14 жовтня відзначається 80-річчя з Дня створення Української повстанської армії (УПА). Сьогодні один за одним розвінчуються історичні міфи, які Україні нав’язувала радянська ідеологія та пропаганда: про братні народи, про штучність української мови, про “новоросію”. Однак як свідчить опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) лише 43% громадян країни позитивно ставляться до діяльності УПА. Занадто багато міфів та неправди навколо існує.
Хто такі бійці УПА?
Воїни визвольного руху за самостійність та незалежність України довгої історії втрати державності - після монгольської навали та поглинання Великим князівством Литовським та Королівством Польським, потім Річ Посполитою, нетривалим відновлення автономії за часів Гетьманщини, і знову розподілом між Російською імперією та Австро-Угорською, пізніше включенням до складу СРСР.
УПА стала продовженням визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів. Боротьбу повстанців у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-1970-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х - до відновлення Незалежності у 1991 році.
Усі вони, в різні часи та у різні форми, як і ми сьогодні боролися за право українцям залишатися собою, на своїй рідній землі, мати власну державність. Середній вік воїнів УПА - 18-22 роки.
Теза №1. УОН, УПА, СС "Галичина", "НАХТІГАЛЬ" - це одне і теж, чи ні?
Радянська історикографія на всіх українців, які мріяли про відновлення власної держави ставила штамп – небезпечні радикали, «бандерівці», «фашисти». В яких же осередках відбувалася боротьба за незалежну державу, і чи має це відношення до фашизму?
Осередків було декілька, люди змінювали свої погляди, намагалися шукати найкращу форму, яка б дозволить вибороти для України Незалежність.
Результати І-ої світової війни були для України катастрофічні. Навіть малі народи, як литовці чи естонці, здобули незалежність, в той час як найбільша в регіоні українська громада не отримала власну державу. Катастрофічна поразка викликала дискусію про її причини та поворот до націоналізму, а також деякою мірою це сприяло радикалізації поглядів деяких груп українців.
Учасники першого Конгресу українських націоналістів. Відень, 1929 рік
ОУН - Організація українських націоналістів. Після того, як представники українського визвольного руху програли черговий раунд боротьби за вільну та Незалежну Україну, більшість була в розпачі та змушені були виїхати в еміграцію. Це була еліта Української нації. Хто зміг уникнути замовних вбивств, знайшли себе в Канаді, в Європі, Америці, зробили внесок в розвиток інших держав, але серцем були завжди з Україною.
Дата створення: 1929 рік
Ключові постаті:
Дмитро Донцов (Мелітополь, нинішня Запорізька область), східняк, який став головним ідеологом, "духовним батьком" українського інтегрального націоналізму. Коротко його суть полягає в тому, що нація — не лише «мовна чи національна збірнота», а «воля щось спільне творити». Донцов намагався прищепити українцям волю до влади і волю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, ставати нацією переможців, а не вічно "ображених рабів та плачу".
Євген Коновальць (Львівщина) - воїн та правідник, який все життя присвятив боротьбі за відновлення Української державності. Це йому належать слова: у вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю. Був вбитий Москвою у Роттердамі у 1938 році.
Дмитро Андрієвський (Полтавщина) - теоретик українського націоналізму. Навчався у Харківському університеті, в Інституті цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі, на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент, працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії. Але все життя мріяв про вільну та соборну Україну. Був переконаний, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти.
Степан Бандера (Львівщина) - активний учасник ОУН, пізніше, після розколу всередині організації - голова Приводу ОУН-Б. Його завданням було переконати українців, що вони можуть чинити опір, коли порушуються їх права, він хотів вселити революційний дух, виступав за колегіальність в прийнятті рішень. Інтелектуал, надзвичайно розумна людина, через погляди та боротьбу за Україну, більшу частину життя Степан Бандера провів у в'язницях - спочатку польській, потім у німецькій. До цього в тюрмах замордували двох його братів - в німецькому Аушвіцу, батька розстріляли НКВС, ще один брав загинув на Півдні України, чинячи опір проти румунсько-німецької окупації. Самого Степана Бандеру вбили за наказом Шелепіна і Хрущова у 1959 році. Агент КДБ, уродженець Львівщини Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію.
Ярослав Стецько (Тернопіль) - разом зі Степаном Бандерою був автором Акту відновлення Української Держави. Обдарований непересічними здібностями, він з відзнакою закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-1934 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.
Роман Шухевич (Львів) - у 1941 році, ще до початку радянсько-німецької війни, Шухевич очолив формування Нахтігаль з 330 осіб — іноземний легіон у складі німецького вермахту. Увійшовши до Львова в червні того ж року, солдати Нахтігаль виявили свідчення масових розправ НКВС над мирним населенням. Тоді Шухевич по радіо оголосив про відновлення Української держави. Однак це не входило в плани Третього рейху, і багато активістів ОУН, зокрема і Степан Бандера, потрапили в концтабір. Згинув Шухевич у 1950-му під час спецоперації радянських спецслужб щодо його затримання.
