Дмитру Федоровичу довелося пережити роки окупації, коли у Біляївці командували румуни. Згадував він, як важко, виснажливо їх змушували працювати на полях, а весь врожай окупанти забирали собі.
- Я працював коло молотарки і випадково впустив сніп, а румун-наглядач почав шмагати мене по спині. Стримуючи біль та стиснувши зуби, я пообіцяв собі, що обов’язково помщусь ворогові, який прийшов на нашу землю.
Після звільнення Біляївки він сам пішов на фронт. Потрапив до 339 Стрілецького полку. Згадував, що якось під час виконання чергової операції пересувався лісом з 21-кілограмовою рацією на плечах. Був артобстріл. Секунди вирішували долю солдат. Дмитра Федоровича вдарило в плече, в спину. Він знепритомнів, коли відкрив очі, лежав у шпиталі. Виявилось, що під час обстрілу він отримав сім поранень. Одна куля увійшла в спину, пробила рацію та застрягла у грудях. Інші – поранили руку, ногу.Тоді хірург прийняв рішення – ампутувати руку. Він вирішив, що через неї солдату не стає краще. Руку ампутували, а через шість місяців виявили, що причина була не в ній, а в уламку снаряду, що засів у грудях.
Цей випадок Дмитро Федорович сприймав філософськи:
- Була війна. Хто буде розбиратися, у чому справа. Слава Богу, що життя врятували.
З тих пір ветеран в День Перемоги піднімав два келихи – один за Перемогу, а інший – за День свого народження.
