Гарбуз-горлянка, або лагенарія — один із найдавніших «окультурених» гарбузів у світі. Його вирощували ще тисячі років тому не стільки для їжі, скільки для… посуду.
Часто цей гарбуз ріс у корінних біляївців на Слобідці. Власне, на тодішній вулиці Карла Маркса (нині — 7 Квітня) народилася моя бабуся — Ганна Гаврилівна Величко, там жила моя тітка та хрещена Лідія. На одному з парканів у них завжди плівся цей гарбуз із великими химерними плодами.
Малою я дивувалася: навіщо він такий? А виявляється, з лагенарії робили глечики, черпаки для зерна й насіння, якими потім годували курей. Коли гарбуз висихав, його шкірка ставала твердою, майже як дерево.
Колись такі речі були звичними для наших дворів — простими, красивими й дуже практичними.
Гарбуз горлянка (лагенарія) був як "пластик" наших предків.
З нього робили:
- глечики для води;
- черпаки для зерна;
- посуд для молока;
- ємності для насіння;
- дитячі брязкальця та музичні інструменти.
В Україні лагенарія була давно, особливо на півдні — в Бессарабії, на Одещині, Миколаївщині, Херсонщині, частково на Полтавщині та в козацьких селах. Її вирощували саме як «господарський» гарбуз — для посуду й хатніх потреб.
На Одещині та в бессарабських селах лагенарія особливо добре прижилася через теплий клімат. Її часто пускали по тину, альтанках або біля літніх кухонь — і це було одночасно і красиво, і корисно. В українській Бессарабії її називали «таракуцка» — від румунського вислову про сушений гарбуз. У селах такі гарбузи часто висіли під стріхами або на тинах — і одночасно були прикрасою, посудом та «ємністю про запас».
Є згадки, що в деяких селах такі гарбузи берегли по кілька років, бо висушена лагенарія дуже міцна. А ще її могли розписувати або випалювати на ній орнаменти.
Однак з часом ця рослина майже зникла з наших присадибних ділянок.
