Бузок — одна з тих рослин, без яких важко уявити біляївський двір. В Україну він прийшов як декоративний кущ у XVIII–XIX століттях, спочатку в панські сади, а вже потім — під кожну хату.
У Біляївці його садили на причілку, під вікнами, біля воріт, щоб навесні двір одразу «оживав» фіолетовим цвітом і густим, майже п’янким запахом, який тримався в повітрі, як спогад про тепло. Бузок, або як його тут частіше називали — «сірєнь», висаджували й на кладовищах, біля могил рідних, як тиху пам’ять, що цвіте щовесни.
Однією з дитячих забав було знайти квітку бузку з п’ятьма пелюстками. Вважалося, що якщо її з’їсти або просто загадати бажання — воно обов’язково здійсниться. Це була маленька весняна гра, в яку вірили щиро, як у диво.
Але з часом багато хто з біляївців жалкував, що посадив бузок біля двору: він дуже живучий і «ціпкий», легко розростається, дає кореневі пагони і може заполонити весь простір, якщо його не стримувати. Те, що колись садили як прикрасу, через роки ставало справжньою зеленою стіною, яку вже важко зупинити.
