74% жителів Одещини кажуть, що вірять у Бога. Водночас лише кожен 10-ий регулярно відвідує богослужіння. А третина називає себе православними, але не відносить до жодної конкретної церкви.
Чужі серед своїх
Після чергового обстрілу, коли тобі немає, куди заховатися, хтось молиться вперше за багато років. Хтось починає частіше ходити до храму, а хтось, навпаки, віддаляється від релігії, бо не знаходить там відчуття, що він вдома.
Власне, якщо почати цей текст з особистої історії, то його авторка сьогодні не відвідує на постійній основі жодну з церков, хоча продовжує вважати себе віруючою людиною.
Моя історія відторгнення від активного релігійного життя почалася з поста священника моєї конфесії, який жартома порівняв прапор України з прапором Гандурасу, за кілька тижнів до повномасштабної війни говорив про єдність трьох народів — України, Білорусі та Росії, звісно, під духовною опікою однієї церкви, жодних слів засудження діями російської армії в перші дні повномасштабного обстрілу, мінімальна підтримка української армії, хіба що в межах невеликих гуманітарних ініціатив.
Водночас, коли ми запитали наших читачів, чи щось змінилося в їхній вірі та релігійній приналежності через війну, то багато відповіли: "Нічого, продовжуємо відвідувати ту церкву, куди ходили до війни".
— Я тільки укріпилася у вірі, — говорить наша читачка Олена, — мій чоловік — військовий, а я ходжу в церкву, куди водила мене ще бабуся, хоча зараз на неї є гоніння, її відторгають.
Це історії особисті, а що відбувається з вірою більшості людей на Одещині після чотирьох років повномасштабної війни?
Війна змінює спосіб говорити з Богом
На це питання нещодавно можна було отримати досить ясні відповіді. Нове дослідження соціологічної групи «Рейтинг» дозволяє подивитися, як ці процеси виглядають на Одещині — і, що особливо цінно, зіставити їх із загальноукраїнськими цифрами тієї ж хвилі опитування та з динамікою попередніх років.
У травні 2026 року (4–12 травня) соціологи опитали 1100 жителів області методом телефонного інтерв'ю (CATI). Дослідження репрезентативне за віком, статтю та типом поселення, а похибка не перевищує 3 відсоткових пунктів із довірчою ймовірністю 95%. Паралельно, 4–9 травня 2026 року, «Рейтинг» опитав 2000 українців по всій підконтрольній Україні території, це дає рідкісну можливість побачити, чим Одещина відрізняється від країни в цілому, а чим — схожа на неї.
74% опитаних жителів Одеської області говорять, що вірять у Бога. Ще 14% не вірять у Бога, але вірять у певні вищі сили. Не вірять ані в Бога, ані у вищі сили 11%.
Цікаво, що по Україні загалом рівень віри навіть вищий: 78% українців вважають себе віруючими (56% вірять без сумнівів, ще 22% вірять, але іноді сумніваються), 12% не вірять у Бога, але визнають вищі сили, і лише 8% — переконані невіруючі.
Тобто за формальною ознакою «віри в Бога» Одещина не випереджає, а трохи відстає від середньоукраїнського показника — попри статус регіону, який отримав один із найбільших ударів війни.
Але коли соціологи запитали не про переконання, а про практику, картина виявилася зовсім іншою.
41% носять релігійні символи, 33% моляться вдома, 14% читають або слухають релігійні тексти. До храму на богослужіння ходять лише 10%. Спілкуються з духовними наставниками 8%, дотримуються посту 6%. По країні в цілому регулярно відвідують богослужіння 13% — теж невисокий показник, але помітно вищий за одеські 10%.
Це важлива деталь для розуміння сучасної релігійності: віра не обов'язково означає регулярне життя в церковній громаді. Людина може молитися вдома, носити хрестик, звертатися до Бога під час небезпеки — і при цьому не вважати відвідування храму важливою частиною свого життя.
Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України, м.Біляївка отець Богдан (Біда)
Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України, м.Біляївка отець Богдан (Біда) говорить, що у перші місяці повномасштабної війни — у церкві суттєво побільшало людей. Проте з часом більшість повернулася до звичних моделей: приходити до храму на великі свята, поховання чи для здійснення традиційних релігійних обрядів.
Водночас, за його спостереженнями, прихильників саме Православної Церкви України в Біляївці стало більше. Саме до цього храму приходять родини загиблих на війні, щоб провести своїх рідних в останню путь. Частіше звертаються батьки з проханням охрестити дітей. Люди приходять на освячення великодніх кошиків, букетів на Маковія, фруктів на Преображення Господнє — дотримуючись вже нового православного календаря.
