Священник Владислав Шіман за освітою викладач фізики, два роки працював в обласній державній адміністрації в Закарпатті. Після того вступив до Одеської духовної семінарії. Побудував невелику церкву в своєму першому приході – в селі Мирнопілля Арцизького району. З 1998 року служив на приході в Сараті, Одеської області. Через 4,5 року збудував там храм. З 2011 року став благочинним Саратського району. За своє рішення перейти до Православної Церкви України став об’єктом переслідування та православного булінгу.
О.В. Я дуже важко сприйняв початок війни. Тільки для мене вона почалася не 24 лютого 2022 року, а у 2014 році з початком АТО на Сході України. Ми одразу включилися у допомогу фронту, хоч тоді ми його так не називали. Але був один нюанс. Я нікому не міг показувати, розповідати, чим ми займаємося. В основному возили допомогу вночі, щоб ніхто не бачив. Бо знав, що будемо мати проблеми. Загалом, так і сталося.
Ред. Яку, на Вашу думку, церква зіграла роль в нинішній війні? Який вплив вона мала на думки мешканців південної частини країни, власне Одеської області? Адже ви були в цьому середовищі тривалий час.
О.В. Можу сказати лише про те, за чим спостерігав. Не будемо говорити за великі міста, де люди живуть більш автономно, але в малих містах, в селах найбільш впливовими людьми є директор школи, староста та священник. Якщо священник більш-менш адекватний, а в московській церкві, щоб не говорили, намагалися шукати саме таких, тим паче, вибір кадрів в Одеської єпархії величезний за рахунок семінарії, звісно такий священник впливатиме на погляди своєї пастви.
Варто також врахувати, що в цій церкві культивується таке поняття як фанатизм. Коли священник багатьом людям заміняє собою Бога. Звичайно, така людина, наділена владою, може нести в маси все, що завгодно.
Протягом мого служіння, у 1998 році ми змушені були роздавати брошурки ЗаЕду (пропрезидентське політичне об’єднання часів Кучми “За Єдину країну”, в яке входило чимало русофілів, зокрема майбутній Міністр освіти Дмитро Табачник, якому висунули підозру в державній зраді – прим.ред.).
З того часу кожні вибори церква, в тій чи іншій мірі, брала участь у виборах до 2015 року. Ви прекрасно знаєте, що сам Агафангел був депутатом кількох скликань – обласної ради, перед тим, Верховної Ради. Серафіма постійно була депутатом Одеської міської ради.
Коли прийшов Янукович, була дана команда всім священникам йти в депутати від “Партії Регіонів” (за даними СБУ, представники «Партії регіонів» ще до початку повномасштабного вторгнення активно підтримували кремлівський режим та публічно виправдовували захоплення частини сходу України, наразі вона заборонена – прим.ред.).
Ред. Як давали ці рекомендації?
О.В. Просто викликали всіх, або благочинних, які мали доводити інформацію далі - казали, йдемо направо, або йдемо наліво. Яка зараз політика. Багато речей, як агітація за Януковича, відбувалася дуже примітивно.
Ред. А тема єдиного російського міра, братніх народів, вона якось просувалася? Чи це більше була ініціатива окремих священників?
О.В. Вона з’явилася ще до Помаранчового майдану. Я чув ці думки. Вони тоді вже вітали, але не мали того змісту, який вони мають зараз. Багато людей тоді не розуміли цих слів, ставилися до них, я б сказав, легковажно. Вони просували ці меседжі через різні канали комунікації – і через церкву теж. Це дуже важливий елемент впливу росії, а сьогодні в деяких осередках – останній потужний елемент на думки людей Одещини.
Московські попи, вибачте, я їх так називаю, вони притихли. Вони розуміють, що від України їм ніяких санкцій не буде. Може, я помиляюся, але відчуття є, що дехто продовжує чекати одного – русскіх танків.
Ця ідея "русского міра" була закріплена на якихось міфах, міфічному мисленню про радянський союз. Все заходило в одне, при чому, ви подивіться, який хаос у людей в головах. З однієї сторони радянський союз - найбільший борець з Богом, а з другої сторони, ті самі православні йдуть з червоним прапором та з іконами...То абсурд. В цих людей настільки все помішалося в головах, що це абсурд. І вони, що не скаже росія - те їм підходить. Почва підживлювалася протягом останніх 20 років. І тепер навіть реальні речі, які відбуваються, ці люди сприймають з іншого боку. Мені навіть одна колишня парафіянка на початку червня казала, що бомби в Харкові - це вигадка, або що ми самі себе обстрілюємо.
