Близько 250 років тому у Північному Причорномор’ї вперше з’явилися росіяни. Як завойовники. Їм був чудний устрій цього світу поєднання степу і моря, де християни вільно торгують із мусульманами, де ногаї знають українську, а українці розуміють кримськотатарську, де геополітичні шахівниці перекроювалися під впливом рози вітрів, а не за наказом царя-батюшки. А оскільки цей світ незрозумілий, значить чужий і ворожий, - вирішили росіяни і почали перероблювати його під себе: щоб було "по-правильному". Щоб і назви були зрозумілі, і порядок життя вибудуваний "під лінійку". Тепер вони прийшли знову – щоб зробити наше життя не демократичним, не вільним, не українським. Бо, на їхню думку, тут – "Новороссія". Парадоксально, що у цю свою думку вони свято вірять. Але чи повинні вірити ми?
Ні, не повинні, бо те, чим жила Степова Україна до приходу росіян, була також українським укладом життя. У степах були зимівники козаків, уздовж річок рибальські поселення, в ключових місцях фортеці чи січі, переправи (перевози), біля яких вирувало організоване життя з можливістю відпочити (тогочасні "готелі"), поїсти (корчми).
А через порти, головним із яких був заснований ще в 1415 році Хаджибей, ішла торгівля у південному напрямку. Чи територія підпорядковувалася Київській Русі, коли над Дністром жили тиверці, чи Великому Князівству Литовському, яке прийшло на ці землі після битви на Синіх Водах в 1362 р., чи Речі Посполитій після об'єднання ВКЛ з Польською Короною в 1569 р., чи навіть Османській імперії, українці ніколи не почувалися у цьому краї чужими – степ і море були своєю і спільною стихією. Чого не можна сказати про росіян, котрих як рабів – чи кріпосних (приватних), чи державних ("государєвих") треба було везти в ці степи примусом.
Ось як про принципи життя в Степовій Україні розповідає короткий ролик від Українського інституту національної пам’яті.
Отже, коли ми чуємо чергові фантасмагорії від любителів "русского міра" про якусь "Новоросію", варто оперувати кількома фактами про увесь український Південь – від Дунаю і Дністра – до Кальміусу і Дону.
Одеса і Бессарабія
Як було сказано вище, за часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані (Акерман), збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі, а ще відоме всім мешканцям Пониззя Дністра село Маяки, яке нещодавно відзначило своє 600-річчя - тут стояв замок Маяк-Караул.
У Хаджибеї вирувало вільне торгове приморське життя, котре довелося росіянам після "переназвання" Хаджибею в Одесу просто прийняти і скалькувати, "дарувавши" принцип порто-франко. Даруйте, росіяни, він там функціонував і до вас.
Як вказує історик Олександр Палій, Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали "на Ханську Україну" (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні. Після остаточного руйнування росіянами в 1775 році Січі більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея. Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.). Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.
В Одесі росіянам залишилося лише одне – зробити вигляд, що це вони принесли в край "розумне, добре і вічне" і перетворити згадки про Хаджибей як про щось далеко неістотне і лиш таке, що свідчить про місцевий "колорит". А "Новоросією" називати край, який входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.
Херсонщина і Миколаївщина
По території сучасної Херсонщини по Дніпру проходила східна межа Великого Князівства Литовського, відтак існували митниці, одна з них перебувала в районі між Бериславом та Каховкою на острові Тавань, нині затопленому Каховським водосховищем, а поруч, на правому березі, знаходилась дозорна вежа, яка контролювала південну частину острова. Збудована вона була за часів Вітовта в XIV ст., тож відома як Вежа Вітовта. Збереглась вона і донині.
Вежа Вітовта
Саме з територією Херсонщини пов’язана перша згадка про козаків – 1492 р., коли Колумб відкрив Америку, козаки під фортецею Тягинь (нині на території с. Тягинка) взяли на абордаж турецьку галеру і визволили невільників. На херсонській землі (окрім того що в різний час перебувало дві із дев’яти Запорізьких Січей – Кам’янська (1709 – 1711) і Олешківська (1711-1734). Остання мала таку назву від торгового селища Олешшя, що існувало ще в часи Київської Русі.
Також тут функціонувала Прогноївська паланка Січі, на "корінці" Кінбурнського півострова, де заготовлялася сіль і сушилася риба – все це відправлялося через Голий Перевоз (нині Гола Пристань) вище по Дніпру. В районі порогів на річці Буг в теперішній Миколаївщині функціонувала Буго-Гардівська паланка Січі. Як бачимо, і тут українське життя вирувало до приходу росіян та "заснування" тутешніх міст. До слова, вже в часи незалежної України історик із Херсона Михайло Бахтіаров на архівних матеріалах довів, що місто засноване втікачами-мазепинцями в 1709 р., а не в 1786-му, як про це твердили росіяни і більшовики, тож навіть стелу при в’їзді до міста довелося міняти. Це свого роду позитивний прецедент.
