Українські біженці стали культурними амбасадорами України у всьому світі. Вони розповідають про українську національну культуру, демонструють нематеріальну культурну спадщину, розвінчують стереотипи про другорядність або меншовартість української культури. Це ламає одну з головних цілей російського повномасштабного наступу на Україну – знищити українську ідентичність, заперечити існування українського народу та легітимізувати “законність” претензій на українську територію.
Приціл – на українській культурі та ідентичності
Напередодні повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, російський президент володимир путін озвучив одну зі стратегічних цілей наступу – так звана “денацифікація” України. Термін виявився настільки складним для розуміння навіть росіянами, що досить швидко, вже у квітні 2022 року провідний путінський політтехнолог тимофій сергейцев у статті “Що росія має робити з Україною” додатково пояснив, що “денацифікація” означатиме деукраїнізацію нашої держави, тобто знищення всього українського, перш за все, культури, яка уособлює ідентичність українців.
Росіяни ціленаправлено це роблять протягом всього перебігу військових дій – від російських ракет руйнуються заклади культури, музеї, бібліотеки, знакові релігійні споруди, вони позбавляють життя на окупованих територіях українських культурних діячів, вивозять з українських музеїв культурну та історичну спадщину.
В цьому немає нічого нового по суті. росія так вчиняла з Україною протягом століть. Цього разу вони лише артикулювала це вголос, як одне із завдань існування російської держави – знищення, асиміляція, переписування, замовчування української культурної та історичної спадщини, а також її крадіжка – в онлайн-колекціях Ермітажу та Державного історичного музею росії видання ТЕКСТИ виявили 110 тис. археологічних знахідок, які в різні історичні періоди було вивезено з території сучасної України до росії. Здебільшого їх вивозили до росії до проголошення Незалежності України, але є й нові, якими “поповнилися” російські колекції вже після початку повномасштабного нападу на Україну.
– Відійшли від того, що росіяни вкрали “Щедрика”? (Йдеться про те, що російська фігуристка та дружина прес-секретаря президента рф Тетяна Навка використала культурний спадок українців, а саме, мелодії Скорика, Леонтовича, Лисенка тощо в своєму льодовому шоу та назвала їх “спадком південної росії” – прим.ред.) – поділилася журналістка Надія Страшко, – ось вам наступне. Знайшла в Tik-Tok акаунт про “російський фольклор”. Акаунт невеликий, на десять тисяч підписників. Перше відео там виклали три роки тому, а з 23 квітня минулого року вони активно почали його наповнювати, щонайменше по вісім відео щодня. Кров у мене “лилася” з вух та очей. Бо вони й турецькому султану листа писали, і козу водили, і колядували, і силянка – це вже їхня прикраса, і рушники, і є, виявляється, якась сибірська вишивка. Загалом, дивіться. Вони взяли все, що було створено українцями та назвали це своїм.
Війна знищила культурну спадщину України в небачених масштабах з часів Другої світової війни, пише Newsweek із посиланням на дослідження Antiquity. Однак наразі не можна навіть підрахувати збитки оскільки майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей досі перебувають у тимчасовій окупації, що унеможливлює обрахунок точної кількості об’єктів культурної інфраструктури, що постраждали під час бойових дій та окупації.
Борщ – інструмент народної дипломатії
Країна-агресор давно веде “культурну спецоперацію”, доводить розслідування юристів Регіонального центру прав людини. Вони роками переконувала світ в своїй “особливо високій культурі”, “духовності”, “загадковій російській душі”, витрачаючи мільярди на встановлення зв’язків між своїми культурними установами та закордонними музеями, науковими інститутами, представниками культурного сектору.
Що Україна може протиставити цьому? Першим та важливим інструментом є народна дипломатія. За різними підрахунками майже вісім мільйонів українців перебувають за кордоном через повномасштабне вторгнення – і саме вони, на низовому рівні, є своєрідними культурними амбасадорами України.
