Максим Бідник - учасник самооборони Майдану, ветеран АТО та повномасштабної війни. Він говорить, що для нього 24 лютого - це не лише річниця вторгнення росії, це дата, коли всі українці нарешті прокинулися. У 23 роки він поїхав у Київ, щоб відстояти європейський вибір України, і йому жорстоко за це помстилися - спалили будинок. А потім був Донбас і дев'ять років війни. Лише нещодавно Максим звільнився зі служби за станом здоров'я - контузії та поранення не пройшли безслідно. Сьогодні він вчиться жити не армійським життям, відкрив власну справу та ще має деякі плани та роздуми, про які розповів Біляївка.City.
Наш герой родом із Запорізької області. Народився та виріс у невеликому селі, зараз це Бердянський район. Колись на цій території були козацькі хутори. Максим розповів, що його родовід теж має козацьке коріння - рідні вивчали своє генеалогічне дерево, все записували та передавали своїм дітям.
Зараз його село знаходиться в окупації, всі дані втрачені. Сам Максим та його сім'я виїхали звідти ще у 2014 році на Одещину. Сталося це після того, як він повернувся з Майдану, а вдома на нього чекала спалена хата.
На щастя, напередодні він встиг вивезти своїх рідних з села, бо вже почалися переслідування. А Максиму, як самооборонівцю, у такий спосіб помстилися місцеві "тітушки".
Сюжет ТСН про Максима Бідника, 2014 рік
- Коли почалися протести у Києві, я був у Донецьку. Випадково потрапив на антимайдан та вигукнув у натовпі "Слава Україні", і мені зламали руку. Я зібрався і поїхав у столицю, - згадує він.
Там Максим приєднався до самооборони, жив у наметах та був свідком всіх трагічних подій Революції Гідності.
"Бандерівець", якого зробили сепаратистом
Коли почалися події у Криму, він разом з іншими активістами поїхав у Запоріжжя, щоб перекрити траси та завадити "тітушкам", яких везли з Донецька та Луганська, потрапити у Крим для участі в антиукраїнських мітингах. Але натомість їх самих зустріла місцева поліція та затримала, як групу сепаратистів.
- Парадокс у тому, що в селі мене називали "Бандера", бо я був на Майдані, а правоохоронці оголосили нас сепаратистами. Били, відібрали документи, а коли я повернувся додому, то побачив, що мого будинку більше немає. Цю хату збудував мій дід після війни, а її спалили за мою проукраїнську позицію.
Максим (перший ліворуч) та самооборонівці Майдану
Жили в контейнері в Одесі
Родичі Максима, які б могли прихистити їх у себе, відмовилися це робити. Боялися, що з ними можуть вчинити так само. Та й він розумів, що повертатися на батьківщину дуже небезпечно.
- Ми переїхали в Одесу. Можливості орендувати щось пристойне в нас не було. Перший час жили в котейнері на території старого яхт-клубу. Щоб заробити, почали з братом таксувати. Зібрали трохи грошей і перевезли батьків у квартиру на Молдованці.
У 2014 році, коли росія анексувала Крим та почала війну на Донбасі, Максим, його брат та батько пішли захищати Україну. Він приєднався до добробату, який сформували з активістів самооборони. Це був резервний батальйон Нацгвардії, яким керував генерал-майор Сергій Кульчицький.
Згодом Максим перевівся до брата у 36-ту бригаду морської піхоти. З того часу, каже він, берет і стяг морського піхотинця завжди з ним.
- Батько брав участь у бойових діях в Югославії, тобто в нього був певний досвід. Я теж планував пов'язати своє життя з військовою справою, навчався в академії імені Нахімова в Севастополі. Мені прийшло запрошення: у школі я був учасником військово-патріотичних ігор, добре стріляв і мав нагороди. Часто на таких змаганнях відбирають контингент для майбутніх військових, і мене запросили. Щоправда через проблеми зі здоров'ям я не довчився. Але базову підготовку, як у солдатів строкової служби, я там отримав.
Максим у 36-ій бригаді морської піхоти
Нам казали, це не наша війна
За словами Максима, у 2014 ставлення до військових було зовсім інше. Не було такої поваги та підтримки.
- Навіть два-три роки тому до ветеранів ставилися зовсім по-іншому. Люди проковтнули Крим, Донбас. Нам відкрито казали, це не наша війна, чого ви туди пішли? А коли влупило по всій країні, то військових різко стали любити. Але зараз все знову йде до того, з чого починали. Поки одні гинуть, інші розважаються або тікають".
- Найдивніше, коли мене сьогодні просять "порішать", щоб когось не забрали на війну. Ви серйозно? Я теж не народився з автоматом, але комусь треба захищати країну. Бо війна не закінчиться ніколи, або це будуть якісь договорняки, і ми щось втратимо. А вони потім знову підуть у наступ. Тобто цю заразу треба бити і гнати. Боїшся воювати - не треба. Армії потрібні різні професії. Якщо ти хороший механік, айтішник, водій, то ти будеш ци займатися й там.
