Біляївець Сергій Руденко пішов на війну добровольцем 25 лютого. Будівельник за фахом, без жодного військового досвіду. Вчинив так, бо переконаний, що це нормальна реакція людини, до якої прийшли в дім сіяти горе і біду. Починав з роти охорони, далі у складі стрілецького батальйону виконував завдання на херсонському, миколаївському та донецькому напрямках. Сьогодні він служить у військово-морських силах, тренує хлопців та передає досвід, отриманий під час бойових дій. Після перемоги Сергій планує повернутися до своєї професії, бо в цьому бачить своє покликання. А поки, каже він, його місце з тими, хто б’ється за Україну та наближає її перемогу.
Сергій Руденко народився та виріс у Біляївці, навчався у першій школі, потім - в Одеській академії будівництва та архітектури. Після закінчення продовжив працювати за професією, відкрив дві будівельні компанії, обидві зареєстровані у Біляївці та були задіяні у будівництві різних об’єктів на території громади.
Вони прийшли до тебе додому
Війна застала його з родиною в Одесі. 24 лютого він почув вибухи, вийшов на балкон та зрозумів, що все почалося.
- Зібрав дружину з дітьми та відвіз їх до батьків у Біляївку. Сам повернувся в Одесу, бо треба було закінчити справи на роботі. А 25-го я вже був у військкоматі, не міг більше чекати.
- У хлопців, які у перші дні прийшли мобілізуватися, були однакові відчуття, - згадує Сергій. - Всі розуміли, що це в тебе вдома, і чого ще чекати, коли вони будуть у тебе на порозі? Яка мала бути реакція?
Сергій Руденко (на другому фото - ліворуч, разом з побратимом)
Рідні чоловіка прийняли його рішення непросто, було багато розмов, спроб відмовити. Але для Сергія, каже він, дороги назад не було, він чітко усвідомлював, що його місце зараз з тими, хто захищає Україну.
- Я дуже люблю та ціную свою родину і прекрасно розумію, що вони за мене переживають. Але є ще мій вибір, який також мають поважати. Всім після 24 лютого стало нелегко. І треба віддати належне жінкам, чиї чоловіки пішли воювати. На них діти, батьки, купа справ, які треба вирішувати самостійно. А ще жити в очікуванні, коли по сім днів немає зв’язку з чоловіком, бо він на бойовому завданні. Це дуже непросто, але іншого виходу немає.
Спочатку Сергій вирішив вступити до одеської тероборони, його записали, але два дні ніхто не телефонував. І він одразу звернувся до військкомату у Біляївці та приєднався до роти охорони. Далі в Одесі формували новий стрілецький батальйон, і Сергія перевели туди.
- Разом зі мною були хлопці з нашої громади та сусідніх сіл. Практично усі – без військового досвіду. З червня по серпень ми проходили бойове залагодження, вчились, відпрацьовували тактики. Після цього нашу бригаду відправили на херсонський напрямок, щоб ми, так би мовити, психологічно підготувалися до того, що на нас чекає далі. Потім були під Очаковом, а в січні ми вирушили на схід, в Авдіївку.
Ті, хто пішов на війну з бізнесу, готові працювати на результат
У складі стрілецької бригади Сергій був командиром відділення. Серед його побратимів було немало тих, хто прийшов у військо з бізнесу. Хтось займався перевезеннями, керував підприємством, мав свої магазини. Це ті люди, які вміють приймати рішення та брати на себе відповідальність, говорить Сергій. Бо фахових військових не вистачало, щоб керувати всіма, хто мобілізувався після 24 лютого.
- З мого досвіду, це дуже потужна сила у Збройних силах України. Вони прийшли добровільно, вмотивовані і готові працювати на результат. Дуже складно таким людям пояснити, що вони мають робити щось таке, що не має мети. Тому що у цивільному житті це був їх стиль життя. І коли вони опинилася на війні, то продовжили це робити, але вже в рамках військової справи.
Як і всім, хто знаходиться у гарячих напрямках, працювати доводилося у дуже непростих умовах, згадує військовий. Взимку це сильні морози до мінус 19, хлопці у землянках швидко хворіли, отримували запалення легенів, обмороження кінцівок.
