунчук протікає біля сіл Глинне та Незавертайлівка, а потім знову зливається з Дністром на 20-му кілометрі від його гирла, неподалік міста Біляївка. Через піщану гриву, яку сформувала вода, Турунчук відокремився від озера Біле і тепер безпосередньо впадає в Дністер.
Більшість словників пояснює, що слово "Турунчука" означає "швидка річка, рукав річки", але не дає його походження. Водночас, є версія, що це слово має турецьке походження, може перекладатися як "маленька роща" - бо "турунч-чук" лунає дуже подібно до турецького (koru küçük).
Можливо, коли тут були українсько-турецькі поселення, комусь з місцевих турків ця місцевість здалася схожою на рідні турецькі краєвиди? Зокрема, є навіть турецьке містечко-курорт Турунч (Turunç), яке розташоване на річці Дальян. Здіється, просто хтось тут сумував за домівкою та дав назву річці за рідним містом?
Вид на річку Турунчук, Україна VS Вид на річку Дальян, біля містечка Турунч, Туреччина
Чимало слів турецького походження є в місцевому лексиконі. Це назви предметів, одягу, страв: пилат та нагут, не кумекає ні бельмеса, саман\саманова хата тощо. Це свідчить про співжиття народів на цій території та безперервність передачі досвіду від одного покоління до іншого, бо ці слова досі використовуються біляївцями.
Однак окрім турецької частини історії тут є ще одна маловідома сторінка – які українські поселення були до того, як сюди прийшла Російська імперія. Увага всіх зараз зосереджена на Одесі, якій намагаються повернути її реальну історичну дату заснування. Однак українське життя точилося не лише в самій Одесі (тоді Хаджибею), а й на всіх причорноморських степах, зокрема, й в Біляївці. На користь цієї версії говорять кілька фактів.
Перший – це козацькі хрести
Ними просто усипана земля придністровських сіл, а не лише околиці Хаджибея (в подальшому Одеси - прим.ред.). Однак якщо у більш малих населених пунктах деякі козацькі поховання дожили до наших днів, то в частині міст козацькі цвинтарі були знищені радянською владою за одним сценарієм. На місці кладовищ збудували ...стадіони.
Відео Youtube-канал Голоси Дністра
Це зробили в Біляївці, в Яськах, в Широкій Балці під кладовищем сховали маєток. Ось, що пише про них автор монографії "Кам'яні хрести степової України" (XVIII-першої половини XIX століття) Ігор Сапожников:
– Зараз на території селища (Біляївки - прим.ред.) є не менше трьох діючих кладовищ. На жодному з них немає кам'яних хрестів тих часів, що нас цікавлять. За свідченням мешканців, старе кладовище з численними кам'яними надгробками існувало в центральній частині Біляївки, але у 20-25 роках (минулого століття) було повністю знищено при будівництві.
Офіційна версія, чому збудували стадіон полягала в тому, що до Біляївки мав приїхати якийсь "партійний бос", там збудували будинок культури, кладовище поруч псувало вигляд території. Однак така ситуація повторювалася в багатьох населених пунктах вздовж Дністра, що свідчить про певну систему – "денаціоналізації цих територій".
Другий факт: тут вже жили українці та волохи (молдовани) – за спогадами перших мешканців Біляївки
💡 Для довідки: "волохи" – у давньорус. джерелах – назва різних романських народів, у т. ч. італійців, франкських племен, предків румунів, в історичних джерелах 14– 18 ст. – назва молдован і всіх мешканців Молдови, рідше – назва румунів Волощини і Трансільванії (нині тер. Румунії). До речі, село Маяки тоді позначалося Волахією. По Дністру спускались кораблі, які привозили вантаж до Маяк зокрема з території сучасної Молдови.
Записи в архівних матеріалах, які знайшов біляївець Олександр Журенко, свідчать, що тут жили люди до приходу турбаївців, українці (записувалися малоросами) та молдовани (записувалися волохами).