Відео зі сторінки військового у Facebook
Врятувався з полону
За ці роки на фронті Максим отримав сім контузій, був серйозно поранений та навіть побував у російському полоні. Це було до великої війни, коли він служив у батальйоні Нацгвардії в АТО.
- Наші позиції обстріляли, я втратив свідомість, а прийшов до тями вже у ворога. Разом зі мною в полон потрапив ще один побратим. Ми були там чотири дні, а потім наші пішли у наступ. Снаряд потрапив в ту яму, де ми знаходились, і нас накрило колодами. Вони відступили, а нам вдалося вибратися і втекти. Знайшли п'ятилітрові пляшки, спустилися з ними по річці, а там вже вийшли на своїх. Ніякого героїзму, врятувалися - і добре.
Брав участь в обороні Миколаєва
У 2021 році Максим звільнився зі служби. Але знав, що рано чи пізно розпочнеться повномасштабна війна. Останні місяці, каже він, сигнали були дуже очевидні, тобто він готував себе до цього.
- Коли все почалося, ми зібралися з хлопцями та поїхали до військкомату. Але зрозуміли, що тут, на місці, нам із бойовим досвідом робити нічого. Тож, 26 лютого ми вже були у Миколаєві. Місто та його околиці поділили на зони, оборону кожної тримав певний військовий підрозділ. Я потрапив у роту розвідки. Нашою позицією був останній заслін на Одесу. Пам'ятаю, як колона їхньої техніки, машина в машину, їхала 44 хвилини. Найдовший бій тривав більше доби, перші години було дуже страшно, але ми були готові стояти до кінця. Деякі рішення приймали спотнанно, виходячи з обставин. Наприклад, треба був їхній КамАЗ цілим. Ми брали легкові автомобілі і ганялися за ним, поки в нього не закінчувалося пальне.
Максим був на Миколаївщині, коли росія атакувала ракетами казарму, в якій загинули захисники з Біляївської громади. Допомагав розбирати завали та діставав тіла хлопців.
Далі у складі 36-ої бригади їх відправили на Херсонщину, а потім - у Донецьку область, під аеропорт. Після служби на тому напрямку його за станом здоров'я демобілізували.
- З того часу, як я поїхав на Майдан, тихе, звичайне життя для мене закінчилося. За дев'ять років на війні я отримав інвалідність, підірвав психічне здоров'я і, на жаль, поховав не одного товариша. Ні морально, ні фізично я вже не витягував.
Уся надія - на наших дітей
До повномасштабної війни Максим очолив Одеську обласну філію Всеукраїнської спілки ветеранів АТО, тож сьогодні продовжує допомагати армії як волонтер та підтримує ветеранів. Нещодавно відкрив власне кафе у Біляївці. А зараз працює над тим, щоб створити на Одещині школу морського піхотинця.
- У мене дуже велика надія на наших дітей. Я хочу, щоб вони виросли патріотами, любили Україну та вчили свою справжню історію, а не переписану. Якщо ми зможемо виховати таке покоління, то у нашої країни все буде добре.
- Взагалі я планував, що піду працювати у школу. За професією я вчитель фізики та математики. У 2022-му закінчив Бердянський педагогічний університет. Останні сесії складав в окопах. Пам'ятаю, як земля на голову сиплеться, а я розповідаю по зуму про техніку безпеки у класі. Але ці плани довелося відкласти, бо зараз дуже багато потреб і, на жаль, зарплата вчителя їх не покриє.
- Натомість сподіваюсь свій військовий досвід та знання передати у школі морського піхотинця. Зараз я над цим дуже активно працюю, з місцем вже визначилися, тепер потрібно все узгодити та облаштувати належним чином, адже заклад розрахований на дітей, а це дуже велика відповідальність. До речі, тут зможуть пройти військову підготовку і дорослі чоловіки та жінки, в нинішніх умовах це дуже актуально.
За що воював ці роки
Часто захисникам, які повертаються з фронту, важко адаптуватися до цивільного життя. Їх накривають різні емоції - смуток, неспокій, гнів, роздратованість. Максим каже, що йому ці відчуття добре знайомі.
- Перші місяці я взагалі сидів вдома, бо не міг звикнути до того, що тут у людей інше життя, і вони дозволяють собі розважатися, коли інші гинуть. Я дуже гостро реагую на таку поведінку, тому намагаюсь ізолювати себе від оточуючих.
Але я розумію, що не всі забули та втомилися від війни. Є люди, які продовжують допомагати військовим і роблять багато добрих справ для армії та перемоги.
- Знаєте, яка мені думка прийшла, коли я вранці їхав на роботу? Який красивий світанок, і як добре, що тут ніхто не стріляє. За це я й воював, за це загинули мої побратими, за це сьогодні бореться наша армія.