Багато хто, мабуть, слідкував за епічними боями за право називати “борщ” українським. Війна у соцмережах розпочалася після твіту офіційного акаунту МЗС російської федерації, в якому було зазначено: "Вічна класика, #борщ - одна з найвідоміших і найулюбленіших російських #страв і символ національної кухні".
Пізніше було ще кілька інцидентів, на кшталт, створення гастрономічної карти росії, де серед 10 страв (більшість з яких належали колонізованим народам, що наразі проживають в складі рф) – був, зокрема, й український борщ.
Це невелика цеглинка в поширенні інформації, але завдяки українським біженцям в сотнях іноземних країнах тепер таки знають, що борщ та ще десятки інших національних страв – були створені українцями. Зокрема, навіть в Польщі, де теж готують борщ, але абсолютно за іншим рецептом, українки розповідали про це, і про те, чому вареники з різноманітними начинками не потрібно називати “pierogi ruskie” (вареники російські - прим.ред.). Таким чином вони не лише відстояли українське, а й показали, що народ, який має таке велике кулінарне різноманіття, має й глибоку історію.
– Українки Познані, які переїхали через повномасштабну війну, ще у 2022 році влаштували вечір вдячності, на якому ми готували український борщ, навіть зробили відео запис приготування страви, – розповіла українка та психологиня Вікторія Олійник.
Навіть ті біженки, хто не має ресурсу на масштабне просвітництво, розповідають про приватні розмови з іноземцями, у яких вони розвінчують міфи, стереотипи про російську та українську культури, спростовують їхню подібність.
– Наша приймаюча родина – поціновувачі класичної музики, літератури, час від часу розмови “скочуються”, як не до Чайковського, так до Достоєвського, тому доводиться розповідати та слухати “Щедрика”, “Запорізькі марші”, “Шпилястих Кобзарів”, – поділилася українка Анна.
Через петриківський розпис – до сердець єврочиновників, послів та дипломатів
У Косово (частково визнана держава на Балканах, чию незалежність визнали 104 держави-члени ООН, однак не Україна – прим.ред.) від початку повномасштабного вторгнення була створена резиденція для підтримки українських журналістів та журналісток. Журналістка з Кіровоградщини Людмила Макей, розповіла Біляївка.City, що завдяки цій програмі підтримки, наші журналісти та журналістки постійно представлені в медійному просторі країни.
– У грудні телерадіоканал RTV Dukagjini показав сюжет про святкування Різдва в Україні. Його героями були кореспондентка “Кременчуцької газети” Тетяна Красельникова та її дев’ятирічний син Назар. Вони розповідали, як святкували Різдво їхні пращури, згадували різдвяні історії зі свого дитинства та співали народні пісні про народження Ісуса Христа. Напередодні Різдвяних та новорічних свят українські вареники з капустою стали хітом благодійного заходу, який організувала місія Європейського Союзу. Ми продавали свої кулінарні вироби: вергуни, пиріжки, налисники з сиром, вареники. Також на цьому заході особливою популярністю користувалися мої петриківські мальовки. Їх залюбки купували дипломати, військові та інші представники іноземних місій. Зароблені гроші переказали на рахунок благодійного фонду “Разом ми – сила!”, який використав їх для потреб українських військових.
– Ми прагнемо використати будь-яку можливість, аби наші друзі-косовари дізнавались про Україну якомога більше. Виступаємо перед студентами, молодими дипломатами та громадськими лідерами. Розповідаємо про нашу історію, демонструємо національне вбрання, співаємо українських пісень. Тут, у Приштині, народився і став популярним наш із Людмилою Макей дует UInspiration, – каже журналістка з Кропивницького Оксана Чиканчі.