Висновок: переважна більшість учасників ОУН були зовсім молодими хлопцями та дівчатами, запальними, які свято вірили в те, що вони здатні відродити українську державність та мають на неї право. Вони діяли як партизані, на кшталт тих, що наразі воює з російською окупаційною владою, вдаючись інколи до деверсійних актів, які трагічно закінчувалися для режимів, які виступали проти незалежності та хоча б автономності України.
"НАХТІГАЛЬ"
У пошуках підтримки своїх ідей ОУН(б) пішла на співпрацю з німцями з прагматичних міркувань: скористатися їхнім ресурсом, щоб вишколити кадри майбутньої української армії. Німці мали свій розрахунок – прагнули задіяти бандерівців у диверсійних операціях проти СРСР.
Наприкінці 1941-го представник ОУН (б) Роман Шухевич став заступником командира 201-го батальйону шуцманншафта та командиром 1-ї роти. У цьому формуванні німці об’єднали два українські спецпідрозділи Абверу – "Нахтігаль" та "Роланд" (відомі як "Дружини українських націоналістів"). Призначення – боротися з радянськими партизанами на території Білорусі.
Сам Роман Шухевич від початку не мав жодних ілюзій щодо співпраці з німцями. Мирон Ганушевський переказував слова Шухевича з розмови у Кракові 1940-го: "Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни"».
Планів не вдалося реалізувати. Німці не підтримали Акту проголошення Української держави 30 червня 1941 року – тоді стало зрозуміло, що шляхи ОУН(б) та Третього Райху розходяться. Із служби у Вермахті Шухевич повернувся категоричним стосовно німців. Він відкидав будь-яку співпрацю з ними Української повстанської армії, навіть усередині 1944 року, коли це виглядало доцільним.
Відзначимо, що "Нахтігаль" не був каральним батальйоном. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-ий охоронний батальйон поліції порядку.
Разом з тим, якщо говорити про співпрацю з фашистами, то радянська влада пішла набагато далі - напавши на Польщу у 1939 році та поділивши з Німеччиною Європу.
СС "Галичина"
Дивізій СС існувало більше ніж сорок. Дивізій, сформованих із хорватів, латишів, естонців, угорців, французів, італійців, азербайджанців та інших, було близько половини. Ініціатором створення дивізії на базі Галичини був губернатор окупаційної влади бригаденфюрер СС Отто Вехтер. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права мати назву «українська», щоб не пропагувати ідею незалежності України. Її назвали «галицькою», бо складатися вона мала з жителів тієї частини країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан», а не з українців.
Очолив її полковник Альфред Бізанц (колишній полковник Української галицької армії), галичанин, але німець за походженням, а секретарем був колишній сотник Українсбкої Галицької армії Осип Навроцький.
Рядовий і найнижчий командний склад комплектувався з українців-галичан, командні посади від командира батальйону і вище до 1945 року переважно обіймали німці. Командиром дивізії призначили бригаденфюрера СС Фріца Фрайтаґа, начальником штабу – майора Вольфа Гайке, представником Бойової управи – сотника Дмитра Паліїва. Вербуючи галичан до дивізії, німецькі пропагандисти й уповноважені Військової управи переконували, що йдеться про боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації – більшовиків, і про боротьбу за Україну.
Загалом до дивізії увійшли 17 200 осіб. Частина добровольців розглядала перебування у «Галичині» як можливість здобути військовий досвід і зброю для того, щоб перейти до Української повстанської армії (УПА), яка на той момент не мала можливості вишколити й озброїти таку кількість вояків.
Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР. Були й такі, що вступали до лав дивізії, щоб уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини чи покинути території, на які могли невдовзі повернутися радянські війська. Певну частину вояків до «Галичини» мобілізували примусово.
Перша битва, в якій взяла участь дивізія - під Бродами. Дивізію, яка вперше виходила в бій, німці кинули проти досвідченої радянської Червоної армії, і вона зазнала повного розгрому. У боях під Бродами з 11 тисяч українських дивізійників загинули близько 8 тисяч. Вийшли з оточення лише близько 3 тисяч людей, з яких близько 1,5 тисячі під німецьким командуванням відступили у напрямку Закарпаття, а 13 серпня, згідно з наказом із Берліна, залишки дивізії повернулися до табору в Нойгаммері.
Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами, які підняли Словацьке повстання. У січні 1945 року дивізію перекинули до Югославії для боротьби проти комуністичних партизанів Йосипа Броза Тіта. З осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії.
