Никогда мы не будем братьями!
Ни по родине, ни по матери.
(Анастасія Дмитрук)
Чи чули ви колись про "германську єдність?" Між німцями та англійцями, приміром, ну ж бо їхні мови належать до одної групи мов. Чи на основі того, що і німці, і англійці частково протестанти – одні лютерани, а інші англіканці – ну майже ж одне і те, бо не визнають зверхність Папи Римського. Ну, така справжня єдність, приміром, під час бомбардувань Лондона нацистськими літаками. А про "романську єдність" не чули? Про любов між румунами і французами, наприклад. Звісно, що румунській чи румунсько-ромській діаспорі комфортно жити у Франції, але це не заважає Франції періодично цих громадян депортувати (Румунія не належить до Шенгенської зони). А от розмов про "слов’янську єдність" хоч греблю гати, принаймні від тих, хто готовий її під себе підім’яти.
Розберемося, звідки ж взявся міф про начебто "братські народи", про "один народ"?
"Гаварі на нармальном язикє!"
Чули ви таку фразу? Гадаю, не раз, а чому? Тому що поділ на східно-, західно- і південнослов’янські мови є на сьогодні науково неспроможний, фальшивий та ідеологічний. Так принаймні вважає професор Київського університету Костянтин Тищенко, котрий створив мапу "Лексичні відстані мов Європи".
Ми не є найближчими до російської мови. Усі слов’янські мови — без винятку — постали з праслов’янської мови, і українська є лише "родичем" російської, до того ж далеко не найближчим. З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці — російська (62%). Так сталося через різність шляхів історичного розвитку і впливів сусідніх народів, про що більше пізніше.
Натомість до російської найближчою є болгарська, через спільне наповнення з церковнослов’янської. У них 27% відмінної лексики, себто 73% спільної. І ви будете здивовані, що в Європі повно мов, у яких різниць НАБАГАТО менше, ніж між російською і українською, причому існує взаємоповага, і ніхто не вимагає переходити на мову співрозмовника, "штоби всєм било понятно".
Між болгарською та македонською – різниця в межах 10%. Словацька відрізняється від чеської, як і хорватська від словенської, на 15% лексичного складу. Найменша в Європі лексична розбіжність – між сербською і хорватською, а також між данською й норвезькою мовами – менше 5% (як правило, спікери трьох найбільших скандинавських мов (данська, норвезька та шведська) вміють читати та розмовляти мовами один одного без особливих труднощів. Іспанська та португальська різняться на 25%, як і німецька та голландська.
Таблиця спорідненості мов. З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці — російська (62%)
А тепер собі уявіть ситуацію, коли на молодіжній конференції поляки, українці, білоруси і словаки говорять кожен своєю мовою, і розуміють один одного, і тільки росіяни сидітимуть, роззявивши рота і вимагати лише перейти на "общепонятний". Вони робитимуть це не тільки через згадану різницю в лексиці, а й через власну переконаність у вищості російської мови.
Зневага до мов українців і білорусів вирощувалася на росії віками. У російській культурі і літературі, українець, як зазначає історик Андрій Портнов у своїй книзі "Історії для домашнього вжитку. Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам'яті", постає як "колективний Фердищенко – малоосвічений нахабний сексуально стурбований хамовитий тип, який розмовляє неправильною, але зрозумілою мовою".
Уся ця зневага, котра перекочувала до кіно і пропаганди, виливається у кпини і перекручування наших слів – для українців "свідоміти" чи "майдануті", для білорусів – "змагари", так насправді свідчить ще про одне: росіянам страшно, що вони НЕ РОЗУМІЮТЬ того, що про них говорять, і думають "менші брати".
Ще в ХІХ ст. російський мандрівник Євгеній Марков, у своїх "Нарисах Криму" вступом зробив розлогі роздуми під час поїздки власне степовою Україною та відзначив, що росіяни вважають українців "хитрими" через те, що не розуміють їх.
"Чому ж цей архіпройда, москаль, який напридумував собі сотні анекдотів про малоросійську недоумкуватість, анекдотів на зразок, це не мої, мої в чоботях, стверджує, ніби малорос хитрий? Їй-Богу, схоже тільки через те, що він не чекає від малоросійської простодушності навіть тієї частки розуму, яку тому доводиться виявляти в зіткненнях з москалем; от і дивується москаль, і думає: "Е-е, та ти не такий дурень, як я гадав, ти лиш удаєш із себе дурника, - і зарахував його за це в хитруни".
