З початку березня Херсонська область перебуває у тимчасовій окупації. Російські військові тримають населення у страху – викрадають журналістів, розганяють мітинги та залякують людей. Багато мешканців Херсонщини шукають можливість виїхати з окупованої території. Біляївка.City поспілкувалися з дівчиною, якій вдалося це зробити. Разом з дитиною Юлія прожила в окупації два місяці, потім переїхала до Біляївки. Сьогодні там залишаються її рідні, тому з міркувань безпеки ми не називатимемо населений пункт. Скажемо лише, що це селище міського типу, один із районних центрів Херсонської області. За кількістю населення смт трохи менше за Біляївку. У березні його захопили окупанти, встановивши там свої правила та режим. Як тільки з'явилася можливість, Юлія покинула небезпечну територію. Але що таке жити в окупації - знає. Далі про це - від першої особи.
Усім незгодним проти окупації - дорога на цвинтар
В перші дні я не могла повірити, що це взагалі відбувається з нами. Здавалося, що все ось-ось закінчиться. Але – ні. В нашому селищі окупанти були вже на початку березня. Зайняли місцевий відділ поліції. Люди одразу стали чинити опір - ходили до них туди на акції протесту, кричали окупантам "Геть", усіляко показували, що їм тут не раді. Все мирно, без зброї. Але тим це не подобалося. Проти людей почали застосовувати сльозогінний газ, стріляти у повітря. Це, звичайно, лякало, бо наступний постріл міг бути не вгору, а по людям.
Першу сирену почула у Біляївці
Сигналів повітряної тривоги у нашому селищі не було, як і активних бойових дій. Хоча вибухи поруч лунали. Першу сирену почула у Біляївці, і дуже злякалася. Але тут, коли немає тривоги, можна спокійно і безпечно ходити по вулиці. Там такої можливості немає. Люди обмежили себе у всьому, щоб не зустрічатися з військовими. Дітей також ховають вдома. Виходять в основному за продуктами, точніше, у пошуках їх.
Життя в ізоляції: кожен мешканець Херсона - це заручник
Полиці у наших магазинах спустіли ще у перші дні. Добре, що у багатьох були запаси городини. Але все інше доводилося шукати по всьому смт. ‘Ціни кусалися. Запам’ятала, що цукерки, які ще нещодавно були по 90 гривень за кілограм, стали 400. А тепер уявіть, якими були ціни на продукти із продовольчого кошика: на хліб, крупи, макарони, олію? Космічні, якщо одним словом. Черги біля магазинів – довгі та багатогодинні. Хочеш щось купити, виходиш зранку, стоїш, чекаєш.
Полиці в магазинах практично одразу стали пустими
Люди розраховувалися гривнями, рублі не ходили
Банкомати у нас працювали. Пенсії та соціальні виплати люди також отримували, хоч із затримкою. В нашому селищі всюди ходила гривня, рублів жодного разу не зустрічала. Принаймні до того моменту, як я там знаходилась (прим. ред., Юля виїхала з Херсонщини наприкінці квітня). Хоч товари на полицях зустрічалися вже російські, та ціни на них все одно були у гривнях.
Світло, вода, газ – все було без перебоїв. Але я це пояснюю тим, що поруч з нами не було активних бойових дій. Єдине, з чим були проблеми, - це Інтернет та мобільний зв'язок. Інтернет відключали на декілька днів, а зв'язок глушили, і продовжують це робити.
Виїзд з тимчасово окупованої Херсонщини
Ми з дитиною виїжджали 25 квітня. Хотіли раніше, але дуже боялися. Першими це спробували зробити наші родичі, але повернулися.
Вони змушені були тікати. Деякий час пересиділи в Херсоні, а потім все-таки виїхали.
Я також зрозуміла, що їхати потрібно зараз, бо потім вже такої нагоди може й не буде. Тим паче, що нам було куди їхати. У Біляївці живе моя бабуся, яка мене виростила. З перших днів війни вона кликала нас до себе, дуже переживала, що ми там, в окупації, плакала. І ми наважилися. Спочатку потрібно було доїхати до Херсона, щоб сісти на потяг. Із цим допомогли знайомі, які на своїй машині довезли нас до міста.
Дорогою зустріли багато російських блокпостів. На кожному – перевірка документів. Телефони наші не дивилися, лише запитували, куди і чому їдемо. Більше – нічого. Хоча було дуже страшно, раптом їм щось не сподобається, і почнуться проблеми. Але, дякуючи Богу, до вокзалу ми дісталися спокійно. Там сіли на потяг, це був звичайний рейс до Одеси, не евакуаційний. Вагони були забиті. Люди так само, як і ми, хотіли якнайшвидше покинути небезпечну територію.
Примітка редакції. Потяги з Херсона в той час вже не їздили, залізничне сполучення припинилося 24 лютого. Тому, ймовірно, наша героїня від стресу переплутала місце, з якого вона виїхала. Наразі вона перебуває у важкому емоційно-психологічному стані.
У Біляївці відчуваю себе у безпеці
Можу сказати, що в Біляївці я нарешті відчуваю, що ми з дитиною у безпеці. Можемо спокійно виходити на вулицю, гуляти. Тут, попри сирени, є життя. А там воно завмерло. Люди живуть у страхі, більшість втратили свої робочі місця і, на жаль, стоять на межі виживання. Беруться за будь-яку роботу. У нас, наприклад, багато хто пішов працювати в поле, навіть старенькі. Хоча до війни люди мали роботу, налагоджене життя.
Перше, що я зробила у Біляївці - це також почала шукати роботу. Для цього звернулася до Центру зайнятості та стала на облік. Там пообіцяли із цим допомогти. Ще порекомендували звернутися до Центру надання соціальних послуг "Родинне коло", який опікується переселенцями. Я так і зробила. Фахівці допомогли із продуктами та одягом. Адже виїжджаючи, ми взяли із собою лише документи та мінімум речей. Багато в чому допомагають звичайні люди, волонтери. Можу без перебільшення сказати, що Біляївка дуже гостинне місто. Повірте, для переселенців, людей, які пережили окупацію, - це дуже цінно.