Розчарування в росії наступить тоді, коли росія перестане існувати в тому виді, якою вона є зараз, коли буде перемога. Коли буде доведено руйнівну роль РПЦ для всього всесвітнього православ'я, а не лише для нашої країни.
Ред. А як працював цей механізм впливу?
О.В. Найкраще він працював там, де вже було підґрунтя. Загалом, це все залежало від виховання священника, від кола його спілкування, його рівня інтелекту, освіти, фанатизму. Не скажу, що нас прямо збирали та муштрували, але якось так вийшло, що всі розуміли, куди вітер віє: як нам треба ставитися до західних країн, до росії, до "бандерівців".
Мені вдалося уникнути цього впливу з кількох причин. Я родом із Закарпаття, мій світогляд формувався по-іншому, я завжди цікавився багатьма речами.
Моя освіта, мої знання, мій спосіб мислення, світогляд завжди відрізнялися. Скажу відверто, я вперше замислився про перехід до ПЦУ в 1998 році. Я ніколи не був класичним московським “попом”.
Як священники підштовхували людей до формування якоїсь думки? Ну, йде священник на освячення дому, проводить панахиду, і, між ділом, починає авторитетно розповідати: ми повинні триматися росії, інакше прийдуть сюди ті та ті. Ось так все робилося.
Говорили, що в якихось храмах такі думки поширювали на проповідях. Я просто не допускаю, що таке можливо. Бо рахую, що священник на проповіді має говорити про Євангеліє.
Можу сказати, що власне мене не змушували вести такі розмови, але було враження, що там присутній 25ий кадр. Люди, наче зомбовані. Їм не треба прямо говорити було якісь речі. Всі все розуміли. Я сам, хоч вважав себе прогресивною людиною, почав виходити з цього стану десь за пів року-рік.
Там багато речей відбувалися на рівні свідомості – там люди невільні, і цю неволю вони собі створюють самі. Якщо ви розумієте, про що я кажу. Міфи про мучення, про особливий хрест – вони самі собі вигадали.
Ред. Ви кажете, що цілеспрямовано вас не змушували агітувати, а як щодо інформаційних кампаній в соцмережах? Звернула увагу, що деяка інформація поширюється хвилями. Наприклад, часто були пости проти ПЦУ, в яких глумилися над назвою. Бачила, що коли РПЦ зайшло на канонічну територію чужої єпархії, а саме, на Африканський континент, були пости в підтримку цього “місіонерства”. Чи легко буде цим людям наважитися перейти в ПЦУ? Чи вони свідомо спалювали всі мости?
О.В. Коли один і той же наратив з'являється в Одесі, в Житомирі, в Закарпатті - повірте, що це не випадково. Корінь цих наративів - він десь в іншому місці пишеться.
А от щодо священників, чи потрібні всі вони в ПЦУ? Що саме вони можуть дати Церкві? Йдеться просто про людське християнське ставлення до інших людей. Я просто на собі все то знущання відчув. Ладно, ви мене не рахуєте за священника, хоча з мене не зняли сан і не мають право знімати. Але я людина. І коли ви плюєте на мою людську гідність, я не рахую, що ви християни. Вони не можуть себе так поводити. Навіщо нам брати людей, настільки далеких від християнської віри, в нову церкву? Що вони туди принесуть? Лицемірство? Навіщо воно? Нехай буде менше, але краще.
В чому проблема сучасної України? Одна з основних, що в 91 році не було ніякої люстрації. Ті самі люди, які будували комунізм, почали будувати Незалежну країну. Я щирий прихильник люстрації церковної. Якщо ми їх приймемо, ми отримаємо Януковича у Церкві через деякий період часу.
Ред. Оця ситуація з вашим переслідуванням, вона почалася після переходу до ПЦУ?
О.В. Раніше. Сталося розділення ментальне. Це призвело до того, що не лише я, а й паства, були готові до переходу. Розуміючи це, Одеська єпархія хотіла замінити мене як настоятеля, як благочинного. Вони замовили документи на наш храм - це взагалі окрема історія, якою мали б зайнятися відповідні органи влади.
За день до візиту, коли мене мали зняти з благочинного, ми провели збори приходу, щоб вийти з УПЦ (МП) та перейти до ПЦУ. Там було більше 300 людей, з яких лише 4 були проти, 4 – утрималися. Я думав, що на цьому все закінчилося, але насправді, все тільки почалося.
Ред. Що саме?