Нещодавно група українських журналістів побувала в Міністерстві оборони Косова на запрошення міністра Еюпа Мачедонци. Вони зустрілися зі службовцями Сил безпеки Косова (KSF) – підрозділу швидкого реагування, які навчатимуть українських військових у Великобританії в рамках операції ІНТЕРФЛЕКС. Провели для них ознайомчий майстер-клас з української мови і культури, а також передали гостинці для українських “котиків”: мальовки з петриківським розписом та листи підтримки, які написали діти наших колежанок.
Завдяки Людмилі Макей, петриківський розпис відкриває серця європейських чиновників. Він дає змогу розповісти історію народу, який століттями був позбавлений державності, пережив період кріпацтва, має асимільовану, витіснену, знищену шляхту, але навіть свої прості хати намагався зробити унікальними, уквітчаними, привабливими та зовсім не схожими на “русскіє ізби”.
Щоразу, коли українку Людмилу Макей запрошують на зустрічі з дипломатами, вона дарує їм власноруч створені мальовки. Їх мають президентка Косово Вйоса Османі і прем'єр-міністр Альбін Курті, посли США і Німеччини, Англії, Франції та інших країн. Завдяки підтримці посольства Королівства Нідерландів у Косові наприкінці 2023 року відбулась виставка Людмили Макей у стилі петриківського розпису “Світ у моїх долонях”. Виставка була доброчинною, більшу частину картин придбали відвідувачі. Гроші від продажу мисткиня відправила на підтримку родини українських журналістів, яка змогла вирватися з російської окупації за кордон. Без перебільшення, українське народне мистецтво на Балканах працює не менш ефективно, ніж дипломатія, переконана вона.
– Прем'єра вернісажу співпала з важливою датою. Рівно 10 років тому, 5 грудня 2013 року, петриківський розпис був визнаний ЮНЕСКО частиною всесвітньої нематеріальної культурної спадщини людства. Це прадавнє мистецтво наших предків, які завжди були вільними людьми. Це те, що надихає українців сьогодні, коли вони борються за свою свободу, – каже вона.
Кейс: як повертати своє
Століттями росія ціленаправлено формувала розуміння української культури, як “другорядної, меншовартісної, сільської, смішної, шараварної”. Однак поряд з цим ніколи не гребувала крадіжкою не лише матеріальної спадщини, а й українських митців. Вони цілеспрямовано висмикували талантів з “провінції” в “центр”, роблячи їх постатями “загальноросійського” масштабу. Ті митці, які хотіли творити та залишатися живими, змушені були, або виїжджати за кордон, або триматися парадигми російської мови та російсько-імперських наративів.
Сьогодні, зокрема й з допомогою українських біженців, вдається відновлювати справжню ідентичність митців, які були українцями, але імперія їх “присвоїла” собі. Нещодавно найбільший художній музей Фінляндії визнав Іллю Репіна українцем. Раніше на виставках робіт митця його представляли як росіянина, а тепер музей представлятиме його як українця, повідомляє фінське видання Suomen Kuvalehti та УП. Культура.
Це стало можливим завдяки активності української дослідниці, журналістки та авторки програми Back to the Roots на TVP World Анни Лодигіної. Процес доведення справжнього походження художника тривав два роки Анні навіть довелося звернутися до метричних книг, де вказано, що родина художника має українське походження, а сам митець народився у місті Чугуєві, Харківської губернії і неодноразово тепло писав про Україну як про свою рідну землю. Через Жовтневий переворот, він опинився на території Фінляндії та не міг більше повернутися в Україну.
Але навіть попри його відразу до Жовтневої революції та любов до України та попри постійне використання ним українських мотивів у своїй творчості, росія зробила з художника нібито “російського митця”.
Водночас Анна Лодигінова відзначає, що повернення української ідентичності художнику стало можливим саме завдяки українцям в Фінляндії.
