"Я вийшов з бойових, маю трохи часу поспілкуватись з вами". Написав нам Руслан Мигалецький, земляк з Майорів, який наразі на передовій стримує і нищить окупантів. З яким нам майже місяць не вдавалось вийти на зв’язок, адже він знаходився на бойовому завданні. Так співпало, що в день нашої розмови, 2 листопада, була річниця його першого бойового хрещення. За цей рік бойових днів, каже, він втратив багато товаришів, пройшов дуже важкий шлях, Донеччину, Запоріжжя, Херсонщину, шпиталь, контузії, але все одно повернувся в стрій. Вони з побратимами живуть в тісних бліндажах, зігріваються окопними свічками, мало сплять, але ні на що не скаржаться і готові стояти до Перемоги. Хоч зізнаються, що інколи хочеться просто по-людськи перепочити.
Руслан Мигалецький з Майорів. У селі виріс і ходив до школі. Після навчався в Одесі в училищі на будівельника. Потім була строкова служба в армії, потрапив до аеромобільних військ. Деякий час працював у поліції, а згодом у приватній фірмі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, не чекав повістки, пішов до військкомату сам.
- До мене сусід прийшов Сергій Некачайло, і сказав, що вони з братами збираються охороняти село, гуртуються у самооборону, я й долучився. А наступного дня ми усі разом поїхали до військкомату, і нас зарахували до роти охорони, - розповідає Руслан.
Місяць вони несли чергування на блокпостах, потім його перевели до 35 бригади морської піхоти. А згодом – до батальйону морської піхоти, 36 бригади, у роту вогневої підтримки.
У першому бою отримав першу контузію
- Знаєте, в мене сьогодні, 2 листопада, рівно рік з дня мого першого бойового завдання, - згадує захисник. - Це був бій на Донеччині, село Водяне. Там було дуже гаряче, накривали мінометами, нас штурмували, але ми робили свою роботу – оборонялися.
У першому бою Руслан отримав першу контузію. У окопи приносили поранених після артобстрілу, і хлопці шукали інше укриття. Вибух пролунав в 10 метрах від Руслана. Згадує, що відлетів тоді метрів на п’ять, а коли піднявся, почав шукати побратима, чи живий він. В голові паморочилось, але тримався до кінця бою. Про те, що в нього контузія, він дізнався вже у шпиталі.
Військову підготовку Руслан додатково не проходив. Всі знання і навики залишись після армії, знав правила бою і міг вправлятися зі зброєю. Але, каже, одна справа, коли вишкіл йде у мирний час, інша – коли ти розумієш, що це не навчання, і якщо схибиш, іншої спроби може не бути.
Як і всі його побратими, воїн зазначає, що найважче втрачати своїх побратимів.
- Я їх ніколи не залишав, якщо міг, допомагав витягувати з поля бою, евакуювати. На жаль, втратив трьох найближчих друзів, з якими служили разом. Ми стільки пройшли разом. І в пам’ять про них продовжую боротися. В іншому випадку просто буде соромно.
Навчились справлятися з холодом і мишами, які докучають
Руслан говорить, що за цей рік бойового досвіду вже давно навчився справлятися з труднощами, іншого виходу просто немає.
Взимку хлопцям важче. Коли на бойових і працюють по окупантам, вони спускалися з товаришем у бліндаж, він у них метр на метр, витягували кожен свічечку окопну, запалювали і так грілися.
-Було, що за три доби встигали лише чай попити з печивом, і знову на позиції ставали, бо викликали, щоб допомогти піхоті. Просто, коли працюєш, то нема коли їсти. Бо ворог не чекатиме, поки в тебе обід, - пояснює захисник.
А загалом, наголошує він, продовольство у них на висоті, передають і м’ясо і ковбасу, цим вони не обділені.
Зазвичай графік у хлопців такий, після бойових, які можуть тривати від трьох і більше днів, вони пару днів можуть відпочити. Але цього буває замало, особливо, коли побував у пеклі.
Спершу вони приводять у порядок форму, щоб була чиста, перевіряють і чистять спорядження, бо це безпека життя, а потім вже, як вийде, висипаються.
- Форма дається раз на рік, але в таких умовах швидко зношується, - каже Руслан. – В мене, наприклад, на бойових на другий вихід бушлат порвався. Тому щось і самі купуємо. Бо хочеться мати все якісне, той же бронік, каску, це наше життя.
Ми не залізні, теж хочеться перепочити
Руслан говорить, що не падати духом допомагає родина. Є дівчина, з якою підтримує зв’язок. А ще вони люблять з побратимами жартувати.
Ображає хлопців, коли люди забувають про війну, коли чоловіки, які могли б їх замінити, уникають служби і дозволяють собі публічно розважатися, прикриваючись економічним фронтом.
- Жирують деякі, будемо відверті. Для них війни нема, і їм все одно, що тут люди гинуть. Ми не залізні воїни. Ми теж хочемо по-людськи перепочити, побачити рідних, обійняти батьків, дітей, дружину. Всі на це заслуговують. Звісно триматимемося, своє відстоїмо. Але несправедливо, виходить, одні відпочивають, їм все дозволено, а ми на позиціях бойових. Нехай би і на нашу дискотеку завітали, з градами.
За словами Руслана, він не може похвалитися нагородами, якимось грамотами чи заслугами. Каже, що він звичайний воїн. Але вірить, що головна нагорода попереду.
- Я хочу сказати, ви передайте нашим жителям громади, що ми повернемося. Вірте в нас, чекайте нас, і ми обов’язково прийдемо з Перемогою.