Тобто війна не перетворила більшість жителів громади на регулярних прихожан, але, за словами священника, змінила ставлення частини людей до конкретної церковної спільноти та релігійних обрядів.
Війна посилила віру не у всіх — і не так сильно, як здається
Втім, здається, що це дуже залежить від особистості священника. Оскільки, відповідно до опитування, 54% мешканців області кажуть, що їхні релігійні погляди та конфесійна належність від початку повномасштабного вторгнення не змінилися.
Лише у 15% релігійні погляди посилилися, у 7% — послабилися. Ще 23% кажуть, що не були релігійними до війни і не стали такими тепер.
Показово, що ця цифра — 15% тих, чия віра «посилилася» за чотири роки війни, — набагато скромніша за те, що фіксували соціологи одразу після повномасштабного вторгнення.
За опитуванням КМІС на початку 2022–2023 років, 26% українців повідомляли, що стали більш релігійними саме через війну, причому серед людей віком 60+ такою відповідь давали 34%, а серед молоді до 30 років — 18%. Тоді ж частка віруючих в Україні різко підскочила: з 68% наприкінці 2021-го до 74% у 2022-му, а серед наймолодшої групи 18–24 років — з 48% до 61%.
Проте цей сплеск виявився нестійким. Уже дослідження Центру Разумкова листопада 2023 року зафіксувало відкат: частка віруючих в Україні знизилася до 70,5% — практично до довоєнного рівня 2021 року (68%). Тобто перший шок війни справді підняв релігійність, але за півтора-два роки хвиля почала спадати, а те, що залишилося, — це, схоже, і є ті стабільні 15% на Одещині, для кого зміна виявилася довготривалою.
Тому було б неправильно говорити, що війна просто «зробила Одещину більш релігійною». Швидше, вона змусила частину людей переосмислити власну віру.
Для когось це стало поверненням до молитви. Для когось — відмовою від старих церковних зв'язків. Для когось — переходом до іншої громади.
Отець Владислав Шіман, настоятель Свято-Покровського храму в Сараті, який разом із громадою ще у 2019 році перейшов з УПЦ до Православної Церкви України, розповідав, що перелом для нього почався ще після російської агресії у 2014 році.
Його історія показує інший бік релігійних змін: людина може не просто стати більш релігійною через війну, а навпаки — почати критичніше ставитися до церковної інституції, з якою була пов'язана раніше.
Після переходу він говорив про відчуття більшої свободи: «Я завжди був віруючим, це певна константа». Тобто, війна може змінювати не саму віру, а те, де людина хоче її проживати, кому довіряє і з якою церковною спільнотою себе ототожнює.
«Просто православні»: найбільша група
Це, мабуть, одна з найцікавіших цифр дослідження.
17% ідентифікують себе з ПЦУ, 11% — з УПЦ під керівництвом митрополита Онуфрія. 15% називають себе віруючими, але також не мають конфесійної належності. 16% — невіруючі або атеїсти.
Для порівняння, по Україні загалом розподіл дещо інший: 26% — православні без конкретної конфесії, 22% ідентифікують себе з ПЦУ, 16% — віруючі поза конфесіями. Тобто частка «просто православних» і на Одещині, і в Україні загалом — найбільша ідентифікаційна група, але на Одещині вона ще більш виражена (32% проти 26%), а частка свідомих прихильників ПЦУ, навпаки, нижча (17% проти 22%).
"При досить великій сприйнятливості конкретними людьми себе як віруючих, є дуже низька прив'язка до інституцій релігійних. Йде процес переосмислення себе як нації. Людська психіка дуже інерційна: людина для того, щоб змінити свою думку, в якій її зростила сім'я, родина, оточення, соціальний простір, має отримати певне знання", — розповіла під час презентації дослідження заступниця директора Департаменту культури ОДА Ярослава Різникова.
Чому люди залишаються «просто православними»?
Серед тих, хто не відносить себе до конкретної православної конфесії, 35% пояснюють це тим, що вважають релігію особистою справою. 22% ніколи серйозно не замислювалися над питанням конфесійної належності. По 16% говорять про недовіру до церковних інституцій або про суперечності та конфлікти між православними конфесіями.
Опитування зафіксувало високий рівень релігійної толерантності серед жителів Одещини. Недовіра до людей інших віросповідань тут становить лише 31%, що є значно нижчим показником, ніж упередженість за національною ознакою (59%).
