Після Другої світової війни радянська пропаганда культивувала у суспільстві образ ветерана як людини ідеальної, сильної духом і тілом. Водночас в цей ідеальний портрет не вписувалися ветерани з інвалідністю, про них замовчували, відправляли у спеціальні будинки-інтернати, ізолювали від усього світу. Таке ставлення призвело до формування у суспільстві думки, що військовий потрібен лише на війні, а поза нею - вже ні, навіть якщо не йдеться про важкі поранення. Ми не маємо права повторити цих помилок.
За підрахунками Міністерства ветеранів, після війни в Україні очікується близько 4 млн ветеранів, це дуже орієнтовні цифри. Але вже сьогодні держава має вибудувати таку ветеранську модель, де колишніх військових сприйматимуть не як окрему групу людей, а частину суспільства - з програмами підтримки, можливостями для адаптації та повернення до цивільного життя.
Цю проблему обговорювали нещодавно під час дискусійної панелі "Країна ветеранів: можливості і виклики". Своє бачення державної політики щодо ветеранів висловив військовослужбовець ЗСУ, громадський політичний діяч, лідер партії «Демсокира». Юрій Гудименко.
"Суспільний договір буде, і він буде збудований або доброю волею — і це буде окей для держави: ветерани посядуть те місце, яке мають посісти. Або цей суспільний договір формуватиметься в дуже неприємний спосіб, з величезним рівнем насилля на вулицях, з брудною політичною грою, оскільки мільйон ветеранів — це протестний електорат №1 у будь-якій країні. І всі намагатимуться скористатися цим", - вважає військовий.
"…У нас ветерани або будуть усім тим, що ми перераховували, або вони будуть середньостатистичними членами суспільства. Засновуватимуть бізнеси, будуть працівниками, створюватимуть додану вартість. Або це будуть люди, які захистили державу, повернулись і розкачують цю державу. Знищують її зсередини".
Найкращий показник соціалізації, вважає військовий, це коли людина, повернувшись з війни, настільки соціалізувалася, що не ідентифікує себе у першу чергу як ветерана.
І саме зараз, на його думку, у влади є можливість сформувати засади ветеранської політики і підготуватися, поки не така велика кількість людей демобілізувалася. Бо коли повертатимуться сотні тисяч, робити це буде набагато важче.
На рівні держави це, передусім, реабілітація - фізична та психологічна, якісні медичні послуги, програми реінтеграції, сприяння у працевлаштуванні, перекваліфікація.
У громадах це можуть бути ветеранські хаби, які зараз дуже популярні в Україні. Досвід великих міст, де вони спочатку з'явилися, поступово переймають громади. На Одещині перший такий хаб відкрили у Доброславській ОТГ.
Ветеранський хаб Фото: facebook.com/VeteranHubUa
А як щодо суспільства? Чи знаємо ми, як взаємодіяти з ветеранами і ветеранками, як поводити себе при зустрічі, якою має бути культура спілкування? Не лише держава, але й ми, зустрівшись з військовими у цивільному житті, можемо бути тією підтримкою та опорою, яка необхідна їм для адаптації. І не треба відкладати до закінчення війни, бо багато захисників та захисниць уже сьогодні повертаються з фронту, хтось демобілізувався, а хтось - проходить лікування чи прийшов у відпустку.
Як поводити себе при зустрічі з ними у черзі, на зупинці, у колі знайомих, на роботі, в установі чи лікарні? Звичайно, кожна ситуація передбачає своєї реакції. Однак є кілька простих та універсальних порад, як правильно комунікувати з людьми, які мають бойовий досвід.
Почніть з простого - подякуйте, висловіть повагу
Захисники, які пережили втрату побратимів, здоров'я, важкі умови, стрес, часто розповідають, що після фронту цивільне життя сприймається дуже важко через різку зміну картинки. Зізнаються, що люди дозволяють собі розваги не відповідні воєнному часу. На жаль, така поведінка має місце у нашому суспільстві. На противагу цьому може бути ваша емпатія та повага, дайте відчути, що не всі дозволяють собі "танці на кістках".
