Коли ми говоримо про людей старшого віку, яким здоров'я вже не дозволяє пересуватися без сторонньої допомоги, то часто уявляємо сумну картину. 77-річна Валентина Мартова з Біляївки ламає це упередження. Через хворобу суглобів вона давно пересувається лише на палицях або ходунках, пережила важку депресію через втрату рідної людини, щодня хвилюється за рідних через війну. Проте в її будинку пахне кавою і випічкою, на екрані смартфона відкритий ютуб, а її почуттю гумору та вмінню тримати удар позаздрить навіть молодь. Ми завітали до пані Валентини, щоб зрозуміти, де брати світло, коли навколо, здавалося б, суцільна темрява.
Пані Валентина зустрічає біля подвір’я. В руках її вірні «помічники» — палиці: "Хороші, “Родинне коло” підігнали", — розповідає про них жінка, а на її обличчі — щира, жива посмішка.
Ми починаємо говорити про те, як воно — бути в категорії людей, яким сьогодні фізично найважче. Вона слухає і лише посміхається.
— Мені 77. Прекрасний вік! — каже жінка. — У мене ревматоїдний артрит, артроз колінних і тазостегнових суглобів. Це все постійно болить і давно. Оперуватися — дуже дорого. Мій лікар колись сказав: «Це не лікується, Валя. До цього треба просто звикнути, якщо сильно болить — знеболюй і живи на позитиві». Я йому відповіла: так і роблю! Якби не ці хворі ноги, повірте, ви б мене тут удома точно не застали!
Валентина Мартова (Дахно)
Життя в постійному русі
Пані Валентина все життя була людиною-двигуном. Спершу працювала вихователькою у дитсадку “Веселка” в Біляївці. Потім її запросили очолити Троїцький дитсадок, а згодом — садочок біляївського радгоспу “Родіна”. Там проявився її залізний характер. Вона одразу затіяла у садку ремонт і створила нові умови для комфорту дітей.
Також пані Валентина встигла попрацювати в Одесі на відомій швейній фабриці імені Воровського. Роками вона бігала, працювала, керувала, вирішувала проблеми. Тому змиритися з тим, що колись доведеться обмежити свою активність, було непросто.
Жити на позитиві, зізнається жінка, буває інколи дуже складно. Особливо, коли втрачаєш найдорожче.
Глибока депресія
2023 рік став для жінки важким випробуванням. Пішов з життя її чоловік Олександр. Вони були разом півстоліття.
— Дід у мене був красивий. І універсальний солдат! Токар, зварювальник, комбайнер, тракторист.... Діагноз пролунав як вирок — неоперабельна онкологія. Лікар сказав: "Не мучайте. Дайте йому дожити спокійно, у любові та радості"
Після смерті чоловіка енергійна та життєрадісна Валентина ніби зламалася. Вона впала у глибоку депресію, буквально закрилася у чотирьох стінах.
— Я нікого не хотіла бачити, — згадує. — Здавалося, що життя зупинилося.
Але потроху, маленькими кроками, вона почала витягувати себе з цієї прірви. Сьогодні біль від втрати нікуди не зник, каже, він змінив форму. Просто навчилася з ним жити, як і зі своєю хворобою.
Війна, стрес і терапія пензлем
Пані Валентина має двох дітей, трьох онуків і вже чотирьох правнуків. Через війну, обстріли вона постійно живе в тривозі за них.
— Ох, нещодавно я пережила таке! — сплескує руками. — Онуки, у них дім у Маяках, коли були обстріли, прильоти, а вони в центрі живуть, то казав онук прощався подумки з рідними, бо думав: “все”. Страшно!
Щоб не збожеволіти від стресу та новин, ще за життя чоловіка Валентина відкрила для себе несподівану терапію творчістю. Колись у молодості вона в'язала макраме, вишивала хрестиком, а тепер на пенсії — малює.
Роботи пані Валентини
— Це я на стресі почала малювати, картини за номерами. Першу мені подарували, і так сподобалось, що далі сама вже купувала.
Серед її творінь є особливі: корабель-вітрильник, говорить, що підписала картину “На всіх вітрилах до Перемоги”. Її улюблена картина — яскраві, соковиті маки. Багато картин жінка роздарувала рідним і друзям, щоб поділитися світлом.
«Гугл зі мною балакає»
Ще один спосіб не випадати з життя — сучасні технології. Звичайний телевізор пані Валентина майже не дивиться. Каже, там крутять одне й те саме, від чого тільки болить голова. Її вікно у світ — це смартфон та інтернет, які вона почала опановувати років п'ять тому.
— Все «методом тику»! — сміється пенсіонерка. — Подарував онук телефон, каже, вчись. Тепер новини читаю в телеграм-каналі «Біляївська громада», у Фейсбуці, на своїй сторінці ділюсь фотографіями або гарними відео, пишу інколи коментарі, лайкаю, спілкуюсь з людьми через інтернет. Комуналку теж сама з телефона оплачую. А ще тут у телефоні оцей вискакує, що балакає... штучний інтелект! Я щось йому розповідаю, а він мені раз — і видав відповідь.
Користується 77-річна жінка і маркетплейсом TEMU. Знайомі, каже, дивуються, а для неї це зручно.
— А чого ні? Я ж не без рук і не без мозку! Що там важкого. Вибираю, щоб усе по знижці було. Оці тапочки купила пухнасті, там можна на 300 грн дві пари взуття купити. Чого б себе не порадувати.
Такими фото Валентина ділиться в себе на сторінці. Спечений хліб та улюблені квіти
Рецепт оптимізму
Пані Валентина дуже цінує свою незалежність. Каже, їй допомагають донька, рідні, сусіди, приходить соціальна працівниця. Разом з тим, зазначає жінка, це пенсія — близьких багато, а у хаті вона сама. Тому звикла розрахувати на свої сили.
Коли потрібна підтримка — дзвонить брату Володимиру.
— Брат у мене золотий, — з теплом каже вона. — Раптом там отримати пенсію, чи щось купити, він мене везе, бо на таксі не наїздишся.
Щоб тримати себе в тонусі, є у Валентини правило — щоранку приводити себе у порядок, незважаючи на біль.
— Сьогодні вранці встала... а “єлі-єлі” встала. Ходунки у руки і в душ. О, вже ліпше стало. Потім зробила собі каву з молоком. Випила. Думаю: ага, можна піти полежати, щось цікаве подивитись, а далі вже за буденні хатні справи…
Наприкінці нашої розмови запитуємо, що б порадила тим, хто опустив руки, не може знайти радість через хворобу чи самотність.
— Взяти себе в руки! Жити! Прийшов ранок, пройшла ніч — я кажу: "Дякую, Боже, що переночувала". Що новий день прийшов! Будьте оптимістами. У мене бувають моменти: серце так болить, суглоби так викручує. Нап’юся ліків, сиджу, чекаю по кілька годин, поки відпустить. Відпустило - слава Богу! Живу далі!
Я виходжу від пані Валентини з особливим відчуттям. Жінка, яка фізично спирається на ходунки, насправді має такий міцний внутрішній стрижень, на який можна спертися багатьом молодим і здоровим. Її життя — це не про виживання. Це про вибір. Вибір щоранку пити каву, малювати вітрила перемоги, носити пухнасті тапочки і просто любити кожен день. Бо він, як каже пані Валентина, прийшов. І це — вже “дуже харашо”.
Раніше Біляївка.City розповідали про ветерана з Майорів, який пройшов війну та повернувся до цивільного життя.
