Валентина Ракова – з села Майори, що на Одещині. В березні вона разом з семирічною донькою Роксоланою переїхали до Чехії, рятуючись від війни. Там їх приютив місцевий священник. Валентина влаштувалася на роботу в українську школу. Разом з дітьми вони багато подорожують і вивчають традиції Чехії. За дивним збігом обставин, серед дітей - четверо з Біляївської громади. Проте українка каже: моє серце постійно з Україною, вдома. Там залишається чоловік та старший син. Щотижня вона ходить молитися за мир та перемогу України.
- Рішення про переїзд було ухвалене спонтанно, - розповідає Валентина, - мені до останнього не хотілося залишати чоловіка та сина. Проте вони переконали, що так буде краще і спокійніше для всіх. Вони не будуть переживати за нас, дитина буде у безпеці.
Живемо у священника, як у Бога за пазухою
3-го березня Валентина зібрала валізи і відправилася разом з донькою, подругою та ще двома дітьми до Чехії. Дорога була довгою. Шлях пролягав через Молдову, Румунію, Угорщину та Австрію. У кожній країні їх зустрічали волонтери, пригощали чаєм та смаколиками, запрошували на нічліг. Врешті-решт 5-го березня жінки з дітьми дісталися до запланованої країни. Вони зупинилися у невеличкому містечку Врановіце, в 30 км від Брно. Тут мешкає знайомий подруги Валентини. Він взявся допомагати українкам.
Спочатку вп’ятьох оселилися вдома у товариша. Однак довго залишатися в нього не було можливості. Місця на всіх не вистачало.
Тож незабаром Валентина разом з Роксоланою переїхали до будинку місцевого священника, де мешкають і донині. Він безкоштовно прихистив жінку із дитиною. Навіть грошей за комунальні послуги не бере. Натомість, активно залучає своїх гостей до активного життя у Чехії: організовує екскурсії та дозвілля для дітей.
- Ми щиро вдячні отцю Ярославу за прихисток, - каже Валентина, - про такі умови та ставлення годі й мріяти. Ми живемо у центрі Врановіце в просторому будинку з великою прилеглою територією. З вікон відкривається вигляд на церкву, сільську раду, школу та пошту. Отець Ярослав постійно влаштовує різноманітні заходи для дітей: чи то майстер-клас пожежників, чи урок скаутів, чи курси чеської мови. Роксолана приймає участь у всьому, і я бачу, як вона розвивається. А кожні вихідні ми десь їдемо: чи в Брно на прогулянку, чи в похід у гори. Я вдячна за те, що моя дитина бачить красу світу, а не розгромлені міста, і що вона привезе з собою в Україну добро і любов, які допоможуть відбудовувати країну.
Роксолана Ракова
Від помічниці пекаря до вчительки
У Чехії добре налагоджена система соціальних виплат для українців. Так, місячна плата на 1 людину, незалежно від віку, складає 5000 крон (десь 7600 грн). На ці кошти можна придбати базові продукти харчування та забезпечити мінімальні умови для життя.
- Я гадаю, що це гарна підтримка з боку держави, - каже Валентина, - втім, біженці мають розраховувати не лише на соціальні виплати, а й на себе. В Чехії є достатньо пропозицій щодо працевлаштування українців. Можливо, запропонована робота не завжди відповідає бажанням, але точно не дасть померти з голоду. В основному користується попитом фізична праця. Зокрема, серед пропозицій для жінок – робота прибиральницею, посудомийкою у кафе, пакувальницею на харчовий завод тощо.
Переїхавши до Чехії, Валентина влаштувалася до місцевої пекарні помічницею кухаря. На більш високу посаду навіть не розраховувала, адже не знала чеської мови. Хоча в Україні працювала викладачем у Майорівській школі, паралельно вела театральний гурток у Біляївському будинку дитячої творчості, а також деякий час була директоркою Майорівського будинку культури.
Два місяці тому українка отримала пропозицію, від якої точно не могла відмовитись. Їй запропонували стати вчителькою у школі для групи дітей з України. І хоча на роботу довелось щодня їздити у сусіднє містечко Погоржеліце – Валентина й досі дякує Богу за такий шанс. Для неї це можливість займатися улюбленою справою, більше часу проводити з донькою і, одночасно, заробляти собі і своїй сім’ї на життя.
Нині у групі, де викладає Валентина, 20 учнів з різних куточків України. Серед них – четверо – жителі Біляївської громади.