Подякувати можна простим жестом "завдяки тобі", приклавши долоню до серця. Цю ініціативу започаткували в Україні, щоб висловлювати шану ветеранам та військовим при зустрічі, не порушуючи при цьому особистих кордонів.
Також можна використовувати інші невербальні сигнали, наприклад, посмішку або вітальний кивок.
Якщо ви впевнені, що перед вами людина, яка брала участь у бойових діях, можна сказати: "Дякую за службу та захист". Якщо не впевнені, ви може поставити людину у незручне становище.
"Наприклад, це може бути штабний працівник, який не воював. Його робота теж важлива, але якщо подякувати йому за участь у бойових діях, людині може стати ніяково", - пояснюють експерти у "Довіднику безбар'єрності" - про толерантну взаємодію з людьми, які мають бойовий досвід.
Водночас свою повагу можна виражати не лише жестами, словами, а й своїми справами, радить експертка з питань інклюзивності ГО "Безбар’єрність" Ніна Мацюк.
"Ми в тилу маємо працювати над тим, щоб наше життя було достойним вчинку наших захисників/захисниць, щоб, приїхавши в тил, вони бачили, заради чого вони щодня ризикують, борються й захищають нас від ворога".
Будьте гідними їх подвигу.
Співчувайте, але не жалійте
Згадайте себе у ситуації, коли вас намагалися пожаліти. Фраза "бідний/бідна ти" викликає відчуття жертви, слабкої, беззахисної людини. Чи приємні вам такі емоції? А тепер уявіть, що перед вами ветеран. Захист держави - це про гідність, хоробрість, повагу, але точно не про жалість, жалість це знецінює.
Так само варто уникати фрази "я тебе розумію". Це теж певною мірою знецінення. Якщо ви не були на фронті, не маєте досвіду участі у бойових діях - не кажіть, що розумієте. Зазвичай такі фрази можуть викликати роздратування, відстороненість, відчуття фальші.
Як тоді висловити підтримку та співчуття? Психологи радять запитати людину, як саме її можна підтримати, який вид взаємодії для неї буде комфортним. Інколи достатньо просто вислухати. Не лізти в душу, а поважати та співчувати досвіду, який довелося пережити людині.
"Ти вбивав?" Або про що не варто запитувати у військових
Нерідко з банальної цікавості люди дозволяють собі ставити військовим такі запитання, які порушують не лише особисті кордони, а взагалі виходять за межі етики і людяності. Дружина військового Марина розповідає, що стала свідком ситуації, коли у її чоловіка при зустрічі знайома запитала, чи доводилося йому вбивати на війні.
- Я побачила, як він змінився в обличчі. Ні, це була не агресія, чоловік був спантеличений. Своїм запитанням вона змусила його виправдовуватися, що це війна, і є ворог, з яким требе боротися, тобто елементарні речі, які й так усім зрозумілі. Вважаю, що така необдумана цікавість може викликати у людини відчуття провини, яке і без того може її тривожити. А це ніби ворушити незагоєну рану.
Такими топ-фразами психологи називають:
1. "Ти вбивав (-ла), що відчував (-ла), коли убивав"/ти бачив (-ла) загиблих або як хтось помирає?" - це тригерні запитання, які можуть викликати доволі тяжкі й потенційно травматичні спогади. З іншого боку, це може травмувати вас. Чи готові ви почути чесну відповідь на питання, і чи зможете це пережити психологічно? Поставте собі запитання-фільтр: "А для чого мені це знати?"
2. "Чому ти взагалі туди пішов/пішла?" - ця фраза знецінює рішення людини, яка залишила своє колишнє життя і воює за свою країну та кожного з нас. Завдяки добровольцям Україна вистояла двічі - у 2014 році, без професійної армії, яку ми маємо і уявляємо сьогодні, та у 2022-му, давши відсіч росії та її амбіціям захопити Київ за три дні. Багато чоловіків, які знаходилися за кордоном 24 лютого, шукали способи якнайшвидше повернутися в Україну. Серед них був і захисник з Біляївки - Олександр Холявко, який повернувся з відрядження та пішов на війну.
