«Живу, як у камері-одиночці», — так описують своє буденне життя ті, кому сьогодні за 80. У Біляївці волонтери організували зустріч жіночого клубу для найстарших мешканок громади, серед яких є самотні та ті, які не можуть виходити далі власного подвір’я. Цей день став для них не просто святом, а можливістю «відвести душу» та відчути, що про них пам’ятають.
— Щоб ви були такі щасливі завжди, як ми були сьогодні! — сказала 94-річна біляївчанка Марія Савеліївна, після завершення зустрічі жіночого клубу. У цих кількох словах — і вдячність, і тихий сум за роками, які тепер минають переважно у чотирьох стінах.
Цю зустріч організувала місцева ініціативна група жінок-волонтерок за підтримки місцевої влади і благодійників. Ідея виникла не випадково. Волонтери, співпрацюючи з соціальною службою, щодня бачать, як гостро літні люди потребують звичайного спілкування. Особливо ті, хто через здоров’я не може вільно пересуватися містом, до кого не приходять гості, або чиї рідні зараз далеко.
Гостями свята стали жінки, які знаходяться на соціальному обслуговуванні Центру надання соціальних послуг “Родинне коло”, у приміщенні якого і відбувся захід. Наймолодшій — 70, найстаршій — 94. У кожної за плечима своя історія, свій біль, але одна спільна риса: колись вони були у вирі подій, працювали, спілкувалися з сотнями людей. А сьогодні їхній світ звузився до розмірів кімнати чи подвір’я.
— Я багато років пропрацювала бухгалтеркою, в райвно, у райвиконкомі. Багатьох людей знала. А тепер уже нічого не знаю, не можу нікуди сама ходити, — згадує 84-річна Тетяна Лук’янівна. — Раніше хоч газета була. Я її любила перечитувати всю, новини дізнавалася. Шкода, що вже її нема. Зараз приносять газету «Вечірня Одеса», і телевізор дивлюсь, але ж там нічого не розповідають про нашу Біляївку. Ніхто до мене не приходить, окрім соцпрацівниці. Рідні, близькі — такі ж немічні, як я.
— Коли пішла на пенсію у 2001 році, з того часу — як у камері-одиночці. Нема з ким і побалакати, — розповідає 86-річна Надія Степанівна, колишня вихователька. — Пережила горе — чоловік, родина загинули. Сусіди навколо молоді, я їм нецікава. Інколи дзвонить сестра. Якось вона у біляївську газету подала мені привітання з ювілеєм. Такі слова були хороші. Я й досі зберігаю той випуск.
Попри слабке здоров’я та вік, жінки говорять, що намагаються рухатися. Хтось трішки порається на городі, хтось висаджує квіти біля хати, щоб не втратити останню здатність ходити.
— Інколи розмовляю сама з собою. Буває, з собакою — знаєте, він мене розуміє, — ділиться Надія Степанівна. — Життя у мене зараз не дуже цікаве, то я сама собі вигадую плани. Якби ви знали, чим моя голова зайнята: думаю, як дім ремонтувати. Хотілось би, щоб хтось був поруч, та така доля, життя розкидало родичів по всьому світу. Дякую, що бувають такі зустрічі, де можна відвести душу.
Жінки не лише говорили про молоді роки та розповідали власні історії, а цікавились життям інших людей, знайомих містян, яких давно не бачили. Запитували, що нового і цікавого відбувається у громаді.
Для гостей організатори підготували не лише теплі слова, квіти і пригощання, а й цікаву програму.
Разом згадували про моду 60-70 років. Вчилися по-новому зав’язувати хустинки та шарфи. Кожна гостя створила власну декоративну свічку на майстер-класі від Катерини Погребенної.
Людмила Шумлянська подарувала присутнім пісні, надихнувши і жінок згодом співати за столом, як у молодості.
Завдяки благодійникам — Біляївській лікарні, волонтерці Тетяні, церкві Адвентистів сьомого дня та родині Крачкових — кожна жінка отримала подарунки на згадку.
— Коли ми були молоді, я думала, що лише наше покоління вміє щось гарно робити, а молодь — ні, — зізналася гостя Аннета Макарівна. — А тепер бачу, яка у нас прекрасна молодь. Як вони вміють піклуватися, дарувати увагу. Все з душею, з такою повагою. Ми так вдячні за ці години щастя.
Жінки довго не хотіли розходитись. Вони охоче фотографувалися, щедро дякували за зустріч і мали ще два прохання: збиратися так ще і роздрукувати кожній фотографію з цієї зустрічі. Щоб вечорами вона зігрівала душу.
Ця зустріч — нагадування всім нам: самотність — це не те, що трапляється з кимось іншим. Це те, що часто чекає за порогом старості. Будьмо уважнішими до тих, хто живе поруч. Іноді просте «як ви?» може стати для людини єдиним зв’язком із життям.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