Андрій Портнов аналізує сучасності моменти: «У серіалі «Ліквідація» роль «колективного Фердищенка» переконливо продовжує родич Гоцмана, що приїхав до Одеси з села торгувати ковбасою. Коли цього персонажа вбивають замість головного героя, його анітрішечки не шкода [...]. Чи згадані кінообрази українців [йшлося також про фільми «Брат-2», серіал «Белая гвардия», «Тарас Бульба» режисера Володимира Бортка] – це випадковий збіг, гра на розтиражованому телевізійною пропагандою образі «оранжевой угрозы» та «неблагодарного соседа»? [книга Портнова вийшла в 2013 р.] Чи вони відбивають лише нерозуміння та стереотипізацію України? Чи може це один із елементів болючого і поступового звикання до того, що українці – «інші»?»
Натомість українці, котрі радше МУСИЛИ розуміти російську як мову урядників, то відзначали на свій лад різниці у мові. Як приклад подам цитату з байки Петра Гулака-Артемовського "Дещо про того Гараська", в якій російські висланники в Україну характеризують гетьмана Івана Брюховецького:
"От хоч би, наприклад, і се, що колись, ще за царя Олексія Михайловича князь Гагін та боярин Хлопов про нашого гетьмана-дряпичку, Брюховецького, листами його Царському величеству лепортовали: «Иван Мартынович, – писали, – есть честный человек! (Еге!.. чесний – як капітанська мазниця!) и годится быть гетманом, понеже он, хотя не учен, да умен и – ужасть как вороват и исправен!» Ну, дей його честі!.. Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-московській інше діло: по-нашому б то "вороватий" значиться "злодійковатий", а по їх – "скусний, спритний".
Леся Українка у своїй геніальній поемі "Бояриня" також торкається мовних відмінностей між українцями і росіянами. Молода українка Оксана, приїхавши до Москви, виявляє, що навіть таке ім’я як у неї, можна переінакшити. Подам уривок з розмови Оксани із сестрою її чоловіка Ганною:
Г а н н а
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
О к с а н а
А як же
ти тута звешся?
Г а н н а
Аннушка.
О к с а н а
Чи ба!
(немов ухваляючи)
"Ганнушка".
Г а н н а (поправляюш)
Ні-бо, "Аннушка", Оксано.
О к с а н а
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?
Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.
Як бачимо, мовне "братерство", чи то пак "сестринство" закінчується на відмовлянні права мати навіть своє рідне ім’я. Розберемося тепер із духовно-ментальним.
"Ти што, нєрусскій?"
Теж відома фраза, і чіплятися вона може до будь-чого: відмінностей зовнішніх, релігійних, і навіть сексуальних. Русскій має бути високим русявим синьооким православним гетеросексуалом. Що насправді це означає? Внутрішню зашореність, зацикленість і самозакоханість.
Нехай мене вибачать у громаді придунайських липован, але на їх прикладі чи принаймні людей, які пам’ятають часи 50-60 років тому, ми можемо зрозуміти, якими "відкритими і толерантними" до інших були росіяни назагал.
Липовани — російські старообрядці, які втекли в дельту Дунаю в 17 столітті під час церковного розколу. На болотах вони самотужки, з мулу, створили більше півсотні штучних островів, на яких тепер городи й хати, і досі залишаються основним населенням Вилкового. За релігію їх уже не переслідують, а впізнати липованина можна за довгою бородою та підперезаними сорочками - довідка редакції.
"Щоб раніше липовани з хохлами женилися – ніколи. Тільки стінка на стінку ходили", - ці слова автору цих рядків сказав у 2018 р. старший чоловік, що був вчителем у Вилково, і в якого ми з приятелем купували вино. Також він розповів, що старовіри чужому не наливають і не насипають у посуд, яким користуються самі. Звідки така замкненість?
