Коли ми говоримо про війну, то перше, що спадає на думку, — це її прямі наслідки: смерті та важкі поранення захисників, списки тих, хто зник безвісти, окупація територій, руйнування міст та інфраструктури, міграція й демографічні втрати. Однак є й менш очевидні наслідки війни, які значно рідше потрапляють до стрічок новин: соціальна ізоляція, самотність людей старшого віку, внутрішні конфлікти, поділ на «своїх» і «чужих», зростання впливу анонімних джерел та інфлюенсерів, падіння звичних авторитетів.
Що війна зробила з людьми всередині Біляївської громади, яка формально належить до територій у зоні бойових дій, але все ж знаходиться далеко від першої лінії фронту? І як нам лікувати конфлікти, які виникли через різний досвід проживання війни?
Чи буде пам’ять спільною?
О 09:00 на станції Дністер у мікрорайоні Промінь звук відліку часу з гучномовця розрізає ранковий шум.
— 0:59, 0:58, 0:57…
Мікрорайон Промінь — це одне з місць у Біляївській громаді, де щодня публічно нагадують про загиблих і закликають зупинитися, аби вшанувати пам’ять.
Але життя навколо майже не завмирає. Жінка біля магазину продовжує складати монети в гаманець. Маршрутка повільно під’їжджає до зупинки, важко скрипнувши дверима. Підлітки поспішають до школи, не піднімаючи очей від телефонів.
Двоє чоловіків розмовляють, сидячи на велосипедах — кожен спустив одну ногу на землю, щоб не втратити рівновагу. Вони не замовкають навіть на хвилину.
Лише літня жінка біля магазину на кілька секунд знімає руку з пакета й ледве помітно хреститься.
Війна давно стала звичним фоном, на тлі якого триває наше життя. Працюють магазини, школи, на лавках у парках та біля дворів обговорюють ціни, а в соцмережах обурюються, що не будують дороги, тротуари, центральну площу та «розплодили» безпритульних собак.
Для багатьох хвилина мовчання — просто звук із динаміка.
Для когось — єдина хвилина за день, коли навколишній світ нарешті замовкає разом із їхнім болем та тугою за рідними.
І тільки фотографії загиблих на Алеї пам’яті мовчать однаково щодня.
Місцева поетеса, журналістка та дружина військового Кіма Левкович написала Біляївка.City:
— Живу поруч зі станцією Дністер у мікрорайоні Промінь, тому вперше почула Хвилину мовчання ще влітку — саме через вуличне оповіщення.
Каже, тоді спеціально почала звертати увагу на те, як місто реагує на ці слова. У Біляївській громаді Хвилина мовчання звучить лише в кількох публічних місцях. У Біляївському ліцеї №3 вона вже стала частиною щоденної традиції — о дев’ятій ранку завмирають коридори, стихають розмови, мовчать діти й учителі.
— У нашій родині в цей момент усе затихає, — пише жінка. — Ми подумки згадуємо загиблих. Навіть телефон нагадує про це окремим сигналом у застосунку тривоги.
За цей час вона зрозуміла: вшанування неможливо змусити відчути.
Найбільше їй запам’ятався випадок у Біляївській міській лікарні. О дев’ятій ранку на телефоні спрацювало нагадування про Хвилину мовчання.
— Люди поруч, які почули звук хронометра, замовкли. Хтось опустив очі. Хтось просто застиг на місці. Але інша частина коридору жила далі — розмовляли, ходили, сміялися.
Вона переконана: якби в лікарні пролунало загальне оповіщення, більше людей долучилися б до цієї тиші. Бо це не просто хвилина мовчання. Це момент, коли ти маєш відчути: хтось віддав за цей день не хвилину — а ціле своє єдине життя.
На її думку, суспільство поступово намагається відгородитися від війни, аби вберегти власну психіку. Але разом із втомою приходить і небезпечне відчуження.
— Не можна жити в країні, де війна, і не пам’ятати людей, які тримають це життя.
Водночас, коли ми підняли цю тему, то деякі родини загиблих писали: що в хвилині мовчання немає сенсу, втрата болить тільки їм.