– В одній архівній книзі я знайшов документ 1794 року, де йдеться, що тут вже були мешканці, які жили до приходу турбаївців у 1973 році (це мешканці Полтавщини, про них буде далі – прим.ред). Народність – волохи і малороси. Їх прізвища Радул, Згама, Родідял, Коштерек. Було їх 304 людини.
Можна припустити, що частина – це чорноморські козаки, які не вирушили на Кубань, однак частина явно жила тут раніше. В історичному нарисі про Біляївку краєзнавця Володимира Резніка висловлюється припущення, що "310 людей з колишніх запорізьких сімей залишилися на проживанні в Біляївці. Ймовірно, це були сім'ї без засобів для пересування, літні або вдовині сім'ї. Загалом залишилася значна кількість сімей, об'єднаних у 61 двір."
Якщо припустити, що активне заселення території почалося всього у 1791 році, коли за Ясським мирним договором Хаджибей (у подальшому Одеса) остаточно відійшов до Росії, коли козаки встигли перевезти сюди своїх дружин та ще й літніх батьків, набудувати 61 двір всього за кілька років?
Водночас, відомо, за наказом Й. де Рибаса влітку 1793 р. збирали чорноморців до Чорноморської команди, що створювалась в Хаджибеї для служби на човнах, а в дійсності для будівництва порту. У серпні 1797 р. постало питання про ліквідацію команди. На постійне проживання в Одесі та її околицях залишились всього 326 чорноморців, які встигли завести тут господарства. Звісно, що жили вони по всій території околиць Хаджибея (у майбутньому Одеси), а не лише в Біляївці. Тож, щось тут не сходиться з математикою.
Третій факт – плутанина з назвами Головківка/Біляївка
В деяких історичних документах паралельно вживаються назви Головківка/Біляївка.
Зокрема, одеський історик Володимир Яковлев (1840-1896) в одній зі своїх статей аналізує процес роздачі землі російською владою приватним особам у 1792-1794 роках не лише в Хаджибеї, а й в його околицях. Він зазначає, що відповідно до «Відомості» 1792 року, Хаджибейський уїзд в цілому включав 530,650 десятин як придатної, так і непридатної землі, з яких 227,700 десятин були казенними, а 302,950 десятин – поміщицькими. В уїзді вже існували села і селища, такі як Беляївка, Яски, Чубурчи, Глинне, Коритна, Завертайлівка, Корсагаш, Слободзея, Паркани, Терновка та Сугокнея, які, згідно з відомістю, були «в веденні чорноморського війська» і заселені вихідцями з Запорожжя та його поселень.
Разом з тим, точно відомо, що назва Головківка з'являється вперше в лютому 1972 року [Спр. 172 (1792). Опис поселень, розміщених на військовій землі між Бугом та Дністром, складена Ніяким. 50 арк.]. Він описує, що Слобода Головківка входить розташована поблизу Білого озера. Пише, що спочатку в слободі прожило п'ять родин козаків, а восени 1791 року їх вже бло 36 родин (92 чоловіки та 74 жінки), які займалися землеробством, оскільки «ґрунт придатний для будь-яких рослин». Наступного року населення Головківки досягло 310 осіб (186 чоловіків та 124 жінки), однак серед яких було лише 86 чорноморців. На Кубань виявили бажання переселитись сім старшин (четверо чоловіків та троє жінок) й 29 козаків (27 чоловіків та дві жінки), залишилось – 50 козаків (29 чоловіків та 21 жінка) й «посполиті» (224 волохи).
Схема розселення чорноморських козаків на землях, які їм "видали" в якості подяки за службу - але не надовго. Авторство - Ігор Сапожников
Разом з тим, паралельно до назви Головківка, в історичних документах того ж часу, вживається назва Біляївка. У книзі "Ханська Україна" протоіерея Лебединцева (1793 рік) згадується селище Головківка зі 134 душами, визначається, що воно знаходиться на Білому озері, але село Яські описується за відстанню до Біляївки. Так само є копія відомості священника Романа Іванова, в якій він описує кількість ввірених йому людей та згадує дві назви - Головківка та Біляївка.