Були ситуації, коли треба було виходити на завдання у напівоточенні, кожен ніс відповідальність не тільки за себе, але й за інших. І якби хтось помилився чи здав психологічно, то б з усіх боків по них могли спрацювати росіяни.
- Багато що на війні залежить від твого сприйняття. Ми були одним монолітним колективом. Важко реально всім, але не впасти духом, не втратити цей спротив і бути командою – це дуже важливо. Звичайно, були й помилки. Але ми поверталися з позицій, сідали та все аналізували.
Я не вмію воювати, хіба я буду корисний на фронті
Усім чоловікам, які сьогодні знаходять собі виправдання чи оцінюють себе, як таких, що не будуть корисними на війні, Сергій відповідає - не всі на фронті штурмують позиції чи йдуть на зачистки. В армії дуже багато інших направлень, де потрібні допомога. Це водії, механіки, люди, які відповідають за зброю, харчування, забезпечення. Якщо ти знаходишся там, робота завжди для тебе буде, пояснює військовий.
- Наприклад, в американській армії одного солдата забезпечує 28 людей. Тому коли мені хтось з оточення говорить: дивись, яка в мене вага, як я буду бігати з автоматом? Я відповідаю, друже, почекай, не треба стріляти, підвозь набої, носи міномет, ремонтуй техніку, копай.
Або елементарно - хлопці йдуть на позиції, а хтось має залишитися на місці, розтопити піч, приготувати, щоб, коли вони повернуться, були хоча б мінімальні умови зігрітися та відпочити.
- І нам дуже не вистачало таких людей на початку. Приходиш із завдання, чорний, брудний, просидівши у землянці кілька діб, і починаєш ще робити купу справ побутових. Але з часом це все налагодилося, з’явилися люди, і стало набагато легше.
Тому моя позиція така – це війна, і місце чоловіків все-таки там, але не всі мають бути штурмовиками та йти у контрнаступ. Армія – це механізм, в якому кожен має виконувати свою функцію.
Стосовно забезпечення, то зараз, каже Сергій, ситуація набагато краща. Але й спочатку все було не так погано, як це уявлялося.
- Ми всі, наче у гарячці, собі щось купували. А проходив тиждень-два, і нам це все видавали. Загалом ми отримували все, що нам було потрібно. А якщо ні, то ми шукали не винних, а шляхи, як це питання можна вирішити. Можемо купити самі? Добре. Якщо ні, то давайте звертатися до людей та вирішувати це разом. Велика подяка волонтерам, які реагують на потреби. Всім, хто, допомагає армії під час війни – донатами, акціями, будь-якими іншими починаннями - хочеться висловити слова подяки та підтримки за те, що допомагають Збройним силам наближати перемогу.
Зараз я потрібен тут
Після Донеччини батальйон, в якому служив Сергій з побратимами, розформували. Бо завдання, які на них покладали, вони виконали. Наразі армії потрібні штурмові підрозділи. І хлопців з бойовим досвідом розподілили по різним бригадам.
- На жаль, наші шляхи розійшлися. Дуже хочеться підтримувати зв'язок, більше спілкуватися, але зараз у кожного є справи важливіші.
Сергій теж змінив рід військ. Наразі він служить у військово-морських силах, проводить навчання та передає досвід, отриманий під час бойових дій.
Але зізнається, що після перемоги планує повернутися до своєї професії.
- Я дуже багато часу приділив будівельній освіті, багато сил витратив на створення бізнесу. Зараз я не можу повноцінно ним керувати. Але в мене дуже велике бажання будувати та відновлювати, в цьому я бачу своє покликання. А поки що я більше потрібен тут, разом з тими, хто бореться за Україну та її перемогу.
Також військовий звертається до тих, хто абстрагувався від війни та дозволяє собі неадекватну у воєнний час поведінку.
- Після фронту цивільне життя сприймається дуже важко. Це дуже різка зміна картинки. Безумовно, людям треба відпочивати та якось відволікатися, ми це розуміємо. Але тут є межа між тим, що я роблю все, що хочу - танці, гулянки, нічні клуби, - і мінімумом, який дозволяє людині морально відновитися. Відпочинок має бути адекватним тій реальності, в якій ми живемо.
Фото у публікації - Сергія Руденка
