Коли Віра Василівна починає підраховувати, скільки їй було років, коли її викликали до військкомату – сама дивується. Їй навіть не виповнилося 16-и. Призвали усіх її однокласників, багатьом з яких було 16-17 років. Забрали усього 20 хлопців та 6 дівчат.
- Я пішла разом з усіма, бо тоді ні у кого не виникало навіть думки сперечатися з наказами. Раз викликали до військкомату, - значить потрібно йти. І крапка. Нас вчили розміновувати території. Пам’ятаю, як вперше розміновувала справжню бойову міну. Позаду мене стояв лейтенант, який спостерігав за кожним моїм рухом. А у мене у самої аж серце завмирало, але нікому у своєму страху не зізнавалась.
День Перемоги їй довелось зустріти теж на замінованому полі.
- До нас підходив хлопець. Ми знали, що він контужений, почали йому кричати, щоб зупинився. А він до нас підходив навпростець і кричав: «Війна скінчилася». Ми йому не повірили бо, здавалося, що війна вже немає початку, і не буде їй кінця. В ту мить стався вибух. Хлопця відкинуло. Коли ми до нього дісталися – він дихав, хоча й був весь зранений. З підручних засобів ми зробили носилки та понесли його в село. Так, на мінах, в останній день війни, підірвався наш Вісник Перемоги.