Тож, питання, чи не було тут вже хуторів, де жили козаки, які перебралися сюди після ліквідації Запорізької Січі? Що було раніше? Біляївка, чи Головківка?
Походження назви міста Біляївки (Головківки)
Щодо Головківки – то ситуація більш, ніж ясна. Назву слобода, або хутір отримала за ім'ям легендарного флотоводця, кошового отамана Чорноморського козацького війська Антона Головатого, який отримав землю під хутір.
- Дата народження: близько 1744 року (за іншими даними — 1732)
- Місце народження: містечко Нові Санжари, Полтавщина
- Освіта: Київська духовна академія (за іншими даними — у бурсі)
- Родина: з родини козацького сотника Андрія Магденка, прізвисько Головатий отримав на Січі за "розумну голову".
- Перший бій — у 1764 році, очоливши загін із трьох тисяч козаків, розгромив кримську орду під Бердянськом.
Коли імператриця Катерина II почала роздавати українські землі своїм чиновникам та іноземцям, козакам потрібно було взятися за зброю, щоб захистити свої права. Але замість цього вони вирішили направити делегацію до Петербурга, до складу якої увійшли осавул Сидор Білий, Логин Мощенський і військовий суддя Антон Головатий. Саме Головатий мав можливість особисто зустрітися з князем Григорієм Потьомкіним, який згодом відіграв важливу роль у його житті. Протягом півроку делегати намагалися добитися справедливості, чекаючи в коридорах вельмож, але їх зусилля виявилися безрезультатними.
Головатий згадував про хитрощі царських чиновників. Потьомкін приніс дві книги: в одній йшлося про добрі вчинки запорожців, а в іншій — про погані. Друга книга була товстішою, адже «тільки хитрий писачка» записав погані справи Січі в рядках, які були розташовані далеко один від одного, в той час як добрі справи були написані дрібно, «наче посипані маком». Через це погані справи зайняли більше місця, ніж добрі".
У квітні 1775 року Катерина II видала указ, яким вимагала роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель та ліквідувати Січ. У червні війська генерала П.А. Текелії оточили Січ і заарештували кошового отамана Петра Калнишевського разом із старшиною; багатьох запорозьких полковників позбавили майна і віддали під суд. Про ліквідацію Січі делегацію повідомив Потьомкін. Повертаючись додому, делегати не знали, що їх чекає. Головатий та Білий, відчуваючи безвихідь, вирішили накласти на себе руки. Вони зарядили пістолі й домовилися, що Головатий прочитає молитву, а по слову «Амінь» вони вистрілять. Вибравши тихе місце в лісі, вони попрощалися з надією на краще життя.
Коли Головатий дійшов до «Отче наш…», його раптом осінила нова думка. Він запитав у Білого:
— А знаєш що, батьку?
— А що?
— Якщо ми постріляємося…
— Еге.
— І нас тут знайдуть мертвими…
— Еге!
— Скажуть: ось два дурні, запорожці, напилися й пострілялися, і ніхто не дізнається, чому. Не буде нам ні слави, ні пам’яті.
— То що ж робити? — спитав Білий.
— Цур йому стрілятися, батьку; поїдемо далі.
— Справді, цур йому, поїдемо, — погодився Білий.
Після молитви та кількох ковтків горілки з дорожньої баклажки вони вирушили назад до рідних куренів.
Рідні курені виявилися в руїнах. Частина козаків, не знаючи іншого життя, пішла до турків, інші ж, підкоряючись долі, залишили шаблі та взялися за плуги. Головатий разом із товаришами також не втратив надії відновити вільне козацтво в Україні. Він зміг зберегти своє майно та великі володіння на запорозьких землях і уникнути судових переслідувань.