У квітні 1945 року дивізія деякий час воювала на фронті поблизу замку Ґляйхенберґ в Австрії. Наприкінці квітня її вивели зі складу військ СС і створили з неї 1-у українську дивізію Української національної армії (УНА).
Після капітуляції Німеччини дивізія в італійському Ріміні здалася у полон англо-американським військам і була інтернована. У травні-червні 1947 року українські вояки були переведені в Англію, а через кілька місяців їх звільнили. Після 1948 року дивізійників прийняли у Британії, США, Канаді, Австралії, Аргентині й інших країнах.
Цьому сприяло те, що генерал «1-ї Української дивізії Української національної армії» Павло Шандрук мав зустріч із папою Римським Пієм XII, під час якої пояснив історію створення дивізії, її мету, за що вона боролася і чим відрізнялася від німецьких формувань СС. Тоді папа роз’яснював західним урядам, що дивізія була галицькою, а її вояки були колишніми підданими Польщі до 1939 року, тож не підпадали під ялтинську домовленість щодо репатріації.
Цим він посприяв тому, щоб дивізійників не передали радянським репатріаційним місіям. Це й врятувало дивізійників від заслання у табори ГУЛАГу.
Після закінчення Другої світової війни протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя і деяких членів парламенту Канади в 1986 році для розслідування фактів можливої присутності в Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України і країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена.
За результатами вивчення архівних матеріалів і допиту свідків у Канаді й Західній Європі комісія підготувала звіт, в якому жоден із емігрантів-колишніх учасників дивізії «Галичина» не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни. Також було визнано, що членство в дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді, і не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.
Нюрнберзький процес, який тривав із 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946-го і розглядав воєнні злочини нацистів, також не знайшов доказів скоєння вояками дивізії воєнних злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті, і жоден вояк «Галичини» засуджений не був.
УПА (Українська Повстанська армія) - військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках.
Перші свої бої УПА проводила проти підрозділів окупаційної поліції гітлерівців. Про боротьбу між УПА та німецькими окупантами і їхніми союзниками свідчать численні документи німецького, радянського, польського і власне упівського походження. Діяльність УПА і німецька, і радянська сторони оцінювали як антинімецьке повстання.
Воїни УПА
Надзвичайно жорстока окупаційна політика гітлерівців змушувала Провід ОУН(б) виступити на захист населення збройно. Першу сотню УПА створили 22 січня 1943 року. Уже 7 лютого вона розгромила німецьку комендатуру в райцентрі Володимирець на Рівненщині.
Весною 1943 року УПА постійно збільшує чисельність і масштаби опору. Найзапекліші сутички з німцями вони мали на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарнeнщині й Лановеччині. Протягом березня 1943 року повстанці п’ять разів захоплювали районні центри. Під кінець першого місяця весни німецькі урядовці звітували райхскомісару Еріху Коху, що на Волині залишилося тільки два райони, вільні від «банд».
Ключові особистості: із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік – Василь Кук.
Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
Тоді як ОУН можна закинути співпрацю з Третім Рейхом у 1939-1942 рр., Українська повстанська армія ніколи не співпрацював з Рейхом, а боролася з ним.
Теза №2 Лише українці служили в складі окремих батальйонів Вермахту
Ні. Як зазначає доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Андрій Боляновський, у липні 1941 року німцями було завершено комплектування російського формування "Навчальний батальйон для відсічі дій ворога й розвідувальної служби" (Lehrbataillon für Feind-Abwehr und Nachrichtendienst), яке очолив офіцер Вермахту росіянин за походженням Боріс Смисловський. Він, на відміну від Романа Шухевича, дійсно був нагороджений багатьма німецькими орденами (серед яких були Залізний хрест у бронзі, Хрест за заслуги, медаль за зимовий Східний похід, орден Німецького Орла 2-го ступеня з мечами).
На боці Німеччини та проти Радянського Союзу воювала Російська визвольна армія (РОА) під керівництвом генерала Власова. Складалася з добровольців з числа радянських перебіжчиків, військовополонених, представників емігрантського кола росіян. На початку 1945 року до неї входило 200 000 осіб.
Фактом є й те, що формувати дивізії з галицьких українців німці почали після того, як створили військові з'єднання переважно з російським особовим і командним офіцерським складом, які окупаційні інстанції Вермахту й СС і поліції активно використовували у боротьбі проти радянського партизанського руху.
Від перших тижнів німецько-радянської війни на німецьку військову службу було завербовано сотні тисяч росіян. Як наслідок цього з-поміж представників народів Східної Європи найбільшою національною групою військовослужбовців Збройних сил Німеччини виявилися саме росіяни.
Детально про участь росіян в складі Вертмахту читайте за цим посиланням.
Далі буде