"У Саші була прекрасна робота, він міг залишитися за кордоном і жити там з сім’єю. Але про це і мови не було. Такі хлопці, як він, мають інші принципи у цьому житті. Вони беруть до рук зброю, щоб зупинити ворога. Не за гроші люди готові віддати своє життя. А за землю, яку люблять", - розповіла тоді його родина.
Олександр загинув у 2022-му в Миколаєві. Він був серед тих чоловіків, які не дали ворогу прорвати шлях на Одесу, захопити Миколаїв, і завдяки яким ми продовжуємо боротьбу.
Вони туди пішли, щоб жили ми і Україна.
3. "Коли все закінчиться?", "Коли ми переможемо?" У цьому питанні відчувається претензія, яка може викликати відчуття провини. Так ви перекладаєте відповідальність на військових, що війна ще триває. Вона закінчиться, коли ми зупинимо росію. Коли це станеться - залежить від сукупності обставин, і жоден командир чи навіть генерал не дасть вам точних прогнозів. Краще запитайте у себе: "Чи є я тією підтримкою для армії, яка наближає перемогу".
Як комунікувати з ветеранами, які втратили кінцівки/мають інвалідність
Через війну, на жаль, зростає кількість військових та цивільних, які втратили кінцівки. Це нова реальність, в якій ми маємо навчитися правильно реагувати та поводитися з людьми з важкими травмами. Міністерство охорони здоров'я склало перелік порад, як це зробити так, щоб не нашкодити. Деякі з них – від самих ветеранів.
-
Не витріщайтеся. Якщо ви зустріли людину без кінцівки або з протезом – не розглядайте їхню травму. Людині буде це неприємно, вона почуватиметься ніяково та некомфортно. Поводьте себе природньо, без емоцій.
-
Не ігноруйте. Зустрівши людину з інвалідністю, ми часто почуваємося розгубленими. Не знаємо, що казати, як реагувати, і тому обходимо стороною чи уникаємо спілкування. Люди з інвалідністю є такими ж громадянами, як і кожен із нас, багато з них поклали своє здоров’я, захищаючи наше життя. Вони заслуговують на нашу увагу та повагу.
Фото: armyinform.com.ua
-
Не допомагайте, якщо вас про це не просили. Завжди спочатку питайте, чи потрібна людині допомога, і ніколи не торкайтесь людини з інвалідністю чи їхніх допоміжних засобів пересування без їхнього дозволу. Це не просто неввічливо, такими діями ви можете порушити баланс та нашкодити людині. Якщо ваша допомога доречна, вам про це скажуть.
-
Не питайте про травму. Часто людям важко згадувати про поранення чи травмування. Якщо ви хочете дізнатися про це, спочатку запитайте, чи комфортно їм розмовляти про цей досвід.
-
Поговоріть із дітьми про людей з інвалідністю. Зробити це варто заздалегідь, ще до того, як дитина виявить цікавість у присутності людини, якої це стосується. Навчіть дитину бачити в людині насамперед особистість, а в інвалідності просто одну з ознак: "у тебе руде волосся і ти любиш комікси про Людину-павука, а в Ліди кирпатий ніс і вона дивитися аніме, Олег брюнет, він користується кріслом колісним і знімає відео для тіктока, а в дядька Дмитра немає ноги і він любить дивитися Формулу-1".
Усі люди різні, і їхні реакції теж можуть відрізнятися. Єдиного універсального рецепта для всіх не існує. Нехай пам'яткою вам буде золоте правило моралі: "Ставтеся до інших так, як хочете, щоб ставилися до вас".
І поважайте тих, хто жертвує собою заради нас та нашої країни.