Порада експертки
Однак це не єдиний спосіб меморіалізації, щоб родини, які втратили рідних, відчули повагу та підтримку громади.
— В громаді варто створювати майданчики, де б люди в спокійній атмосфері могли поговорити про свій досвід переживання втрати, — говорить експертка, — чесно могли розповісти, як би вони відчували, що люди розділяють їхню втрату, розуміють її.
Зі свого досвіду фасилітації таких зустрічей, інколи рішення можуть бути не очевидні для тих, хто не мав такого досвіду. Для когось більш важливим було б запровадити іменну стипендію в школі, де навчався хтось із загиблих, для когось — уроки пам'яті про загиблих, комусь, дійсно, важлива хвилина мовчання, яка оголошується в місті.
Ветерани повертаються до цивільного життя та помічають байдужість
— Я не чекав, що мені мають кланятися в ноги чи якось спеціально дякувати, або що люди повинні відмовитися від усіх радощів життя. Але контраст є — і не лише між фронтом та тилом, — визнає 35-річний ветеран та захисник України з Біляївки Іван Рожкован. — Нещодавно були на відпочинку на Закарпатті, потім у Львові — там ти дійсно відчуваєш вдячність за службу. Тобі не доводиться щось просити — самі все пропонують.
У гостьових комплексах для учасників бойових дій та ветеранів — 50% знижки, у музеях — безкоштовний вхід.
— Прийшли до «Шевченківського гаю» у Львові, там питають: «Чи є серед вас ветерани, учасники бойових дій?» Вхід безкоштовний. Платити? Ні-ні, не треба. Дякуємо за службу та захист.
На Одещині, та й у Біляївці, цього не відчувається, говорить Іван. Проблема не лише у словах подяки чи пільгах.
— Людина після служби хоче просто поваги та спокою. Бо багато хто повертається травмованим, навіть якщо зовні цього не помітно. Вихлопи мотоциклів, гучні машини, мотоцикли, святкування та музика — усе це провокує тривогу. Хотілося б, щоб люди хоча б трохи були уважнішими.
До повномасштабної війни Іван працював менеджером із продажу імпортованих автомобілів. 24 лютого зустрів в Одесі, на орендованій квартирі. Каже, що війна його не здивувала — здивували масштаби наступу. Майже одразу здав ключі від орендованого житла, зібрав речі та поїхав до Біляївки.
У перші дні разом із другом та однокласником Азамом Махмудовим вони були серед перших добровольців, які стали на захист України. Там уже на них чекав батько Івана — Олександр Рожкован, 59-річний ветеран МВС, який за кілька місяців до повномасштабного вторгнення записався до роти оборони. Тоді всі чекали наступу на Одещину з нині окупованої території Молдови — так званого Придністров’я.
Три місяці вони несли чергування на Одещині, потім звільняли Херсонщину та Миколаївщину — повертали українські прапори на Південь України.
Іван Рожкован та Азам Махмудов - біляївці у щойно звільненому Херосоні, 13 листопада, 2022 рік
— Тепер у мене там є місце, від згадки про яке серце стискається так само, як і від слова «Біляївка», — говорить Іван. — Це Березнегуватська громада Миколаївської області. Нас там приймали як удома: годували, берегли, дякували за захист.
Іван Рожкован відслужив три роки. Демобілізувався за станом здоров’я та повернувся до цивільного життя.
— Мені було простіше, бо не довелося все починати з нуля. Коли я пішов служити, на роботі сказали: коли б не повернувся — тут буде місце для тебе. Єдина різниця в тому, що до війни я працював із людьми, а зараз — з документами. Так про мене подбали колеги, щоб адаптація до цивільного життя була легшою. Яким би стійким я себе не вважав, усе одно бувають різні ситуації. Не можу сказати, що ПТСР мене зовсім оминув.
Іван каже, що не впевнений, чи в Біляївці всі усвідомлюють, від якої біди їх захищають українські військові.
