Біляївчанці Юлії Лукашенко – 24 роки. Попри свій юний вік – вона вдова. Життя її коханого чоловіка, 29-річного Віталія Лукашенка, на війні забрала росія. Юлія вчиться жити заново, бо має в житті сенс – виростити гідним та мужнім чоловіком їхнього з Віталієм сина Даниїла. Протягом розмови Юлія не може стримати сліз та горювання, але знайшла в собі сили поділитися публічно своїми переживаннями. Можливо, когось вони змусять замислитися, а для когось, хто втратив всі сенси зі смертю коханої людини, стануть розрадою.
Ми мали щасливе життя
Їхня любов почалася у храмі, де вони були на хрестинах дитини знайомої пари. Майже одразу виникла симпатія, але кілька місяців вона була у вигляді обміну короткими повідомленнями у соцмережах.
– Віталій разом з сестрою виросли в родині тітки та дядьки, – каже Юлія, – з наших розмов мені було зрозуміло, що він дуже мріє про родину, і дуже хоче бути батьком. Ми познайомилися у листопаді 2020-го року, він привітав мене повідомленням у Новорічну ніч 2021 року. Відтоді ми почали зустрічатися. Сам він з Троїцького, я з Біляївки, але майже щодня після роботи приїздив до мене, ми ходили разом кудись гуляти, а потім він переїхав до мене, щоб вже не розлучатися.
Побралася пара за тиждень до повномасштабного вторгнення, дізналися, що Юлія при надії.
– Віталій цьому дуже зрадів, він, взагалі, був неймовірно гарним татусем, – згадує Юлія, – хотів, щоб у сина все було найкраще. Ми багато говорили, яким би хотіли його бачити у майбутньому. Для чоловіка було важливим, щоб він виріс мужнім, сильним, не таким, знаєте, “маминим синочком”, що біля спідниці сидить.
Коли почалася повномасштабна війна, то чоловік відразу сказав, що ховатися від армії він не буде. Буде жити, як жив, якщо покличуть до зброї, то стане.
– Ми багато разів з ним говорили на цю тему, його позиція була непохитною: переховуватися він не буде, – каже Юлія, – тим паче, що народився вже син, його потрібно було годувати, ростити, одягати. Працював чоловік у Маяках, на будівництві. Того дня, коли його забрали проходити медичну комісію, у мене було важке передчуття. Як кожна жінка, яка боїться за свого коханого, я просила його не їхати, залишитися вдома. Він на зупинці вийшов випити кави, там підійшли військові, які забрали його проходити комісію, до служби в армії виявився придатним. Я дуже плакала, але він сказав, що все добре. Він не може ховатися, не може допустити, щоб колись воював його син колись, бо батько відсидівся вдома.
Віталій був чудовим батьком, мріяв для сина бути прикладом мужності та сили
Юлія говорить, що тоді вже було розуміння, що щасливе життя закінчилося. Вона дуже переживала, що Віталій був не підготовлений до служби, бо на учебці два місяці хворів на запалення легень, провів їх у лікарні. Серце їй віщувало біду…Розум відмовлявся в це вірити.
Похоронка
Служив Віталій на Донецькому напрямку – одному з найгарячіших на фронті. Спочатку там не було зв'язка, тож родина сходила з розуму, що з ним, як він, чи живий.
– Потім хлопці скинулися з власних зарплат та купили собі Starlink, щоб виходити на зв’язок. І стало трішки легше, бо незнання, що з твоєю коханою людиною – це тортури. Гірше цього, лише знати, що його більше немає на цьому світі.
Віталій був відвертим з дружиною. На війні дуже страшно. Інколи хлопці вгамовували цей страх алкоголем, який дозволяв хоча б трішки забутися, коли не були на чергуванні. Вона не засуджувала, все розуміла.
Віталій Лукашенко
– Коли він приїхав у свою першу відпустку, чесно скажу, просила його не повертатися. Нехай вже буде, що буде, кримінальна відповідальність, покарання, термін, лише б живий, – каже Юлія, – по-жіночому мені хотілося його зберегти для себе, для сина. Але він сказав, що там “мої пацани”, як я можу їх підвести? Казав, що “ти навіть не уявляєш, яке там пекло, я не хочу, щоб вони (росіяни) прийшли до нас додому в Біляївку, в Одесу”.
Віталій дуже сумував за сином, коли говорили, то розпитував все до дрібниць, як він росте, що вже вміє, чим цікавиться.
– Якось він попросив мене, чи не могли б ми з сином приїхати до нього у прифронтову зону: до Краматорська, чи до Слав'янська. І я наважилася поїхати. Ми були разом, ми були щасливі, ми втрьох: я, чоловік та син. Поїхала я від нього 2 листопада 2023 року, а його вбили 7-го листопада. Він був на позиції, у цей день мав вже виходити, приліт…і все.
Перед цим, розповідає Юлія, Віталій став свідком, як вбило його товариша. Він дуже боляче це переживав, йому снилася ця ситуація кілька днів поспіль. Не зміг відпустити цю картину з голови.