– Цього б точно не сталося, якби не українські активісти у Гельсінкі, серед яких Наталя Дмитренко, яка діяла від імені Ukrainalaisten yhdistys Suomessa ry / Товариство українців у Фінляндії, – написала активістка, – які підготували ґрунт, боролися, писали у музей, і якби не наукові працівниці музею Репіна в Чугуєві, які щедро ділилися важливою інформацією, надавали за запитом копії документів, допомагали, чим могли. We did it!
Ми родом з Європи
Ще один незвичний спосіб показувати українську культуру за кордоном – через різдвяні вертепи. Традиції українського вертепу розвивалися одночасно з європейським – близько 300 років тому.
Десять років українка Тетяна Шпайхер пише сценарії різдвяного дійства.
Частина сценарію завжди торкається звичного всім біблійного сюжету про народження Христа. Частина – відповідає на актуальні виклики часу. Зокрема, героями вертепу авторки були янголи-медики, які рятували в пандемію та українські захисники, які кинулися рятувати країну.
Цього року вона написала вертеп про Голодомор “Різдво з Ґаретом Джонсом”. Мисткиня довго обдумувала цю ідею, але остаточним поштовхом до її реалізації став запит від української молоді, що через війну опинилася в Канаді.
– У цьому вертепі об'єдналися, начебто, непоєднувані речі. Різдво – це про радість, Голодомор – про смерть сотень тисяч. Вперше подумала про це кілька років тому, бо щорічно ми згадуємо жертв Голодомору у четверту суботу листопада, коли починається Різдвяний пост. Останні роки в цей час ще й був активний рух за святкування Різдва 25 грудня. Пригадую, в якийсь із днів я сиділа за горням чаю, тоді почав римуватися в думках вірш про Різдво – і дуже несподівано для себе написала про Різдво під час Голодомору й найважчих часів в Україні. Там є такі слова:
«Кутя голодна не з пшениці, з кори дерев
Опухле тіло молодиці і всіх хто вмер
І обезлюджені дороги і люди теж
Різдво нестерпної тривоги,
Смертельний «треш»...
…Сльоза, що лине колядою в вертепі бід
І смерть, що суне зі звіздою по людський рід.»
Авторка пояснила українській молоді у відповідь на запит, що текст лише в думках, він ще не написаний, але вони сказали, що будуть чекати. Це був зворушливий момент довіри, до її вміння та творчості.
Вперше вертеп про Голодомор був презентований українською молоддю у канадському Ванкувері. Він знайшов відгуки в серцях аудиторії. Вдруге англійською мовою його поставили у штаб-квартирі ОБСЄ у Відні для представників дипломатичних місій.
Сюжет вертепу розповідає, як Господь відправив на землю у роковини Голодомору британського журналіста Ґарета Джонса, який розказав світу про страшний геноцид українського народу. Він збирається з великою торбою їжі, бо пам’ятає про народ, який вмирав від голоду. Натомість застає велику родину, яка сидить за щедрим столом. “Як ви врятувалися?! Не може повірити він своїм очам. Врятувалися, бо зробили висновки з тієї трагедії, – пояснює авторка, – Тоді нас можна було знищити голодом, народ, який навіть під час війни сіє, жне, годує світ зерном. Ми зрозуміли, що перемога у війні з росією – дорівнює нашому фізичному виживанню”.
– Розповідь саме через вертеп, – додає авторка, – допомагає європейцям пізнати нас краще, “побачити” в нас своїх. Традиційний український вертеп виник понад 300 років тому і, з одного боку, він є унікальним явищем української культури, а з іншого – розвивався паралельно до того, як вертепні шопки і вертепні драми розвивалися в багатьох європейських країнах. І це лише демонструє, наскільки глибоко українська культура інтегрована у європейську культуру.
