Біляївка.City продовжують цикл публікацій з історії міста. Ми писали, як змінювалася мода, а сьогодні хочемо поговорити про архітектуру Біляївки. Коли у вас питатимуть, що хорошого принесла Україні Незалежність, у вас буде універсальна відповідь: комфорт та якість життя стала набагато кращою. Якби не війна та корупція, біляївці жили б не гірше, ніж їхні європейські сусіди. Це видно хоча б зі стандартів будівництва житла та архітектурної моди в різні роки. Запрошуємо вас на прогулянку містом, щоб переконатися в цьому.
Ви почуєте багато цікавих історій: як поява Одеського силікатного заводу у 1972 році викликала справжній "будівельний бум" на "білі будинки" в Біляївці, як в ті ж 70-ті роки в біляївської родини відібрали будинок, бо місцевій владі він здався завеликим, історію першого та останнього багатоквартирного будинку Незалежної України, який хотіли збудувати в обмін на підключення дністровського водогону до селища Коблево, Миколаївської області.
Рідна старенька біляївська хата під стріхою
Для кожного біляївця тепло та по-рідному лунають ці українські слова: стріха, мисник, мала, велика хата та сіни, комора, піч з припічком, погріб. Їх не могли викоринити з місцевої мови роки русифікації. Будинки, в яких зростали наші бабусі та дідусі, називалися хатами.
На перших вулицях Біляївки, яка розросталася від хіторів вздовж річки, будувалися типові для південної частини України хати. Нехитрий будівельний матеріал – лампачі з глини, соломи, кінського навозу.
Їх робили "на толоках", де збиралася ціла вулиця. Господар ходив до кумів, друзів, сусідів та запрошував їх допомогти. Перед будинком утворювали калабаню із спеціальної жирної глини, соломи, додавали туди кінський навоз. Жінки заходили в тут глину та товкли її ногами. Інколи заміс допомагали робити коні.
Чоловіки катали вальки, робили лампачі. Так само вимазували хату, яку вже збудували. Обов'язково кидали у цю калабатину господарів та вимащували їх глиною, щоб виставив могорич. Опісля накривали надворі столи з простою та невибагливою їжею.
Хати у Біляївці будували традиційні: довгі, в яких чітко розподілилися входи у житлові та господарські приміщення. У житловій частині була велика хата, мала хата та сіни, потім комора для різного господарського краму, потім повітка для свійської худоби. Довжина будинку, висота стелі залежали від статків господарів. Метрові глиняні стіни та очеретяний дах взимку тримали тепло, влітку – дарували прохолоду.
Така вона - рідна біляївська хата під стріхою
Цікаво, що на більшості найстаріших біляївських хат, яким вже 150+ років, завжди були два димоходи. Однією пічкою топили малу хату, іншою – велику хату. Топили у великій хаті, переважно, на Різдвяні свята, коли збиралися гості, похресники, в інший час вона була зачинена, родина тіснилася у двох кімнатках. Інколи родини ділили навпіл сіни, щоб "жилих" кімнат стало три.
На жаль, більшість біляївських старих хат, наче живі люди, помирають зі смертю своїх власників. Спадкоємцям вони виявилися не потрібними, хоча зараз є попит на відновлення таких хат, які стають магнітом для любителів сільського туризму.
Так помирають старі біляївські хати
У різні роки старі біляївські хати переживали трансформації. Тривалий час єдиним оновленням було покласти на дах "перелім" – укріплення, яке б захищало очеретяний дах від дощу та снігу.
Хата з "перелімом"
У 70-ті роки минулого століття поширення набув азбестоцементний матеріал для покрівель. Шифером всі, хто мав таку можливість, кинулися перекривати дахи, або ж стелити його поверх очерету.
Пізніше з'явилася мода будувати на подвір'ї літню кухню, ванну. Чому не поруч, у біляївців-старожилів є пояснення: бо влітку там робили закатки, могли "патрати курей", "розділувати свиню". Літня кухня рятувала від смороду.
Разом з тим, хоч кухня називалася "літньою", служила вона господарям протягом року. Внутрішні туалети з'явилися у Біляївці набагато набагато пізніше, як і традиція поєднувати кухню з будинком переходом. Лише з роками люди почали більше жаліти себе та своє здоров'я.
Багато старих будинків на перших вулицях Біляївки, або на центральних.
Чимало старих хат є у Біляївці й зараз, але деякі важко впізнати після "пластичних операцій з омоложування". З ростом добробуту люди добудовували приміщення, кухні, кімнати, фарбували стіни у різні кольори. Лише типова видовжена форма побудови видає, що тут рідна біляївська хата, чиї роки з турботою та любов'ю продовжує нове покоління мешканців.
Сто років тому Біляївка була маленьким селом, тож тут не знайдете якихось величних палаців. Однак вже тоді в місті були особливі будівлі, які належали заможним біляївцям, що мали власну справу. Зараз би їх назвали підприємцями та бізнесменами. В усі часи люди бізнесу жили краще, ніж пересічні селяни.