Коли виникають конфлікти між ТЦК та цивільними чоловіками, позиція Івана однозначна:
— Я проти порушення прав людини, не підтримую випадки, коли представники ТЦК вдаються до таких заходів. Але й не підтримую людей, які порушують закон, уникають відповідальності захищати свою землю або натовпом б’ють військових ТЦК.
Іван каже, що в його ідеальному світі всі люди спілкуються українською або хоча б ті, хто працює в державному секторі та сфері обслуговування, не слухають російську музику, не провокують нападів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) гучною їздою на мопедах, мотоциклах чи автомобілях,.
Водночас Іван каже, що не існує ідеальних країн, народів чи влади. Він далекий від суцільного песимізму.
— Права народу весь час доводиться виборювати. Як це робила молодь із картонками, коли влада захотіла обмежити повноваження НАБУ та САП. Або як зараз робить ветеран в Одесі, який викликає поліцію через неправильне паркування, що перешкоджає пішоходам. Головне — критично все зважувати, вміти бачити і позитив, і негатив, залишатися конструктивними критиками.
Порада експертки
Ірина Ейгельсон, кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА, говорить, що до підтримки ветеранів у їхньому поверненні до цивільного життя в громаді можуть долучатися не лише органи влади, а й усі її мешканці. Спільними зусиллями та рішеннями громада може знайти рішення, які справді демонструють вдячність ветеранам і підтримку військовим — учасникам бойових дій.
У деяких ситуаціях, про які говорив ветеран, важливо діяти не через заборони, а через пропозицію альтернативи. Якщо в місті сформувалася субкультура, у якій молодь любить гучно їздити на мотоциклах чи мопедах, а це травмує людей, які пройшли фронт або були змушені виїхати із зони бойових дій, то самими заборонами чи проханнями проблему не вирішити. Потрібні прямі домовленості та створення альтернативного простору для такої активності.
Йдеться, зокрема, про облаштування спеціального місця, де молодь могла б безпечно займатися мотоспортом, змагатися чи влаштовувати конкурси з перешкодами. Такий простір може стати привабливим не лише для місцевих, а й для молоді із сусідніх громад.
Водночас це дозволить врахувати інтереси різних груп у громаді: молоді — у потребі драйву, конкуренції та самовираження, а ветеранів і переселенців — у потребі безпечного та психологічно комфортного середовища.
До створення таких ініціатив також може долучатися соціально відповідальний бізнес, який бачить у цьому користь для громади та підтримку суспільно важливих рішень.
Майданчик для дрифту на 6-му км Овідіопольської траси
Якщо ігнорувати цей конфлікт, як робиться роками, він може вилитися навіть в фізичне протистояння.
Самотність серед людей
Ще один досвід війни — самотність.
Врізалася в пам'ять ситуація. На лікарняному ліжку в Біляївській міській лікарні сидить маленька сухенька жінка старшого віку. Поруч стоять ходунки. Вона придивляється до всіх, хто заходить до палати провідати своїх рідних. Коли бачить, що ті дбають про свою матір чи бабусю, питає, чи не хочуть вони взяти над нею опіку.
Жінка розповідає свою історію. Уже чотири місяці вона перебуває в лікарні. Їй понад 80 років. Вона самотня. Боїться повертатися додому, бо там нічого не пристосоване до життя на ходунках. Каже, що не зможе сама себе обслуговувати.
— Онук виїхав до Нідерландів, йому 26. Виростила його сама, бо єдина донька, його мати, померла молодою. Тепер телефонує, питає, як я, але їхати боїться. Каже: «Бабо, знайдіть когось, щоб вашу хату успадкував — нехай вас догляне».
Вона заглядає нам в очі, бо ми поруч із мамою, та питає:
Нещодавно в Біляївці провели захід для літніх самотніх жінок громади. Головною темою зустрічі була самотність. Самотність серед людей. Відірваність від інформаційного простору громади після закриття міської газети «Вісті Біляївки», яка була ниточкою, що зв’язувала їх зі світом.
У самотності є багато облич.