Липовани з Вилкова
Передусім із недовіри до всього чужого і відсутність досвіду контактів з іншими. Подам ще один приклад. Американська дослідниця Ева Томпсон у книзі "Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм" зазначає, що етнічно російські регіони навколо Москви і Петербурга дуже спорадично бачили, або й взагалі не бачили ніколи іноземних солдат – читай – іноземців взагалі (той момент, коли не ти на возі їдеш у Париж, а солдат Наполеона приходить до тебе).
"Польський набіг на Москву та французька спроба окупувати Росію проводилась уздовж шляху, ширина якого рідко коли перевищувала 50 миль. Німецьке вторгнення 1941 р., хоч і було катастрофічним у багатьох аспектах як для росіян, так і неросіян, знищило найбільше радянські республіки Україну і Білорусь", - пише Томпсон.
І наводить підрахунки Нормана Девіса, що під короткою окупацією нацистів було лише 5% території РСФСР. Можете собі тепер дати відповідь, чому так легко було російській пропаганді переконати "просту російську людину" в тому, що Україна готувалася на неї напасти.
Натомість ті росіяни, котрі потрапляли поза межі етнічної Росії, поступово розкривалися і переймали частково звички, запозичення в мову, в кухню, народів, що їх оточували. Ті ж таки липовани мають свій словник, у якому спільне бессарабське слово гутуля (айва). А як взаємозбагачувалися із оточуючими народами інші старовіри-росіяни України – молокани з приазовського Запоріжжя, можна поглянути у репортажі УкраЇнера:
Якщо повернутися до витоків замкненості північно-східних сусідів, то можна навести кілька фактів, що змусять вас замислитися і щодо причин їхньої ворожості щодо нас:
- Звільнення земель України від татарського іга розпочалося після битви на Синіх Водах в 1362 р. і приєднанням наших земель до Великого Князівства Литовського, а згодом до Речі Посполитої – фактично, до Заходу того часу.
- Землі Московії розпочали своє звільнення (спершу часткове) з Куликовської битви 1380 р., після чого ярлик на урядування від Орди все одно продовжував видаватися.
- У 1448 р. за вказівкою московського царя Василія ІІ Тьомного було призначено нового православного митрополита без згоди на те Константинополя. Цей рік, окрім того що вважається роком заснування Московського Патріархату, фактично поклав початок ізоляційній політиці російського православ’я.
- 1686 року Москва фактично «перекупила» Київську Митрополію у Константинополя, проте до цього часу і за інерцією українське православ’я підтримувало набагато більші зв’язки з Заходом; приміром тривалий час у Києво-Могилянській академії були латиничні літеровідтиски, що означало можливість передруків західних книжок.
- Берестейська унія 1596 р. та Ужгородська унія 1646 р. спричинили процес залучення до західної культури великої частини українського та білоруського населення, поширення греко-католицької віри в Україні сягало Дніпра, і майже всієї білоруської етнічної території. Московська церква до цього часу трактує греко-католицизм як відступництво.
- У червні 1944 року був таємний спільний наказ Берії та Жукова про депортацію до Сибіру всіх українців, які перебували під німецькою окупацією. Як розповів на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов, цього не сталося, бо на українців не вистачило б вагонів. Власне це свідчить про те, як у Москві боялися контактів своїх підкорених народів із ІНШИМИ.
Щоб не сказати, що українці навпаки "лізли в обійми" до тих, хто їх сприймав за чужих і ледве не заразних, наведу знову цитату Євгенія Маркова, що стосується походження відомих прізвиськ наших двох народів:
…дещо тваринна природність російської бороди переважно вражала малороса при давніх зіткненнях з москалями. Через те й досі називають нас у Малоросії кацапами, тобто козлами. А нам, росіянам, особливо дивним видавалося неприродне гоління голови із залишенням довгого чуба, або хохла. І от тому малорос у нас не виходить із хохлів, хоча давно перестав носити свої оселедці.
Чітка різниця поміж "нами" і "ними" була відчутна по всьому проміжку етнічного кордону. У 1992 році український режисер Валентин Сперкач з'їздив на Кубань і зняв документальний фільм про нащадків переселенців з України. Одна з записуваних жінок говорить: "Чого ми руські? Ми казачество. - Перевели нас. – каже друга. – Уже я за кацапа вийшла заміж, вона за кацапа…"
Трейлер до фільму тут.