Переважно їхні будинки знаходилися в центральній частині. Вони вирізнялися поміж інших формою та масштабами. Це будинок Павла Лупалова (ймовірно, в ньому відкрився перший відділок міліції міста), Аркадія Севрюка (там, де знаходилася редакція газети "Південна зоря"), Якова Марцина (тривалий час там працювала початкова школа) та багатьох інших, чиї імена не зберегла історія.
Будинок Якова Марцина
На початку 20-го століття у Біляївці з'являються котеджі - перші будинки селища, які збудували за бельгійським проєктом для працівників станції "Дністер". Вони дуже вирізнялися від усього, що було до того в Біляївці. Там була ванна, була пічка з димоходами, які могли обігріти весь дім. З цікавого, що розповідали старожили, люди прибирали ванну, бо не звикли до таких зручностей та робили там господарську кімнату для збереження різних речей та закаток.
Котедж у селищі працівників станції Дністер
Котеджі, які будували для працівників станції Дністер мали дах з черепиці
Архітектура Біляївки радянського періоду історії України
Початок XX-го століття - І та ІІ світові війни, революція, репресії, голодомор, колективізація, повоєннє відновлення, особливих змін в архітектуру Біляївки не внесли. Люди жили так, як звикли до того, радіючи, що взагалі вижили в цій м'ясорубці.
Перші зміни в архітектурі Біляївки почалися аж в 60-ті роки XX-го століття, коли у корінних біляївців почали відрізати ділянки землі та "нарізати нові вулиці". Ці ділянки забирали у корінних мешканців Біляївки та роздавали під житлову забудову. Люди намагалися якось рятувати свою землю - будували будинки для своїх дітей, однак багато хто втратив чимало землі на користь нових мешканців Біляївки.
Саме тоді в місті почав з'являтися новий тип архітектури. Це були вже не довгі будинки прямокутної форми, а скоріше квадрати з ракушняка - з двома, або трьома вікнами, що виходили на вулиці, невеличкою терасою. Розташування кімнат у всіх було різним, але будівельники намагалися проєктувати відокремлені приміщення.
Згодом такі будинки почали покривати "шубою" - сумішшю піска, цементу, води з додаванням фарби. Шуби були різного кольору, але у темній гаммі - від світло-сірого до чорного. На "колонах" малювали візерунки, або прикрашали їх різнокольоровим склом, орнаментом.
У 70-их роках в Одесі відкрився завод, що виробляв з вапна та кварцового піску силікатну цеглу. З неї почали зводити у Біляївці будинки, паркани. Один з власників такого будинку Володимир Корсун розповів нам історію свого будинку.
Володимир Корсун, архівне фото
- Коли переїхав до Біляївки, батьки купили мені тут стареньку хату, - за 4500 радянських рублів (для довідки: середня зарплата в СРСР становила 120-150 рублів), на той період будуватися забороняли. Коли настало "потепління", і людям дали добро на будівництво, ми почали стройку поруч зі старою хатою. Тоді в Біляївці працювала бригада з Майорів, багатьом вони збудували типові будинки, чимало їх на моїй вулиці Пушкінській - чи не через хату.
Ця мода трималася у Біляївці дуже довго. Всім подобалися ці ошатні та світлі будинки, які створювали враження якоїсь іншої реальності.
Більш заможні люди оздоблювали будинки плиткою. Задоволення це було недешеве, такі ремонти кидалися в очі. Якщо наближеним до партійного керівництво це сходило з рук, то простим людям такого не пробачали.
В однієї біляївської родини, яка мешкала на вулиці Лєніна (зараз Головатого) за рішенням місцевого органу владу відібрали будинок, який ті збудували - партії здалося, що він завеликий, а люди нібито збудували його на нетрудові доходи (вони займалися продажем городини та мали теплиці - прим.ред.). В радянські часи там були різні установи, у 90-их родина відсудила його у держави та повернула у власність. Згодом, продала його.
Той самий "завеликий", на думку радянської влади, для родини будинок
У 70-ті в Біляївці починають будувати "службове житло". P'являється провулок з нетиповим для Біляївки житлом на два господаря. Це нинішні вулиці Дружби, Кіпенка. У цих будинках вже є приміщення для ванних кімнат, внутрішніх кухонь, їх планували підключали до центральної каналізації, досить комфортне планування.
Житло тут отримували секретарі райкому партії, працівники виконкому, прокуратури, керівники міліції та різних інших установ міста. В народі одна з цих вулиць називалася "сучою", офіційна назва - вулиця Радянська, яка стала в часи Незалежної України вулицею Дружби.