- Робота з дітьми – це моє покликання, - розповідає Валентина, - однак, іноді буває нелегко. Є дітки з Харкова, Херсона та інших гарячих точок. Усі вони налякані. У когось більше немає дому, а в когось – загинув батько на фронті. У такі моменти дуже важливо знайти потрібні слова і підтримати дитину.
Навчання, лікування та харчування в Чехії
У Чехії багато уваги приділяють фізичному та інтелектуальному розвитку дітей.
У класній кімнаті
- Щойно ми приїхали до Расовіце, Роксолані подарували велосипед, ролики, самокат та різні іграшки, - розповідає Валентина, - все, щоб дитина максимально відчувала себе щасливою. До школи доньку одразу не прийняли – направили до підготовчої групи. Основний акцент зараз на вивченні чеської мови - аби до настання нового навчального року вона встигла подолати мовний бар’єр. Відносини між вчителями й учнями тут, мов між батьками з дітьми. Викладачі запрошують учнів додому, разом з ними грають і відпочивають.
Так діти відпочивають з вчителькою
Медицина в Чехії на високому рівні. У разі хвороби – всі терміново звертаються до лікаря. Самолікуванням тут ніхто не займається. Тим паче, що в аптеці без рецепту не можна придбати жодні пігулки. Обов’язковою умовою є оформлення медичного страхування. Інакше лікування звичайної застуди обійдеться в десятки тисяч крон.
Їжа в Чехії, як і в будь-якій країні, досить специфічна і має свої особливості. Так, найбільш популярними стравами чеської кухні є полівка – аналог українського м’ясного супу та кнедлики – відварні вироби з тіста.
Роксолана - в національному одязі та національних кольорах Чехії
- Цікаво скуштувати щось нове, - каже Валентина, - але ніякі чеські страви не замінять справжнього українського борщу та вареників.
"Комендантська година", або де шукати чехів після п'ятої вечора
Чехія – це не Україна. Тут все по-іншому. Різниця в менталітеті, смаках, традиціях і загальноприйнятних правилах відчувається постійно. Є те, з чого можна брати приклад, а є й те, чого сильно не вистачає.
Що одразу западає в око – чистота і досконалість у всьому. Вулиці підметені, газони доглянуті, а сміття – посортоване. Парканів тут немає взагалі, зате у кожного квіти на підвіконні. Недарма кажуть, Чехія – квітуча країна.
Чехія відкрила серце для українців
У громадських місцях ніколи не зустрінеш безхатніх котів та собак. Це питання суворо регулюється державою. У кожного домашнього улюбленця є паспорт. Тож якщо він раптом опиниться на вулиці – хазяїн заплатить високий штраф.
Чехи як нація, дуже привітні й завжди усміхнені. Вони вітаються по сто разів на день. А от на зовнішній вигляд – звертають набагато менше уваги, ніж українці. Особливо це стосується жінок. Тут ніхто не переймається манікюром та макіяжем. Одяг носять зовсім простий, головне, щоб зручний і комфортний. А от підбори – це взагалі рідкість. Зате татуювання на тілі є майже у кожної жительки Чехії.
Валентина з донькою Роксоланою
- На відміну від українців, всі чехи – максимально домашні, - каже Валентина, - о 5 вечора вже нікого не зустрінеш на вулиці. Всі крамниці і заклади зачиняються, а люди розходяться по домівкам. Прийти до когось в гості без запрошення вважається неетичним. Усі зустрічі плануються мінімум за декілька днів.
Тут всі звикли жити за чіткими правилами і стандартами. Сів у машину – пристебни ремінь, скурив цигарку – викинь у смітник. Ці норми стосуються абсолютно всіх прошарків населення.
Разом з тим, якщо в автобусі сидить юнак, і зайшла бабуся, то він не поступиться їй місцем. Адже за чеською ідеологією – хлопець справедливо зайняв місце першим. Хоча для українців це трохи дивно звучить. Адже нас з дитинства виховували і вчили по-іншому.
Чехія – країна контрастів. Велична архітектура поєднується з безкраїми горами. Суворі правила із чистотою та досконалістю. А тисячі кафе і крамниць - з тишею та спокоєм. Приїхати сюди у подорож – мрія багатьох, а от переїхати до Чехії жити – це рішучий крок, на який наважиться не кожен.
“Мене вразила Чехія навіть більше, ніж я могла очікувати. Але як би добре тут не було, з кожним днем я все більше сумую за Україною. Бо там все рідне: люди, вулиці, будівлі. І найцінніше – там моя сім’я!”