Віталій був щасливий, коли дружина та син приїхали до нього у прифронтову зону
– Про те, що з Віталієм щось трапилося я зрозуміла одразу, коли мені зателефонували з військкомату та запитали, чи я вдома, чи можуть до мене приїхати, – згадує дівчина, – я вже відчула біду. Попросила сестру чоловіка приїхати, але ні я, ні вона не були готові почути, що Віталій загинув.
Служив захисник у складі 63-ої окремої механізованої бригади. Був солдатом-навідником. Лише у вересні Віталій відзначив своє 29-річчя, а 8-го листопада родина отримала страшну звістку про його загибель. Життя воїна обірвалося під час мінометного обстрілу в селі Діброва Луганської області. Він отримав важке поранення, несумісне з життям.
Ми запитуємо у Юлії, як вона справляється з горем. Бо бачимо, що майже щодня на її сторінці в соціальних мережах є слова, які вона звертає до чоловіка: “Любий, нам з сином тебе бракує”, “Я сьогодні була у тебе та посадила тобі квіти”, “Залишила для тебе пасочку”...
Час не гоїть рани, каже Юлія. Деякі люди їх ятрять.
– Коли йду по нашому ринку, то чую, як шушукаються за спиною, як дивляться із жалістю, яка принижує, – говорить вона, – мені не допомагають слова “тримайся”, “ти маєш жити”. В мені викликають лють слова, що я його “не вберегла”, “не застерегла залишитися зі мною вдома”, “не вивезла з країни”. Бо ці люди можуть таке говорити, торгувати на ринку, жити звичним життям, тільки тому, що такі, як мій чоловік, мали досить мужності, щоб захистити це життя для всіх нас. Найбільше мене обурюють слова про те, що “вона ж отримала гроші”, наче мене хтось питав, чи варті вони життя мого коханого чоловіка, років, які він міг провести з нашим сином, зі мною. Чи знає хтось, що я відчуваю, коли бачу батьків з дітьми, розуміючи, що у мого сина цього не буде?
Що допомагає жити після того, як згасло світло твого життя? Дівчина каже, що тут у всіх свій власний досвід. Не існує рецепта одного для всіх. До психологів вона не зверталася, свій шлях торує сама, а також за підтримкою батьків, куми.
– Моя реабілітація душі: приходити до нього на кладовище та робити щось на його могилі. Посадила квітки, зробила прикрасу у вигляді прапора, просто посиділа біля нього – і мені стає трохи легше.
Часто, каже, люди, наче бояться заразитися її горем. Телефонують, чи не приїхати, чують, що “ні”, кладуть слухавку та, наче забувають.
– Це не той випадок, коли про таке питають. Якщо у вашої знайомої, рідної людина втрата, горе, інколи просто варто приїхати навіть без попередження, поставити перед фактом, спробувати, як кажуть, відволікти. Вмовити вийти в люди, поїхати кудись, прогулятися. Все одно, прийде вечір, ніч, нахлинуть думки – і ти зможеш їх виплакати, але сили жити дадуть оці острівці повернення до життя, яке було раніше. Найкраще, це взагалі запитати у людини: “А як мені найкраще тебе підтримати, що я можу для тебе зробити?” Важко, коли з тобою хочуть весь час говорити про твою втрату, про спогади. Бо тоді немає ресурсу дбати про дитину, про себе, ти провалюєшся у чорну безодню болю та усвідомлення страшного: “Його вже ніколи не буде поруч”. Краще урізноманітнювати розмови, відволікати, дати трішки ресурси для життя. Бо біль він завжди з тобою.
Найголовніше, у всьому потрібна емпатія та розуміння, яка людина перед тобою. В українській культурі люди не люблять, щоб їх жаліли. Намагайтеся стримувати оці всі: “На ній лиця немає”, “Вона почорніла від горя”, “Її хоч у домовину клади”. Поважайте чуже горе, чужу втрату та приватність чужого життя.
У Біляївці замало відчуття, що твоя втрата є важливою для інших
Юлія каже, що в Біляївці їй замало відчуття того, що пам’ять Героїв вшановують належним чином. Скромна табличка у центрі, замість стели з портретами Героїв. Вона б хотіла привести до неї сина, щоб показати йому, що її тата шанують, пам’ятають, що він загинув молодим заради інших не просто так.
– Для мене важливим було б мати якусь спільноту жінок-вдів Героїв, тут, на місці, щоб ми могли підтримати одна одну. Скільки б інші люди не казали, що розуміють моє горе – його ніхто не зрозуміє, не переживши втрату чоловіка, твого плеча, партнера, друга, коханого.
Однак поки цього немає, Юлія ввечері вмикає синові відео, фото. На них вони ще втрьох, щаслива родина, яка мріяли прожити довге життя разом. Якби не напала росія на Україну, так би все й було…
Віталій Лукашенко - навіки у небесному війську...
Що кажуть фахівці
Стандартні фрази підтримки не діють. Інколи навіть шкодять та ображають, на кшталт, “ти молода, знайдеш когось ще”, “пройде 40 днів, пів року, рік – стане легше”. Ранять оцінювання, чи достатньо ти назовні демонструєш своє горе, чи дозволяєш собі виходити кудись на прогулянку.