Вулицю Кіпенка не забудували всю - встигли лише шматок. Колись це була одна з найгарніших вулиць Біляївки. Старожили згадують, що там росли квіти до дороги, паслися сотні індиків та гусей. Все змінилося, коли в радянському союзі почався період реформ у сільському господарстві. Як і все, ці реформи робили бездумно, почали активно поливати поля, не рахуючи кількість води. Період активної меліарації підняв рівень ґрунтових вод, тож вулицю Кіпенко, яка знаходиться у низині, поруч з плавнями, регулярно почало затоплювати, будинки руйнувалися, вулиця занепала. Більшість людей переїхали звідти жити вище. Жилим залишилися лише два крила вулиці, які знаходиться у найвищих точках, тож вода їм не так нашкодила.
В період 70-80-их років в Біляївці з'являються перші багатоповерхівки. Мешканці цих будинків люблять говорити, що квартиру їм радянська влада "дала", хоча будували ці будинки з прибутків підприємства, де працювали люди - за рахунок того, що їхні зарплати були дуже маленькими, однак дефіцит товарів давав враження, що на ці гроші можна жити. Та й правда, бо витрачати гроші не було куди.
Якість будівництва залежала тут від багатьох факторів. Хто керував підприємством, для кого будували (якщо для головних інженерів, бухгалтерів, керівників профспілки, парторгів - то якість краще), якщо для робочого класу, то так, що люди хворіли всю зиму, коли в'їжджали до будинку через протяги та тонесенькі стіни. Але дареному коню в зуби не дивилися, люди тягнулися та утеплювали стіни, міняли вікна.
Найгірша ситуація була у колгоспників, вони викупали свої будинки із зарплати. Таких "колгоспних будиночків" у Біляївці теж чимало на вулицях, які межують з полями.
Більше пощастило тому, хто міг приватизувати будинок за часів Незалежної України, якщо отримав свого часу ордер на службову квартиру. Хто змінив роботу, той теж змушений був викупати "свою" квартиру.
Цікава історія пов'язана з останнім багатоповерховим будинком Біляївки, який з'явився на зламі двох епох - радянської та Незалежної України. Її нам розповів колишній керівник станції "Дністер" Віктор Корепанов. Мова йде про 90-квартирний будинок селища працівників станції Дністер.
"Була домовленість між нами та будівельним підприємством з Молдови, що має відбутися обмін - вони нам проєктують та будують дім на 90 квартир, а ми їм проводимо водогін та підводимо воду до селища Коблево, Миколаївської області. Тоді Коблево та Сергіївка були два морські курорти, які негласно закріпили за МолдКурортБуд. Все там було гарно: природа, повітря, а от води не було. Домовилися, що ми їм воду, вони нам будинок. Проєкт зробили, але тут рухнув союз, ми в одній країні, вони в іншій. Тоді ми з Любов'ю Солодовніковою поїхали до них просити передати нам проєкт. Потім почали шукати підрядника, взявся за цю справу Валерій Кравченко, директор підприємства "Антарктика", якого застрілили потім, змінилося кілька прорабів, будівельних компаній, але будинок ми збудували, люди отримали квартири, навіть вже не очікуючи на них".
90-квартирний будинок
Будинки Біляївки періоду Незалежної України
Безумовно, добробут кожної родини залежить від багатьох факторів. Усі будинки, які є у нашому огляді - і зараз знаходяться на вулицях містах. Хтось має змогу їх осучаснювати, хтось - ні. Тренд періоду Незалежної України: люди намагалися осучаснити те, що дісталося у спадок, а от нове будували так, щоб виразити свою індивідуальність.
Гуляючи новими вулицям міста, ми побачили будинки різних форм, архітектурних рішень. Сильно впливає те, що в 90-ті з відкриттям кордонів з'явився великий вибір будівельних матеріалів, можливість подорожувати та бачити різноманітну архітектуру.
Біляївці часто будують щось, бо побачили в когось. Є лише одне абсолютно не звичне місце - садовий кооператив "Тірас". Великий дачний масив між Біляївкою та Маяками. Ще у радянські часи тут виділяли земельні ділянки під дачі для представників різних організацій - місцевим та з Одеси. Можливо, саме тим, що тут чимало немісцевих мешканців, пояснюється хитромудра архітектура цього мікрорайону.
Після виходу на екрани серіалу "Рабиня Ізаура" біляївці називали свої дачні ділянки - "фазендами". Використовували їх, переважно, для вирощування городини, фруктів та ягід. Велика кількість таких ділянок до цього часу стоять навіть без садових будинків. У той же час, тут є чимало фантазійних будинків - з флюгелями, баштами, колонами, арками, балконами, ліпниною. Навіть є будинок, спроєктований в стилі капітанського мостику.
Дуже хочеться вірити в те, що війна закінчиться українською перемогою та люди зможуть повернутися до розбудови свого міста та свого життя так, як вони того хочуть. На вулицях Біляївки з'явиться більше красивих та ошатних будинків, в яких українцям житиметься щасливо. Бо в які б часи не будувалися будинки, в них у Біляївці завжди жила надія на кращий час та справжнє родинне тепло.
Фото Біляївка.City, Степана Загризлого