Він же був одним із засновників Чорноморського козацтва, а блискуча операція Головатого із захоплення острова Березань (невеликий острів на Чорному морі при вході у Дніпровсько-Бузький лиман) відкрила шлях до успішного штурму Очакова 6 грудня 1788 року, що дозволило Росії контролювати чорноморське узбережжя від Хаджибея до Дніпровсько-Бузького лиману.
Тоді російський генерал Суворов намагався штурмувати добре укріплений острів Березань, зазнаючи поразки за поразкою, йому спала на думку ідея: чому б не звернутися до українських козаків? Так Антон Головатий отримав наказ захопити Березань. На той час під його командуванням було всього 800 воїнів. Вдень, вразивши турків своєю сміливістю, Головатий відправив човни на Березань, які уникали вогню важких турецьких гармат. Коли козацькі човни досягли берегів, турецька батарея не змогла відбити десант. Головатий захопив гармати й повернув їх проти цитаделі ворога, яка швидко капітулювала. Він здобув 13 турецьких корогов, 21 гармату та значний запас продовольства і боєприпасів.
У 1790 році Антон Головатий знову проявив себе під час штурму турецької фортеці Ізмаїл. 11 грудня він очолив нічну атаку на першу лінію оборони ворога. Під вогнем ядер і картечі йому вдалося організувати висадку десанту з двох тисяч чорноморських козаків і частин регулярної армії. 600 козаків, озброєних саперними інструментами, отримали завдання знищити фортечний палісад. Головатий особисто брав участь у бою, зумівши не лише зруйнувати укріплення, а й захопити турецькі батареї та частину оборонних споруд, що дозволило йому, як і під час штурму Березані, обернути гармати проти ворога. За свою відвагу та успішну організацію десантної операції він був нагороджений орденом Святого Володимира.
Того ж 1790 року чорноморцям нарешті виділили довгоочікувану територію для поселення — землі сучасного Придністров’я з центром у Слободзеї.
Ймовірно, серед цих земель була й територія слободи Головківка. У Слободзеї (зараз це територія Молдови на лівому березі річки Дністер за 12 км на південний схід від Тирасполя), за запорозьким звичаєм, була збудована церква, а також організовано кіш, підпорядкований трьом адміністративним округам — паланкам.
Головатий перевіз свою сім’ю до Слободзеї, де разом з простими козаками зводив будинки, облаштував олійницю, вітряк, заклав сади і організував чотири рибних заводи, займаючись також лихварством. Незважаючи на свій статус і маєтність, його дім завжди залишався відкритим для козаків. Під час свят дружина Уляна Григорівна з дочкою Марією та слугами щедро пригощали всіх, хто переступав їхній поріг. В самому коші козаки побудували крамниці, а по березі Дністра та р. Турунчуку вони заклали хутори з виноградними та фруктовими садами.
А як щодо назви Біляївка? Насправді, дуже цікаво, чому між Головківкою та Біляївкою (якщо припустити, що це були різні хутори) залишилася назва Біляївка?
Тривалий час основна версія була, що так назвали поселення за іменем очільника козацької старшини Сидора Білого, якимй загинув за три роки до того, як козаки захопили цю землю. Ще була версія, що були серед чорноморців інші старшини мали прізвище Білий, можливо, хутір належав комусь з них?
Окрім них, серед козаків-чорноморців ще були курінний отаман Білий Кузьма (1788 – вересень 1789), полкові хорунжі Білий Роман (1 січня 1775 (Запорозьке військо) – 1 травня 1790 (Чорноморське військо), Білий Самсон (10 липня 1788 – 25 грудня 1788) та інші. Однак, як бачимо, за датами смерті – більшість з них віддали свої життя, виборюючі ці території, але аж ніяк не мешкаючи тут. Земля причорномор'я щедро вдобрена українською кров'ю.