Кураторкою цього проєкту у Відні стала Яна Гринів, мисткиня, засновниця Art Contact Ukraine, яка залучила до постановки журналістів, громадських діячів, перекладачів, музикантів з України та Австрії. Усі вони мають різний досвід, хтось рятувався від війни, хтось давно мешкає в Австрії, але об'єдналися з однією метою – через культурний перформанс донести інформацію про Україну, її столітню боротьбу за право залишитися собою. Це другий масштабний захід організації присвячений, загалом, одній темі. Раніше у Відні пройшла виставка “Grain: burning issue” (“Зерно: гаряче питання”), яка розповіла про використання росією зерна як знаряддя війни та репресій.
У відео використані відео Ukrinform TV та фото- й відеоматеріали зі сторінки Яни Гринів
Нам важливо не стати “діаспорою малоросів” за кордоном
Разом з тим, далеко не всі біженки відчувають потребу не лише у поширенні інформації про українську культуру, а й навіть у пошуку української ідентичності для себе.
Так, 38-річна Ганна Шевченко зараз мешкає у французькій провінції Бретань. Вона не класична біженка, хоча й приїхала у Францію у лютому 2022 року – до чоловіка-француза, який має українське коріння за маминою лінією. Інколи саме це ставлять їй в провину в дискусіях. Начебто, дівчині легко судити, бо вона за кордоном, в кращих умовах, ніж більшість біженок. Окрім того, працює на IT-компанію з офісом у Великобританії.
Анна пояснює: вона так само стоїть в чергах за гуманітарною допомогою, бо дуже багато допомагає родині в Україні та підтримує збори для армії. З перших днів у волонтерство залучений чоловік, а квартира подружжя інколи приймає біженців для тимчасового розміщення.
– Франція – особлива країна тим, що тут дуже сильний російський вплив. Навіть 14-річний підліток може розповідати про своє захоплення російською мовою, культурою, а що робимо ми за кордоном, аби показати свою моральну перевагу в цій війні? Вчора на безкоштовних мовних курсах 45-річний чоловік розповідав викладачу, як він гарно на різдвяних канікулах покатався на лижах в Куршавелі, потім до нього доєднався ще один таких самий українець, який почав обговорювати вартість абонементу на рибалку. Разом вони посміялися над “батальйоном Монако”. А мені хотілося кричати: а ви хто?!
Ще одна велика ілюзія, каже Анна, вважати, що всі біженці – “культурні дипломати” та “речники своєї країни за кордоном”. Вона цитує слова, що стали тригером особисто для неї “Україна на виїзді”, ними біженці порівнювали себе з канадською діаспорою, яка дійсно зробила дуже багато для збереження української ідентичності в роки радянських репресій та у перші роки відновлення Незалежності.
Вони нічого не знають про Україну, і навіть не хочуть знати. Видача гуманітарної допомоги двічі на тиждень збирає довгі черги, культурний захід, акція, мітинг, який проходить раз на чотири місяці в підтримку України – кілька учасників. Ми робимо безкоштовні онлайн-зустріч з українськими сучасними письменниками, кінопокази, відкрили бібліотеку українських книг, – не так багато людей зголошуються взяти участь, зате в групі вихідців з пострадянського простору українки на Новий рік масово замовляють “Дєда Мароза і Снєгурачку”. Така тенденція, на жаль, є. Її треба змінювати.
Водночас Анна розповідає, що багато французів саме завдяки українським культурним заходам відкривають для себе Україну, починають цікавитися українською мовою, фільмами, історією. І це великий зсув свідомості та вже часткова перемога.
Є багато прикладів системної роботи з поширення інформації про українську культуру. Українки проводять різні заходи: концерти хору з народними піснями, кулінарні курси української кухні, розміщення постерів з інформацією про літературних митців України у бібліотеках, майстер-класи з розпису писанок, фотовиставки. Українки за кордоном ведуть блоги про історію, культуру, пояснюють, як Україну зросійщували, і як вона відновлює свою ідентичність. Інколи ця робота не помітна, але неймовірно важлива. Вона маленькими кроками повертає Україні своє у всьому світі. На цьому культурному підґрунті й будуватиметься, сподіваються українки, дружба України з іншими народами.