Серед релігійних лідерів найбільшу довіру має предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній (41%), тоді як очільник РПЦ Кирило отримав найменшу підтримку — всього 6%. Більшість опитаних (78%) переконані, що держава повинна втручатися в діяльність релігійних організацій, якщо ті порушують закони або створюють загрозу для національної безпеки.
Керівник «Рейтингу» Олексій Антипович звернув увагу саме на цю групу. За його словами, частина людей, які раніше належали до УПЦ, після початку повномасштабної війни могла перейти до категорії «просто православних», не бажаючи асоціювати себе з російським церковним середовищем.
Тобто зміна може відбуватися навіть без формального переходу з однієї парафії до іншої.
Не «яку церкву обрати?», а «кому я довіряю?»
Цікаво, що для вибору конкретного храму конфесійна належність виявилася далеко не головним фактором.
- На першому місці — близькість до дому: 40%.
- На другому — особистість священника: 32%.
- Далі йдуть атмосфера в храмі — 23%, належність до конкретної конфесії — 18%, мова богослужіння — 17%.
Це може свідчити про досить прагматичне ставлення до церковного життя.
Для частини людей важливіше, який священник поруч, як до них ставляться і що вони відчувають у громаді, ніж назва церковної структури.
Водночас війна зробила питання зв'язків церкви з Росією значно важливішим на суспільному рівні.
73% опитаних на Одещині підтримують розрив зв'язків УПЦ з Російською православною церквою через російську агресію проти України.
56% підтримують законодавчу заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із державою-агресором.
48% підтримують заборону діяльності УПЦ на чолі з митрополитом Онуфрієм.
Розрив зв'язків УПЦ з РПЦ підтримують 80% українців (проти 73% на Одещині), заборону релігійних організацій, пов'язаних із державою-агресором, — 62% (проти 56%), заборону УПЦ Онуфрія — 57% (проти 48%), а санкції особисто проти митрополита Онуфрія підтримують 67% українців.
Різниця не драматична, але послідовна: за всіма «жорсткими» церковно-політичними питаннями Одещина стабільно на кілька пунктів обережніша за середньоукраїнський показник.
Для порівняння з довоєнною і раньою воєнною динамікою: ще в листопаді 2023 року Центр Разумкова фіксував, що 71% українців підтримують обмеження діяльності релігійних організацій, підконтрольних державі-агресору, а 55,5% — пряму заборону УПЦ Московського патріархату. Тобто рівень підтримки жорстких заходів проти РПЦ-афілійованих структур за останні два-три роки в Україні швидше зростав, ніж падав.
Українська мова в храмі
Ще одна зміна стосується мови.
55% жителів області вважають, що богослужіння мають проводитися українською. 39% вважають прийнятною мову, традиційну для конкретної конфесії.
І знову — національний контекст робить одеську цифру виразнішою. По Україні загалом за виключно українську мову богослужінь виступають 70% опитаних — на 15 пунктів більше, ніж на Одещині. Це, мабуть, найбільший розрив між регіоном і країною в усьому дослідженні, і він добре пояснюється історичною російськомовністю значної частини Одеської області.
Це питання вже не лише про мову богослужіння.
Після початку повномасштабної війни для багатьох українців церковна мова, календар, символи та зв'язки конкретної церковної структури стали частиною ширшого питання: до якої спільноти я належу і від кого хочу бути незалежним?
Це видно і за ставленням до створення ПЦУ. 55% мешканців області позитивно оцінюють її створення, а половина підтримує об'єднання ПЦУ та УПЦ в єдину Православну Церкву України. Ще 39% на Одещині готові йти далі й підтримують об'єднання взагалі всіх православних церков разом із греко-католицькою — тобто запит на об'єднання в регіоні не обмежується лише ПЦУ і УПЦ.
Підтримувати ПЦУ — не означає перейти до неї
На тлі цих цифр особливо цікаво подивитися не лише на ставлення людей до Православної церкви України, а й на те, скільки релігійних громад Одещини реально змінили свою юрисдикцію.
І тут картина значно стриманіша.
За загальнонаціональними даними Державної служби з етнополітики та свободи совісті, за 2022–2025 роки в Україні 1378 релігійних громад ухвалили рішення про зміну підлеглості з УПЦ на ПЦУ.
Але динаміка цього процесу показова сама собою:
- 483 громади перейшли у 2022 році,
- 471 — у 2023-му,
- а далі темп різко впав — 233 у 2024-му і лише 191 у 2025-му.