Найбільш переконливою здається версія, що Біляївка походить від назви місцевого гідроніма – озера Білого. Таку назву озеро отримало, скоріш за все, через біле латаття, яке вкривало територію озера щоліта суцільним килимом. Зменшилася кількість лілій на озері лише після будівництва Дністровської ГЕС. Юлія Тернова, начальниця відділу еколого-освітньої роботи національного парку, пояснює:
— Лілея любить проточну воду, а чилим (водний горіх) — застояну. Тому квіти зникають, а чилим захоплює все більші території. Це наслідок зарегульованості річки Дністровською ГЕС.
На Білому озері поруч з Біляївкою
На початку 1900 року Біле озеро було великою суцільною водоймою, було найбільшим озером Дністровської дельти. Його площа сягала 2 000 га при глибині більш за 5 м. На копії плану, виконаного у техниці синька, від 1900 року, можна побачити, що раніше так звана Стрілка (місце, де з’єднуються річки Дністер і Турунчук) знаходилась в районі Зеленого Хутора. Зараз же вона перемістилась і розташована близько 700 метрів від вхідного каналу на станцію "Дністер".
Тож, ймовірно, що назву свою озеро отримало раніше, ніж прийшли сюди козаки-чорноморці, а вже потім назвали так свій хутір, що знаходиться на Білому озері - Біляївкою.
Четвертий факт: церква
В 1805 році в Біляївці будується, а в 1806 році освячується Свято-Успенська церква, будувати її вирішують у 1797 році, тобто за якісь 5 років, начебто від заселення цих земель українцями. Нічого дивного, скажете ви? Дуже дивно, відповімо, бо біляївці вирішують будувати церкву на місці вже існуючої, бо та віджила своє за давністю часу.
На сільському сході на честь освячення церкви вони зазначають: “у селі Біляївка здавна жили люди християнської віри, які мали у себе Успенську церкву, найменш міцну, а саме мазанку з вербних кілочок, вкритих комишом. У цій церкві відбувалися Богослужіння до того, як Очаківська область (туди входила нинішня Одещина – прим.ред.) стала власністю Всеросійської імперії. Мешканці використали християнську свободу та мають бажання в ці часи збудувати нову церкву, тим більше схиляючись до цього, що стара схильна до падіння”.
Хто бував на півдні, той знає, що хати-мазанки тут стоять по 150-250 років. За умови належного збереження, вони можуть прослужити й більше часу. У Біляївці досі є чимало саманних хат, які збудовані з глини. Неможливо уявити, що якась мазанка, тим паче, церква, за п'ять років розвалилася. З документів відомо, що церква ця називається серед людей – білої, бо щороку білувалася. Нову збудували з ракушняка, це перша кам'яна споруда Біляївки, однак її теж вирішили пофарбувати у білий колір. Назва Біла Церква (замість Свято-Успенський храм) досі використовується біляївцями.
Тобто, тут до приходу Російської імперії жили люди, які збудували церкву, щороку доглядали за нею, але вона прийшла у невідповідний стан за давністю, тож потрібно було її перебудувати.
Якою була Успенська церква до будівництво нової - ми можемо тільки уявити, однак вона була тут до того, як край увійшов до складу Російської імперії
Насправді, питань більше, ніж відповідей. На жаль, така плутанина та непевність в минулому відбувається тому, що не українці писали свою історію, а історію писали за них так, щоб вона лягала в концепцію "русского міра". Якщо радянсько-російські історики умудрилися переписати історію досить великого міста-фортеці Хаджибею, то що казати про маленькі хутори та селища?
Історія Чорноморських козаків Біляївки
Втім козаки-чорноморці на території сучасної Біляївки теж були.
У другій половині XVІІІ ст. тривала боротьба між Росією і Туреччиною за узбережжя Чорного моря. Вона переросла у дві російсько-турецькі війни 1768-1774 і 1787-1791 років. Правда історії полягає в тому, що без участі українського козацтва, Росія б не заволоділа цими землями. Однак вони ж поплатилися за це своєю свободою, волею, життями та, врешті-решт, рідним краєм, який змушені були залишити назавжди.