Смерть через війну особливо травматична, адже вона несподівана, жорстока й завжди передчасна. У горі не може існувати заданого набору почуттів чи правильної поведінки.
“Нормально” проживати біль втрати так, як виходить — комусь плакати, комусь відсторонитися від всіх та мовчати, а іншому, навпаки, зануритися в роботу чи справи, але порівнювати цю поведінку зі своєю реакцією не варто.
Горювання — це складний і дуже індивідуальний процес, і одна з найбільших помилок, яку можна зробити, це припустити, що ми знаємо, як інша людина повинна справлятися зі своєю втратою. Варто пам’ятати кілька ключових принципів, щоб підтримати тих, хто переживає втрату:
1. Не порівнюйте втрати
Кожна втрата унікальна. Навіть якщо у вас є особистий досвід втрати, це не означає, що ви можете зрозуміти почуття іншої людини. Відмінності у стосунках, обставинах та індивідуальних особливостях роблять кожен досвід неповторним.
2. Уникайте давати поради
Людина, яка горює, часто не потребує порад. Коли ви пропонуєте свої поради, це може виглядати як намагання захистити себе від дискомфорту, а не справжнє бажання допомогти. Натомість, важливо просто бути присутнім і слухати.
3. Не виправляйте почуття
Намагання «поправити» почуття іншої людини, заклик не плакати або зібратися, можуть лише зробити ситуацію гіршою. Кожен має право на свої емоції і спосіб їх вираження. Не змушуйте людей приховувати свої почуття заради вашого комфорту.
4. Уникайте заспокоєння
Фрази типу «я розумію, як ти почуваєшся» можуть ненавмисно ранити. Часто люди в скорботі відчувають, що їхні почуття недооцінені або не зрозумілі. Натомість, запитайте, як ви можете допомогти, або просто будьте поруч.
5. Визнання горя
Зазвичай суспільство має певні очікування щодо форми та тривалості горювання. Це може призводити до «задушеного горя», коли людина змушена приховувати свої почуття, або «безправного горя», коли певні втрати не визнаються суспільством як значущі. Важливо визнавати і поважати всі види втрат і дозволяти людям скорботи стільки часу, скільки їм потрібно.
6. Пропонуйте підтримку, а не рішення
Замість того щоб давати поради чи настанови, запитайте людину, чим ви можете їй допомогти. Пропонуйте конкретну допомогу, наприклад, купівлю продуктів чи допомогу з дітьми, але не наполягайте, якщо людина не хоче її прийняти.
7. Будьте терплячими
Горювання не має «правильного» часу чи способу. Дозвольте людині проживати свої почуття у власному темпі, без тиску з боку суспільства чи близьких. Пам’ятайте, що процес зцілення може бути довгим і непростим.
8. Важливо пропонувати підтримку самостійно, а не чекати, коли нас про неї просятимуть
Підтримка в горюванні потребує емпатії, терпіння та готовності слухати. Важливо пам’ятати, що найкраща допомога часто полягає в тому, щоб просто бути поруч, приймати почуття іншої людини і дозволяти їй переживати втрату на свій власний спосіб.
Багато людей, що переживають горе та втрату, відчувають різноманітні почуття: скорботи, заціпеніння, провини, гніву, безнадії та інші. Поступово ці почуття вщухають, дозволяючи прийняти втрату та навчитися жити з нею.
Проте для деяких людей почуття, пов’язані з втратою, є виснажливими й не зникають навіть із часом. У таких випадках можна говорити про ускладнене горе або розлад тривалого горя.
Науковці не до кінця сходяться в тому, чи варто вважати тривале горе психічним розладом та скільки часу після смерті мають тривати ці важкі почуття, аби поставити діагноз. Американська асоціація психіатрії пропонує термін 1 рік, водночас у Міжнародній класифікації хвороб (ICD-11), що переглядається ВООЗ йдеться про 6 місяців. Зрозуміло одне: якщо після смерті минуло достатньо часу, а людина ніби застрягла у своєму болю та їй важко повертатися до життя, може допомогти психотерапія у фахівців, які працюють із втратою.
Варто зазначити, що не всі фахівці з психічного здоров’я мають достатню підготовку в роботі з втратою. Тож перш ніж звертатися до професіонала, має сенс запитати в нього сертифікати, що підтверджують його/її кваліфікацію в роботі саме з горем. Важливо також пам’ятати, що людина, яка переживає втрату, є головним експертом щодо свого стану. І тільки вона вирішує, чи потрібно й коли саме їй звертатися по професійну допомогу.
Втрата — дуже самотня подорож, а скорбота за близькою людиною — це ціна, яку ми платимо за любов. Ми, як ті, хто поряд, не маємо сили зняти біль, зменшити його, проте можемо докласти зусиль, аби цей досвід не ставав ще більш травматичним для людини. Передусім це про відмову від очікувань щодо того, як має виглядати горе. Залишайтесь поруч із тими, хто горює, не відсторонюйтесь. Однак робіть це максимально емпатично до іншої людини.