Тобто хвиля переходів, що піднялася на початку повномасштабного вторгнення, за чотири роки практично вичерпалася.
Найбільше таких переходів відбулося на Київщині — 306, Хмельниччині — 295, Вінниччині — 159, Житомирщині — 128 та Черкащині — 104.
Одещина в цю статистику лідерів не потрапляє. За даними аналізу Фонду «Демократичні ініціативи», станом на травень 2024 року в усій області з моменту повномасштабного вторгнення до ПЦУ перейшла лише одна парафія — у селі Візирка Одеського району. При цьому, за різними підрахунками, на Одещині залишається від 415 до 608 парафій УПЦ Московського патріархату — область входить у першу десятку регіонів України за кількістю таких парафій. І це попри те, що прихильниками УПЦ (Московського патріархату) себе на Одещині, за оцінками, називають лише близько 7–11% населення.
Розрив між тим, скільки людей формально «числяться» в УПЦ на рівні парафіяльної інфраструктури, і тим, скільки насправді ідентифікують себе з нею, — один із найпоказовіших фактів цього дослідження.
У червні 2026-го змінила юрисдикцію парафія Свято-Олександро-Невського храму при Військово-медичному клінічному центрі Одеси, більшість прихожан якого — військовослужбовці. За версією ПЦУ, рішення про перехід ухвалили 48 членів громади (77% присутніх на зборах) відповідно до процедури, передбаченої законом.
УПЦ натомість заявила про силове перешкоджання богослужінням і пошкодження богослужбової книги, назвала документи про перехід неправомірними й оголосила про намір оскаржити зміну юрисдикції в суді.
Цей епізод добре ілюструє головну тезу дослідження: навіть коли переважна більшість людей на словах підтримує розрив з Москвою, кожен конкретний перехід конкретної громади залишається складним, повільним і часто конфліктним процесом. Люди можуть позитивно ставитися до ПЦУ, підтримувати розрив церковних зв'язків із Росією і водночас не поспішати змінювати юрисдикцію своєї місцевої громади.
Причини можуть бути різними: відсутність конфлікту всередині громади, прихильність до конкретного священника, небажання втручатися у церковні суперечки або просто відсутність потреби щось змінювати, звичкою, традицієї тощо.
Власне, це помічають й священники інших конфесій. Зокрема, паспор Олександр Гросс, який служить у кірсі Святого Павла в Одесі, головному храмі Лютеранської громади, та має тісні гуманітарні зв'язки з селами Біляївської громади, говорить:
— Свідомий конфесійний вибір робить дуже мало людей. Наше населення загалом не дуже багато знає про релігійні відмінності й часто навіть не замислюється над ними. Якщо батьки були близькі до певної церкви, то ставши дорослими, люди з цієї родини часто просто продовжують цей шлях. Чи вплинула війна на релігійність? Я часто чую про такі зміни на конференціях, коли спілкуюся з представниками інших конфесій. Вони розповідають про людей, які приходять до громад уже після пережитого під час війни, говорять, що це ледве не мільйони нових прихожан, але я такого не помічаю у нас.
Попри те, що лютеранська церква здійснює багато соціальних проєктів, це теж не впливає на кількість нових прихожан.
— У нас такий принцип: допомагаючи — допомагай. Ми не традиційна конфесія, тому можу сказати, що до нас люди приходять саме через бажання перейти до якоїсь конфесії. Ми не ставимо умов, не намагаємося використати допомогу, щоб навернути людину чи схилити її до певної конфесії. Людина має залишатися вільною у своєму виборі.
Віра стає більш особистою?
Можливо, саме тут і знаходиться головна відповідь на питання, як війна змінила релігійні вподобання.
Не обов'язково люди масово стали більш віруючими. Натомість частина з них почала по-іншому визначати, що саме для них означає бути віруючим.
Релігійність дедалі менше обов'язково означає приналежність до конкретної церковної структури. Людина може називати себе православною, але не знати або не хотіти визначати, до якої саме церкви належить. Може молитися вдома, але рідко ходити до храму. Може підтримувати українську мову богослужіння, але не цікавитися церковною політикою.
Можливо, головна трансформація воєнних років полягає саме в цьому: люди почали ставити більше запитань не лише про Бога, а й про те, кому вони довіряють говорити від Його імені.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є
виключною відповідальністю медіа Біляївка.City і за жодних обставин не може
розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