Вже після першої російсько-турецької війни була вирішена доля Запорозької Січі. Її значення як форпосту, що обороняв південні кордони, відпало. Крім того, Січ залишилась осередком антифеодальної боротьби, це не влаштовувало російський уряд. У травні 1775 р. Запорозька Січ була остаточно ліквідована, а її землі увійшли до складу Новоросійської і Азовської губерній.
Картина «Остання рада на Січі». Художник Віктор Ковальов, середина XIX століття
У 1781-1783 роках, коли сталося повстання кримських татар князь Григорій Потьомкін розіслав по запорозьких землях заклики до колишніх козаків, щоби вони збиралися в Херсоні, де з них будуть створені військові загони. Запорозькі старшини: осавули Мошанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський їздили по селах і хуторах, збираючи запорожців. Залучаючи козаків до війська, уряд Російської імперії реалізував політику денаціоналізації щодо запорожців: вони мали позбутися своєї назви, своїх звичаїв. Тож запорожці відгукувались неохоче. Однак когось вдалося залучити на службу. Всього зібралося близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником – колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий.
Показовий пам'ятник у російському Краснодарі: Катерина ІІ стоїть на головах у Сидора Білого, Антона Головатого, Захара Чепіги. Піднявши її панувати над своєю землею - вони залишилися без рідного краю.
6 квітня 1783 року козаків офіційно взяли на військову службу як Військо вірних козаків (відповідний царський указ виданий 22 січня (2 лютого) 1783 р.). Розділялося військо на кінне („комонне”), піхоту та флотилію (Чорноморська козацька флотилія).
Очолив військо кошовий отаман Сидір Білий. «Війську вірних козаків» передали клейноди та ін. козацьку атрибутику, забрану російським урядом після розгрому Запорозької Січі у 1775. У війську відновились колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням Сидора Білого і Захарія Чепіги військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787—1791.
У 1788 році - військо перейменували на Чорноморське козацьке військо. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років чорноморці виконували передову розвідувальну службу на річці Буг, брали участь у всіх ключових боях на суші та на морі, відповідали за бойове забезпечення та комунікацію регулярної армії, а також проводили розвідки, спостерігаючи за діями турецького війська. Зокрема, вони були учасниками морських боїв проти турецької армії, захоплення острова Березань, штурму Очаківської фортеці, битви під Бендерами, а також штурмів Хаджибейської, Аккерманської та Бендерської фортець. Кожній військовій операції передували ретельні розвідувальні дії, що дозволяли створити детальні плани штурмів
У 1790 - князь Потьомкін за бойові подвиги у російсько-турецькій війні (1787—1792 рр.) виділив чорноморським козакам землі між Південним Бугом і Дністром аж до Чорного моря. Тоді ж козаки Чорноморського війська заснували 25 слобід, де заселили близько 9000 душ обох статей. До лютого 1792 сюди (до чорноморського козацького краю) було переселено 7759 козацьких та старшинських сімей.
У 1793 році після смерті Потьомкіна, доля Чорноморських козаків кардинально змінюється. Уряд Російської імперії приймає рішення про перевід Чорноморського козачого війська на Кубань. З 15 січня по 21 серпня 1973 року більша частина козацьких першопоселенців залишає територію, яка була їм обіцяна за вірну службу. 30 квітня 1793 Антон Головатий з військом вирушив зі Слободеї на Кубань.
Як померли очільники Чорноморського війська?
- Сидір Білий загинув у червні 1788 року під час боїв з турецьким флотом у Дніпровському лимані. Це була морська битва в Дніпровському лимані між Лиманською флотилією (яка складалася з козаків під керівництвом Сидора Білого) і османським флотом на чолі з капудан-пашею Ескі-Гасаном.
Сидір Білий і козацька флотилія зіткнулися з набагато більшими турецькими силами, які складалися з лінійних кораблів, фрегатів та інших суден. Турки мали перевагу в кількості та розмірах кораблів, але козацькі чайки були більш маневреними, що дозволило їм ефективно атакувати.