Натомість як приклад "заснування" росіянами наведемо історію двох міст на Дніпрі, розташованих один напроти одного – Берислав і Каховка. Перший власне відомий був як Вітовтова митниця, нині входить до списку найстаріших місцевостей краю; після заволодіння містом османами XV ст. одна з фортець на місці Берислава отримала назву Кизи-Кермен (Дівоча фортеця) .
Синя церква з Берислава, це єдина дерев'яна церква в регіоні, Свято-Введенська церква — православний храм у місті Берислав. Перша назва — Воскресінська церква. Пам'ятка архітектури XVIII століття. Збудований у 1725 році з дуба, покрівля залізна. В 1782 році храм був переправлений козаками з запорізької фортеці Переволочної, що на Полтавщині по Дніпру до Берислава.
Напроти Дніпро стерегла фортеця Іслам-Кермен (Ісламська фортеця), тепер Каховка. Коли росіяни прийшли в регіон, вони перезаснували Кизи-Кермен в Берислав і оголосили 1784 рік - роком його заснування. Подібним чином вони "провернули" свій тут "тріумфальний" прихід у "Дике Поле" з іншими містами Півдня: Аджидер (Овідіополь), Микитине (Нікополь), Усівка (Олександрія), Ак-Мечеть (Сімферополь), Новоселиця (Лисичанськ).
Історик Федір Цивільський, що працював у Херсонському технічному університеті, проаналізував чимало старовинних мап пониззя Дніпра і дійшов висновку, що як на території Херсона, так і Миколаєва існували поселення з українськими назвами задовго до появи росіян (Біліковичі і Виноградна Круча), так і вище і нижче від цих місць.
Цивільський пише: "Моя думка: ніхто Херсон заново не зводив — було просто обрано найвідповідніше поселення з невеликою фортецею, яке було підмарафечено. Й видано за новобуд. До слова, тут же виникає питання про потьомкінські села. Подивіться старі мапи. Вздовж Дніпра — маса населених пунктів. Ніхто їх не будував — Потьомкін просто розкрадав державні гроші!"
Разом з тим херсонський краєзнавець Володимир Молчанов доводить, що "Херсон під назвою спочатку Перевіз, а згодом Старий Перевіз був заснований на землях Запорізького Війська Низового в 1737 році запорізькими козаками. [...] Після розгону Січі царицею, в 1775, Старий Перевіз, ще не називаючись Херсоном, вже був центром Херсонського повіту, Херсонської єпархії і Херсонського полку, сформованого з тих самих запорожців. Російська імперія вважала землі, на яких вона нібито заснувала Херсон, османськими. Але так не вважали ні українські козаки, ні Кримське ханство, - продовжив краєзнавець. – Ці дві держави, хоч і не були абсолютно суверенними, проте ефективно і безперечно контролювали сучасну Херсонщину з межею між собою по Дніпру, точніше по його лівій протоці Кінським водам і лиману. Води лиману, на відміну від островів Дніпра, вважались татарськими, крім прибережних до правого берега "доки кінь копитом дістає". Таке розмежування між двома державами наводять Дмитро Яворницький і Адріан Кащенко в своїх дослідженнях запорізької історії. Таким чином, Російська імперія не завойовувала у османської місця розташування сучасного Херсона. Вона "завоювала" це місце у запорожців – підступно зрадивши довіру останніх у 1775 році, - сказав він.
Запоріжжя і Надпоріжжя
На території цих регіонів розташовувалися решта сім Січей з дев’яти, тож говорити про якесь "заснування" цих земель і центрів росіянами годі. Формально, на території міста Дніпра існувало кілька поселень і кілька фортець, головна із яких Новий Кодак. Найдавнішим поселенням на території сьогоднішнього Дніпра є містечко Стара Самарь. Що це було місто – свідчить наявність ремісництва та торгівлі. Знахідки підтверджують існування величезної кількості майстерень. Тут будували кораблі для дніпровської флотилії, були кузні, митниця, перевіз, лазарет (знайдено повний набір хірургічних інструментів). Чимало кахлів свідчать, що будинки були не сільського, а міського типу.
Натомість Новий Кодак, заснований поляками для спостереження за Січчю в 1645 році. У 1656-му населення складали поляки і українці-лоцмани, що допомагали переводити плоти через пороги. Про феномен останніх існує окрема книга "Дніпровські лоцмани. Нариси з історії та історіографії" (Херсон, 2012), і її детальний аналіз свідчить про те, що південні українці як на Дніпрі, так і на морі чулися реально як риби в воді; їхня традиція мореплавства базувалася на генуезьких підходах. Прихід росіян і побудова перших суден Чорноморського флоту проходили досить болісно. Близько 1750 року Новий Кодак іменувався "містом паланковим", тут перебували паланковий полковник, осавул і військова канцелярія Кодацької паланки. Значення Нового Кодака як місця перевозу через Дніпро – останнього перед Дніпровими порогами було надзвичайне велике. Майже всі торговці солі, що йшли з Січі, Прогной і Криму до Руського князівства (Гетьманщина) і в Московщину, а також подорожні до Дону йшли через Кам’янський перевіз. З іншого берегу містечка було козацьке селище Кам’янка. Коли ж росіяни задумали тут будувати Катеринослав, вони використали інфраструктуру Нового Кодака, його з часом нівелювавши.