О.В. Одеська єпархія через комунальних реєстраторів в єдиному державному реєстрі юридичних осіб замість мене написали нового настоятеля. Призначали молодого священника, який помер півтора роки тому. Протягом трьох тижнів ми охороняли храм і вдень, і вночі. Ми розуміли, що у них на руках є документи, хоча ми вважали їх липовими. Паралельно ми подали скаргу в Міністерство юстиціъ. Вони її задовільнили. Але життя від того простішим не стало. Подали на мене заяви в поліцію – притягнути мене до кримінальної відповідальності, за те, що я не дозволив зайти в храм. Друга, від новопризначеного священника, щоб я сплатив йому майже 300 000 матеріальної та моральної шкоди. Мене викликали на допити. Вони також подали заяву на керівника Будинку культури, який надав нам приміщення для проведення зборів…
Ред. Наскільки знаю, “православний булінг” триває вже кілька років?
О.В. Так, кілька судових справ, які мають на меті виснажити мене – морально, матеріально. За цей час було вісім різних судів різних інстанцій. Вісім позовів, серед них – дві справи до Київського адміністративного суду, того самого, “вовчого суду”, який нещодавно розформували. Все, що я роблю чотири роки – це ксерокопії документів, находжу кошти, щоб оплачувати адвокатів. За моєю історією можна вивчати класичну схему переслідування та створення негативного образу з використанням всіх прийомів маніпуляції людською свідомістю. Але я вибрав свій хрест, і я ніколи не жалів, що перейшов в ПЦУ.
Ред. Вони хочуть отримати храм?
О.В. Ні, вони не можуть отримати храм. Вони відкололи частину парафіян. Навіть тих, які були на зборах та голосували за перехід. Знайшли три особи, від імені яких подаються скарги. Це викладачі – викладач університету, школи та, як не дивно пролунає, працівник військкомату, майор ЗСУ. Предмет позову – відмінити рішення зборів. Юридично їм це нічого не дасть. Але це така ситуація…просто кошмарити.
Ред. Як думаєте, їм так цінна саме ваша релігійна громада, чи вони не хочуть прецедентів? Це демонстрація для інших священників, що на них чекає при спробі перейти в ПЦУ?
О.В. Так-так. Я знаю, що є якісь невеликі громади, яким вдалося перейти з меншими нервами. Але тут інша ситуація. В моїй ситуації йде переслідування навіть моєї доньки.
Ред. А дочка що зробила?
О.В. У них на всі випадки стандартний штамп – звинувачення в заклику до міжрелігійної ворожнечі. Вони всюди за вухо намагаються притягнути цю статтю.
Всі їхні дії чітко скоординовані. 26-го січня ми перейшли до ПЦУ, а 27 проросійський ресурс, видає про мене статтю – з репостами на ФБ-сторінки місцеві. І відтоді почалася цькування, довжиною в кілька років. Писали, що за мною плачуть каземати, за моєю донькою. Що мені допомагало не зламатися? Перш за все, віра та парафіяни. І ще – я пішов в депутати. Виграв вибори. І це трішки охолодило їх спритність та пил. За мене почали вступатися. Ще важлива публічність – я почав виступати із заявами та розповідати про системне переслідування з боку єпархії. Але глобально булінг це не зупинило.
Ред. А чи змінилося щось з початком війни?
О.В. Ви ж новини дивитеся? У Службі безпеки України повідомили, що до 12 років ув’язнення засуджено священника УПЦ (МП), який «зливав» позиції ЗСУ в Сєвєродонецьку. 14 грудня Україна повернула 64 військових, а також американського активіста, затриманого в Херсоні. Його обміняли на священника УПЦ (МП) з Лисичанська, якому винесли вирок за корегування вогню окупантів. В лютому Служба безпеки провела обмін, в ході якого обміняли на 28 українських полонених священника Української православної церкви (що в єдності з МП), який виявився агентом Росії. Таких новин – дуже багато.
На виконання рішення Ради нацбезпеки та оборони релігієзнавча експертиза дійшла висновку, що УПЦ (МП) не трансформувалася у самостійну організацію, зберегла канонічний зв’язок з Російською православною церквою та не трансформувалася у самостійну організацію. Але вони не каються. Всіх лише звинувачують у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі. І їхня волонтерська діяльність, наразі, це моя думка, виглядає нещиро. Бо сьогодні це віяння моди, це модно допомагати. І кричати, що серед наших парафіян багато хто воює на фронті.
Що ще має відбутися, щоб вони змінилися? Хіба ця кривава війна не повинна була змусити їх до цих змін? Де їхня совість? Де їхнє християнство? Де заповідь не вбий? Чому вони не прийшли до своїх єпископів, не сказали: слухайте, що ви робите? Вони мають поставити собі питання: яка їхня роль в тому, що ця війна відбувається...
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