7 червня 1788 року в Дніпровському лимані відбулася велика битва, де турецький флот зазнав значних втрат. Водночас турки намагалися контратакувати 17 червня, але через помилки сіли на мілину, що дозволило козакам успішно їх атакувати. Турки втратили кілька кораблів, включаючи лінійні кораблі та фрегати. Під час цих боїв, особливо у абордажних зіткненнях, Сидір Білий отримав смертельне поранення картеччю. Після бою пораненого доставили до Кінбурнської фортеці, де лікарі Суворова намагалися його врятувати, але безуспішно. Він помер 20 червня 1788 року у віці 53 років.
- Антон Головатий помер 28 січня 1797 року на 53-му році життя під час Перської (Кавказької) кампанії 1796 року, яка була частиною російсько-перських конфліктів. У 1796 році Катерина II вирішила розпочати війну з Персією, щоб захопити прикаспійські території, зокрема сучасний Азербайджан. Метою кампанії було зміцнити контроль над Каспійським морем і створити плацдарм для подальшої експансії Росії на Південний Кавказ і в Персію. Антон Головатий очолив флотилію та козацькі полки, які були направлені для участі у цій кампанії. Однак козаки переважно виконували допоміжні військові завдання, включаючи будівництво фортифікацій. Під час походу на Баку почалася епідемія чуми, яка косила ряди козаків і спричинила смерть Головатого. Незважаючи на величезні статки, нажиті за життя, його родина не знайшла щастя. Дружина Головатого, Уляна Григорівна, померла під час пологів, а його дочка була отруєна. Внук, Клеофас Матвійович, досяг чину полковника і володів землею на Кубані, зокрема островом, відомим як «кут Головатого». Останній представник роду, Сергій Клеофасович, був офіцером Другого Чорноморського полку, але згодом покинув військову службу і став машиністом. Саме у нього зберігалася сімейна реліквія — золота шабля Антона Головатого. Попри те, що Головатий залишив своїм нащадкам чималий спадок, після його смерті усе поступово зруйнувалося.
-
Захар Чепіга, народжений у 1725 році в селищі Бортки на Чернігівщині, помер 14 січня 1797 року на 71-му році життя на чужині - на Кубані. Захар Чепіга відігравав важливу роль у військових операціях, які сприяли захопленню сучасної території Одещини під час російсько-турецької війни (1787—1791). Чепіга особливо відзначився під час штурму Ізмаїла у 1790 році, де успішно керував діями другої колони, сприяючи захопленню фортеці з боку Дунаю. Цей успіх відкрив шлях до подальшого просування російських військ та зміцнив контроль Російської імперії над територією південної України. Під час кампанії Чепіга також брав участь у битві при Бабадазі (1791), де його полк в авангарді допоміг розгромити турецькі війська. Це сприяло розширенню російських територій на південь і закріпленню впливу.
Після переселення більшості населення в Буго-Дністровському межиріччі залишилися:
1) «посполиті», які не бажали служити у війську;
2) «сірома», що не мала коштів на переселення і, шукаючи заробіток, розійшлася по межиріччю, іноді навіть переходячи до Задунайської Січі;
3) купці, поміщики та дворяни, які «формально» приписалися до війська;
4) заможні чорноморці, які не хотіли втрачати свої господарства.
Придністровські землі вирішили передати до державної скарбниці, а їхніх поселенців перевести до стану державних селян. Державні селяни були вільним станом у кріпосній Росії. Вони проживали на державних землях, користувалися наданими їм ділянками та підпорядковувалися державним органам управління, залишаючись особисто вільними. Їх можна вважати такими, що жили за принципами самоврядної громади. Вони сплачували до державної скарбниці грошовий оброк у розмірі від 7 до 10 рублів з особи на рік, а також вносили кошти на потреби громади.
Біляївка – вільного козацького роду
Хоча й більшість козаків-чорноморців з Біляївки виїхали, в жилах корінних мешканців тече козацька кров. Це й ті, хто тікав на причорноморські землі подалі від російської влади до захоплення цих земель Російською імперією, й нащадки козаків-турбаївців – з полтавського села Турбаї Градизького повіту Катеринославського намісництва (тепер Глобинський район Полтавської області).