Як зазначають автори книги "Коріння міста: поселення XVI-XVIII століть в історії Дніпропетровська", "підхід, який розпочинає історію міста від юридичного акту, не спрацьовує в умовах степового прикордоння, до якого в 16-18 ст. належав наш край. У цьому контексті відносити поселення до міського типу дозволяє наявність низки певних ознак, які мають враховуватися комплексно. Поселення є містом, якщо відіграє роль комунікативного, торговельного, ремісничого, культурного (церковного), воєнного та адміністративного центру для певної території, на якій наявні інші населені пункти. Додатковими чинниками, які вимагають врахування, є чисельність населення та архітектурні особливості".
Схожу історію має і Запоріжжя, на території якого існував перевіз ще в Х ст., себто в часи Київської Русі за князювання Ігоря, і візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного. На острові Хортиця постала перша Запорізька Січ. У 1734—1775 роках територія Запоріжжя входила до Самарської паланки і правобережжя — до Кодацької паланки. 1770 року на місці сучасного Запоріжжя була закладена Олександрівська фортеця Дніпровської лінії, завершення її будівництва у 1775 році збіглося зі знищенням останньої Запорозької Січі — Підпільнянської, з ініціативи Потьомкіна. Себто росіяни застосували ту ж тактику – "оголосити" про нове місто і використати наявні потенціали. В умовах російсько-турецької війни 1768–1774 і руйнації Нової Січі козаки не мали змоги відстояти законність своїх прав на землю й автономію. Частина запорозьких козаків була включена до складу російського війська. З назвою Олександрівськ місто проіснувало до 1921 року.
Маріуполь
В околицях нинішнього Маріуполя функціонувала найсхідніша паланка Січі – Кальміуська (1739-1775), а в гирлі річки Кальміус - форпост Домаха, який слідкував за виловом риби у Приазов’ї до переселення в ті місця греків-румеїв та греків-урумів із Криму. Будинки Кальміуської слободи визначили розвиток міської забудови Маріуполя.
Про це та інше більше у відео від УІНП.
Замість висновку
З 7 по 14 серпня в Одеському музеї західного і східного мистецтва відбувалася виставка фотохудожника із Кропивницького Ярослава Савченка "Книга українського степу". У анотації до виставки сам Савченко написав: "Наші уявлення про традиційну українську культуру здебільшого сформовані на основі західноукраїнських та наддніпрянських символів, добре опрацьованих в класичній літературі, і тому знайомих всім. Степовий і морський південь з цього погляду інтуїтивно відчуваються іншим, щойно ми опиняємось у цій місцевості. Ламка спека, кристали поту, бавовняний вітер, застиглий час, сонце-дірка, блискіт звіриних кісток, травостій, міражі, пил (доповніть ряд образами моря, лиманів, берегів, островів). Вся ця палітра залишається практично відсутньою в нашій колективній свідомості". Спробуйте-но умістити ці пережиття в уявлення "русского міра" з його похиленими дєрєвєньками і бєрьозками. Не вийде.
Відвідувачка виставки - херсонська арт-кураторка Аліса Ґотт, аналізуючи текстовий супровід фоторобіт, зазначає, що автори підібрали цікаву добірку цитат.
-До речі, йдеться в тих текстових уривках й про темний бік степу, з його безжалісністю до чужинців, – пише Аліса.
Позловживаю цитуванням і я: "Степ століттями був джерелом небезпек для цих земель. У різні періоди іранські, монгольські чи тюркські племена становили таку небезпеку зіткнення з Чужим, часто насильницьким і нещадним. Контакт зі Степом визначив більшу частину української історії, в якій насильство та жорстокість не лише забирали людські життя, але й стирали сліди минулого: Степ пожирає спогади та регулярно переосмислює себе як tabula rasa" (Володимир Єрмоленко "Степ, імперія та жорстокість"). Пожре він і наших ворогів, безсумнівно…" Додам, як і століття тому, коли сталася Українська Революція.
У висновках своєї книги "За Чорноморську Україну" (польською "O Czarnomorską Ukrainę") польський історик Ґжеґож Скруква написав: "Регіон, котрий "увійшов" в революцію та громадянську війну як Новоросія, "вийшов" з них Півднем України". Тепер же уже точно, жодних удавань чи присвоювань "Новоросії" не буде. Буде тільки Україна. Буде наш Український Південь.