Самотність матерів, які не обирали самостійно виховувати дітей, поки чоловіки боронять землю від російського ворога. Самотність літніх людей, чиї діти та онуки виїхали за кордон і бояться повернутися через страх мобілізації або загинути від ракет і шахедів. Самотність дружин, які залишилися молодими вдовами.
Під час відкриття Стели загиблим біляївцям та жителям Біляївської громади
Якось одна з місцевих жінок сказала молодій вдові з Біляївки Юлії Лукашенко, коли вона говорила про свою втрату та горе: "Ми ж їх туди не посилали".
Наче це якесь виправдання або захист від чужого горя. Мовляв, не нагадуйте нам про це, бо це не наша війна.
— Для мене, — каже Юлія, — важлива хвилина мовчання. Люди мають знати, через що загинули молоді хлопці, дівчата та діти. Це найменше, що ми можемо зробити для них, адже вони віддали найдорожче — своє життя. Підростаюче покоління повинне знати, що була війна і що багато людей загинуло. Бо мине час — і про них можуть забути. Я дивлюся, як зараз уже майже ніхто не пам’ятає про війну, яка була раніше. Так само можуть забути й про цю.
Вона зізнається: найбільше ранить навіть не байдужість, а спроби людей відмежуватися від чужого болю.
4-го травня минула річниця від дня загибелі Романа Руденка з Біляївки — капітана поліції, який у складі нацбригади поліції «Лють» брав участь у бойових діях, захищав Україну та загинув на трасі Слов’янськ — Краматорськ від ворожого обстрілу.
Під керівництвом Руденка екіпажі розвідувальних безпілотників регулярно виявляли позиції артилерії ворога, склади боєприпасів і бронетехніку російської армії, коригували вогонь українських підрозділів.
Роман Руденко (праворуч) робив все можливе, щоб захистити нашу країну від ворога
Його однокласниця, яка стала дружиною, Юлія Руденко зараз сама виховує двох маленьких дітей. У річницю загибелі чоловіка вона говорить:
— Для нашої родини та всіх, хто його знав, це велика втрата. Він був світлою, щирою людиною, люблячим чоловіком, турботливим батьком і справжнім другом. Людиною честі, яка жила серцем і завжди була поруч у найважливіші моменти. Хочемо, щоб пам’ять про нього жила не тільки в наших серцях, а й у словах, які зможуть прочитати та запам’ятати інші. Для нас це дуже важливо, щоб у річницю загибелі про Рому згадали.
Порада експертки
— Підтримка тих, кого війна позбавила рідних може працювати наскрізно, — говорить Ірина Ейгельсон, кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА, — через сусідів, місцеві громадські осередки, ініціативні групи. Вона не обов’язково повинна йти лише від влади. Інколи набагато важливіше, коли хтось поруч може сказати дружині загиблого військового: «Марічко, Валю, якщо треба — я посиджу з дитиною чи допоможу з батьками».
Йдеться про формування в громаді культури взаємної підтримки, до якої можуть долучатися активні мешканці, громадські організації, ініціативні групи, соціально відповідальний бізнес та органи місцевого самоврядування. Така екосистема допомоги може охоплювати як щоденну побутову підтримку родин військових і загиблих, так і створення просторів для спілкування та взаєморозуміння.
Важливо також створювати майданчики, де люди з різним досвідом — ветерани, родини загиблих, переселенці, інші мешканці громади — могли б спокійно проговорювати важливі для них теми, ділитися переживаннями та бути почутими. Для цього громади можуть організовувати фасилітовані зустрічі, опитування, обговорення навколо чутливих тем — зокрема пам’яті, ритуалів вшанування, поховань чи інших потенційно конфліктних питань. Такий підхід сприяє соціальній згуртованості, адже люди відчувають свою залученість до рішень громади та бачать, що їхні ідеї й потреби справді враховують.
На якій стороні зустрінемося?
Ще одна неявна, але дуже глибока травма війни — це спроба частини суспільства заробити собі бонуси на загальному виснаженні від війни: вплив, популярність, авторитет, очищення репутації, а іноді — й відверто підіграючи російським інформаційним впливам. Це робиться через конфлікт, приниження, агресію, булінг, постійне розпалювання негативних емоцій.