Це повстання відбулося в період, коли частина козацтва, у співпраці з російськими військами, активно завойовувала землі Причорномор'я. У той же час на Лівобережжі відбувався процес покріпачення українців, що призводило до посилення соціального та економічного гніту. У таких умовах багато селян і козаків, відчуваючи загрозу своїм правам і свободам, намагалися знайти способи протидії цим змінам. Турбаївці, як представники козацької еліти, відчували обурення від зростаючої експлуатації та втрати автономії.
Історично село Турбаї, яке після визвольної війни 1648—1654 років належало до Миргородського полку як вільне військове поселення, у 1711 році було виписане з козацького компуту під керівництвом миргородського полковника Данила Апостола. З 1776 року Турбаї стали власністю поміщиків Базилевських, які почали систематично експлуатувати селян, збільшуючи свої багатства за рахунок жорстокої праці підданих.
Відтворення подій біляївським краєзнавцем Олександром Журенко
Поміщики Базилевські, зокрема Іван і Степан Базилевські та їх сестра Марія, застосовували різні способи експлуатації: від лихварства до жорсткого контролю над сільським господарством. Селяни були змушені виконувати численні обов'язки, включаючи обробку сировини, виробництво продуктів харчування та виконання панських наказів. Жінки і діти також були залучені до праці, що ще більше ускладнювало їхнє становище.
Напруга досягла критичної межі, коли турбаївці активно боролися за підтвердження свого козацького стану та подали позов у сенат. У 1788 році Сенат визнав права лише 76 родин, які були внесені до реєстру 50 років тому. Це рішення викликало обурення серед селян. Вони підняли збройне повстання, яке очолили А. Бондар, Г. Ракша, С. і Л. Рогачки, М. і М. Пархоменки, Г. Величко та інші. Базилевських було вбито, а від заляканих чиновників було взято розписку про те, що всіх селян добровільно переведено в козаки.
У січні 1789 року вони відмовилися виконувати панщину і, очолені Н. Олефиром, Г. Яструбенком і Т. Довженком, створили сільське самоврядування за козацьким зразком. Найважливіші питання вирішувалися на сільських сходках, а виконавчу владу здійснювали виборні отаман, суддя та писар. Протягом чотирьох років самостійно вирішувала всі громадські справи.
Цікаво, що придушити повстання російська влада наважилася аж у 1793 році, коли виконала свої задачі - переселила більшість козаків з земель південної України до Кубані. У червні 1793 року до села було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків, на озброєнні яких було навіть дві гармати. Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 11(22 липня) 1793 року до 31 січня (11 лютого) 1794 року.
Понад 100 повстанців зазнали катувань (15 із них померли) і були засланні на довічну каторгу в Сибір. Інших жителів викупили у спадкоємців Базилевських за 45 рублів за душу, загалом витративши 50 тисяч рублів, частину з яких сплатили кримською сіллю, і розселили окремими сім'ями в таврійських степах.
Село було знищене, коли там знову оселилися люди, вони назвали його Скорбне (до колишньої назви повернулися лише у 1919 році). Більшість же колишніх козаків переселили на Причорноморські землі, зокрема в Біляївку.
Сучасники мають зробити висновки з історії своїх предків. Сучасна війна в Україні, як і багато історичних подій, свідчить про те, що боротьба за незалежність і права народу ніколи не припинялася. Як колись чорноморці та турбаївці, сучасні українці знову стоять на захисті своїх інтересів, проте вже більш об’єднаним фронтом. Нам необхідно вчитися на уроках минулого, щоб не допустити повторення історичних помилок і продовжувати боротьбу за Україну, бо тільки тоді, об'єднавшись у спільному прагненні до свободи, ми зможемо забезпечити стабільність і мир для майбутніх поколінь на своїй землі.
