Що каже пропаганда: українці живуть бідно, бо самі в цьому винні, бо ми не любимо працювати і чекаємо лише допомоги і подачок. Нам треба “міцна рука”, яка буде нас контролювати і управляти нами. Такою рукою хочуть для нас стати вони. Часто цей аргумент використовують деякі українці, які мають симпатії до "русского міра", вони весь чекають, що хтось прийде та "подбає про них".
Спростування
Дуже яскравим прикладом тут є українські біженці, які виїхали з країни без нічого, почали життя в нових для себе суспільствах, і дуже швидко там адаптувалися.
Почати варто хоча б з двох українців, які будучи переселенцями та виїхавши до Канади, заробили там мільйонні статки, але при цьому не перестали бути українцями. Мова йде Петра Яцика та Богдана Гаврилишина.
За словами Марії Кузенко, керівниці відділу легалізації міграційної платформи “Евуель”, дослідження, які вони проводили, показують, що соціальна допомога від європейців українським біженцям була їм потрібна деякий час, щоб адаптуватися. Але вже зараз українці хочуть бути більш незалежними, шукають та знаходять роботу, щоб забезпечити собі усі потреби, зокрема і покращені житлові умови.
Є приклади, розповіла експертка, коли українські біженці не просто працюють на роботодавця, а відкривають власний бізнес в країні, де знайшли прихисток, і надають офіційно свої послуги там. Найчастіше це відбувається у сфері б’юті індустрії.
Згідно з розрахунками Європейського центрального банку, 55% вимушених емігрантів з України працевлаштовуються або активно шукають роботу в країнах, де знайшли прихисток.
Міністерство сім'ї та соціальної політики повідомило, що вже понад 1 млн біженців з України працевлаштовані в Польщі.
За даними Bild, показники працевлаштування біженців в Європі такі: Чехія – 66%; Польща – 65%; Данія – 78%; Швеція – 56%; Велика Британія – 50%; Нідерланди – 50%.
У Німеччині частка працевлаштованих невелика - 25,2%. Причиною цьому експерти називають те, що 72% біженців мають вищу освіту. Їх вважають занадто кваліфікованими, а визнання освіти українців – це тривалий процес.
Схожа ситуація й серед внутрішніх переселенців. Багато з них швидко починають шукати роботу та стають на ноги, не живуть на соціальні виплати.
Переселенка Тетяна до Біляївки переїхала з родиною у 2022 році. Пошуками роботи жінка зайнялась майже одразу. Приходила у всі заклади і питала про вільні вакансії. Відвідувала також Центр зайнятості і ярмарки вакансій. А згодом побачила оголошення про набір працівників у магазин. Вже більше року жінка офіційно працює в цьому магазині адміністраторкою і задоволена.
Директорка Біляївського Центру зайнятості Ірина Арсеньєва розповіла, що багато з тих, хто хоче працювати і звертається до Центру зайнятості, отримують роботу. За останні кілька місяців на Одещині лише через Центр зайнятості працевлаштувались близько 150 ВПО.
- Щодо Біляївської громади, то переселенці працевлаштовувались у сфері адмінпослуг, торгівлі, у комунальній сфері, - пояснює Ірина Арсеньєва. – Окрім цього також ВПО проходять безкоштовне професійне навчання на базі Одеського центру профтехосвіти і отримують нові спеціальності. Більше 20 внутрішньо переміщених осіб з нашої громади вже пройшли таке навчання. Значить, у людей більше можливостей працевлаштуватися, бо дефіцит кадрів є.
Також за словами директорки, переселенці отримують ваучери на безкоштовне навчання (а це 30 тис грн) і підвищують кваліфікацію або отримують нову професію. Наразі такий ваучер використовує жінка ВПО з нашої громади, яка навчається у Харківському університеті на фармацевта, здобуває ступінь магістра. Це дасть людині можливість отримати нову високооплачувату роботу.
Пропонують у Центрі зайнятості ВПО і отримати грант на відкриття бізнесу.
Так, чому українці бідні? Бо реально, що навіть до війни, яка відкинула українців у заможності на 20 років назад, ми вважали, що жили не дуже заможно. Хоча "Звіт про глобальне багатство" групи Credit Suisse (заснована в 1856 році зі штаб-квартирою в Цюріху) суперечить тому, що Україна бідна держава.
У 2019 році за сукупним багатством Україна посідала 58 місце із 138 країн світу (попереду Аргентина, позаду Марокко) – його розмір, на думку спостерігачів, складає $308 млрд. Для порівняння, це майже втричі більше ніж офіційний ВВП України у 2019 році ($131 млрд). Логічно припустити, що аналітики рахували вартість усіх можливих активів, якими на конкретний момент часу володіють громадяни тієї чи іншої країни, привівши до еквіваленту "у.о".
В Україні дослідники нарахували 21 тисячу 306 мільйонерів. Ця кількість забезпечила нашій країні 56 місце в рейтингу (попереду Казахстан, позаду Угорщина і знову Аргентина).
А от по показнику "багатства" на душу населення Україна займала 109 місце за показником з $8792, що є нижчим від таких країн як Нікарагуа і Лаос. Водночас, ВВП на душу населення в Україні становить $3110. Це демонструє суттєву різницю між цими показниками.
І це все свідчить, що є декілька причин бідності українців, і це явно не їхнє неробство, ледарство, погана освіта. Причина ось, в чому:
- За двома з трьох показників Україна є досить багатою країною і займає місця в першій половині списку.
- Однак показник "багатства" на душу населення значно нижчий через високу густоту населення. Великий знаменник у формулі розрахунку призводить до нижчого значення цього показника.
- Високий рівень тіньової економіки, який становить близько 30%, та значні кошти, що знаходяться в офшорних зонах, також впливають на ці показники. Багато прибутків українського бізнесу "осідає" в офшорах і враховується в офіційній статистиці інших країн.
- Близько $42 млрд української валютної виручки з 2015 року залишаються в податкових "гаванях". Це ускладнює точний підрахунок реального добробуту країни.
У 2008 році директор міжнародних програм Центру Разумкова Валерій Чалий називав кілька основних рис, які заважають українцям досягнути успіху, зокрема й фінансового:
- корумпованість, безвідповідальність, некомпетентність державних чиновників,
- закритість органів влади,
- нестабільне законодавство,
- затримки з проведенням реформ, їх непослідовність,
- несприятливий інвестиційний клімат,
- перевага декларацій над практичними діями,
- відсутність власної політики щодо формування міжнародного іміджу,
- недостатньо розвинутий сервіс.
Власне з двома останніми пунктами за ці роки ми справилися. Про Україну, на жаль, через війну говорять багато у світі з позитивної сторони, зокрема, й методами народної культурної дипломатії, наш сервіс вражає європейців, за ним сумують біженці навіть у найзаможніших країнах світу.
Однак перші пункти, на жаль, все ще храмають. Не варто також виключати вплив колективної травми на бідність нації, яка пережила репресії, голодомор. Однак це тема для окремої публікації.