Хвиля за хвилею котяться скандали: соцмережі заполонили відео з приниженням учителів, зокрема й у Біляївській громаді, нещодавно гучно обговорювали ситуацію з тим, що вчителі доїдають за дітьми їжу в Овідіопольській громаді.
Популярні тг-канали та місцеві блогери часто займаються висміюванням людей з ментальними розладами, публічним «розбором» чужої зовнішності, віку, способу життя.
Як пояснює Ірина Ейгельсон, тривалий стрес війни, емоційне виснаження та постійна напруга роблять людей більш вразливими до маніпуляцій у соцмережах. Через це суспільством стає легше керувати емоційно — особливо за допомогою клікбейтного контенту, який часто поширюють блогери чи окремі медіа заради уваги та монетизації.
— Такі матеріали нерідко підсилюють поляризацію, страхи й розділеність у суспільстві, а в умовах війни до цього додаються ще й ворожі інформаційні впливи, які цілеспрямовано «роздмухують» конфлікти з обох боків.
Людям важливо навчитися розрізняти маніпуляції та інформаційні «вкиди», а також розвивати навички критичного мислення й емпатії.
Щоб підвищувати свою здатність керувати емоціями, важливо піклуватися про себе, — говорить експертка. — Висипатися, дбати про тіло (спорт, медичні чекапи, йога чи прогулянки — усе, що кому підходить), а також, за можливості, не перепрацьовувати та спілкуватися з друзями й приємними людьми.
Водночас самі конфлікти часто неможливо вирішити точково чи лише покараннями — потрібна системна робота із соціальною згуртованістю та інформаційною безпекою.
Фахівці з конфліктології наголошують, що за агресією чи різкою поведінкою часто стоять особисті переживання та внутрішній біль. Людина, яка кричить у магазині чи в соцмережах, нерідко «кричить» про щось своє. Тому важливо не реагувати виключно на емоціях, а після того, як емоції вщухнуть, намагатися проговорювати, що саме образило чи зачепило. Це особливо важливо у школах, де психологи могли б проводити заняття з розвитку емпатії, пояснювати дітям наслідки приниження та вчити безпечної комунікації.
Інформаційний простір дуже точно фіксує цю зміну настроїв і пріоритетів. Якщо раніше локальні спільноти називалися тепло й поетично — на кшталт «Біляївка — краса на березі Дністра», — то тепер з’являються «Ху@ова Біляївка», «Біляївка Dark» та десятки подібних сторінок із відповідним контентом. Самі назви вже є симптомом: людей наче тягне на темний бік, у нескінченний потік депресивних новин, скандалів, принижень і злості.
У час війни психіка шукає сильних емоцій. Після тривалого стресу люди втомлюються від складних сенсів, від емпатії, від необхідності триматися. Натомість агресивний контент працює як дешевий стимулятор — швидко викликає реакцію, дає коротке відчуття причетності або переваги над кимось.
Але проблема в тому, що така атмосфера поступово руйнує саму тканину суспільства. Коли приниження стає нормою, люди перестають довіряти одне одному. І це, мабуть, одна з найнебезпечніших змін. Бо війна виснажує не лише економіку чи інфраструктуру — вона може виснажити моральний і емоційний фундамент суспільства. Непомітно привчити до думки, що цинізм — це сила, жорстокість — це щирість, а співчуття — слабкість.
— Тут важливо розрізняти, коли варто вступати в ці баталії, а коли варто уникати конфліктних ситуацій, — говорить експертка, — зважити, що для вас важливіше — зберегти робочий, добросусідський контакт, чи добитися істини. Я в таких ситуаціях запитую себе, чи видавали мені диплом з виховання дорослих? Чи ця ситуація загрожує якось безпеці, якщо ні — то краще уникати битв в інтернеті, щоб довести — часто ворожим ботам — свою правоту.
І, можливо, найбільше випробування для громади зараз — не лише пережити війну, а не втратити одне одного посеред неї.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є
виключною відповідальністю медіа Біляївка.City і за жодних обставин не може
розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