І навіть з діаметрально протилежної сторони української етнічної території, на північному заході, на Підляшші, де українські говірки на південь від річки Нарви межують із білоруськими на північ від неї, до цього часу існує традиція називання україномовних хахлами, а білорусомовних – кацапами. Скінчимо цей підрозділ цитатою з "Боярині" Лесі Українки:
М а т и С т е п а н а
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнівши)
Та... я чула...
гріха десь не бояться: в церкві божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас...
"Бєндєровци і правосєкі!"
Засадничою різницею між українським і російським сприйняттям дійсності і реалій є знаходження своєї ролі в народі і державі, і місця держави у світі. Ця різниця дуже добре відображена у відомому вірші Анастасії Дмитрук, написаному в 2014 р.:
Никогда мы не будем братьями!
Ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными —
нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили "старшими" —
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы — великие.
А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля — слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.
У вас дома "молчанье — золото",
а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за "родня" незрячая?
А у нас всех глаза бесстрашные,
без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми
все у снайперов под прицелами.
Нас каты на колени ставили —
мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся —
они кровью своей умоются.
Вам шлют новые указания —
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас — Демократия.
Никогда мы не будем братьями.
І зараз політичне українство це не лише "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "правосеки", а й усі, хто розуміє цінність існування української демократичної держави. Такі як афганець Мустафа Найєм, який закликав приходити "попити чаю" на Майдан в 2013 р., єврей Віталій Портников, на мою думку кращий публіцист в Україні, росіянин Юрій Макаров, що навчив українців дивитися кіно українською, грузин Вахтанг Кіпіані, засновник проекту "Історична правда", молодий громадський діяч і вояк ЗСУ за контрактом Сергій Гнезділов, липованин з Вилково. Вони всі є політичними українцями, не зрікаючись свого походження і пишаючись ним. А тепер про протилежну сторону.
Як зазначає Ева Томпсон, починаючи з XVIII ст., еліти імперії почали розуміти, що слова "русскій" для означення населення захоплених територій їм замало, бо "росіяни неодноразово мобілізовувалися на завоювання територій заселених іншими національними групами, засновували військові поселення в регіонах, що вони їх називали "Росією", як тільки там був облаштований перший російський гарнізон" (як це знайоме мешканцям українського Півдня). "До таких заходів належало, зокрема, впровадження у внутрішньоросійський дискурс словника, який сприяв би розбудові імперії, зокрема термінів "российский" та "великороссы". Тим часом, поза межами імперії західна еліта набула переконання, що російський колоніалізм не становить жодної проблеми", - пише дослідниця.
Про певний успіх терміну "россияне" свідчить те, скільки зараз "нерусскіх" людей були і є на обслуговуванні путінського режиму. І вони радше замовчують своє "нерусскоє" походження. Пропагандистка з RT вірменка Маргарита Сімоньян; українець за народженням коло Гайворона Дмітрій Козак, заступник глави АП РФ; путінський ідеолог і куратор захоплення України Владислав Сурков, прізвище якого по матері, а батьківське Дудаєв, він чеченець по батьківській лінії. Нобелівський лауреат, російський поет і єврей за національності Іосіф Бродскій, відомий нам за віршем "На независимость Украины", в якому було стільки жовчі, що він його прочитав лише раз у житті, і його розшифрували вже пізніше з запису.
Для цих людей самоціллю є імперія, і подавлення тих, хто намагається бути "не таким". Хто не годиться на роль "меншого брата". Цікавий факт, оприлюднений істориком Сергієм Єкельчиком в книжці "Імперія пам’яті": після звільнення Києві від нацистів керівництво УРСР змусило написати низку письменників "Лист українського народу великому російському народу", що мав бути надрукований в газеті "Правда". Але його не допустив до друку глава Агітпропу СРСР Георгій Александров, який побачив зрівнювання в правах українців і росіян, коли письменники згадали про "спільні перемоги в історії".
"Відомо і загальноприйнято, що російський народ – старший брат у сім’ї народів Радянського Союзу", - парирував головний цензор і не допустив "лист" до друку.
Як бачимо, роль "брата" у росіян ще треба було "заслужити", що робили роками і десятиліттями ідейні малороси навіть і після отримання Україною незалежності в угоду "політичній поправності" щодо "стетегічного партнера", що виявився Каїном. Як завжди.
