Біляївка.City продовжує спецтему “Евакуація”, в якій розповідаємо про країни, в яких знайшли прихисток українські біженці через російсько-українську війну. Сьогодні розповідь про Польщу. Ця країна прийняла найбільше українських біженців – 1,22 мільйони, згідно із дослідженням Kantar 73,5% поляків у різний спосіб – грошима, помешканням, їжею – допомагали українським біженцям врятуватися від війни.
Польща розкрила обійми для українців – тут спростили всі умови для працевлаштування, соціального, медичного захисту для українців. Попри те, що є більш заможні країни, які приймають українців, багато хто залишається тут, або навіть повертається сюди, поживши в Німеччині, Італії, Швеції.
Для українців тут ментально близьке середовище, легка для розуміння мова, привітне ставлення, відчуття свободи, якого не вистачає в багатьох західноєвропейських країнах, схожі традиції.
Пишу про життя українських біженців тут та від багатьох чую: Польща – це наче Україна, якою ми могли б бути, але не стали, бо багато років бігали між заходом та сходом, толеруючи все, що пов’язано з “русскім міром”: корупцію, байдужість, споживацьке ставлення до країни, недовіру один до одного та держави, російсько-радянські символи та спосіб мислення, невміння гуртуватися, відстоюючи свої інтереси, нехтування виборами тощо.
Що українцям варто було б перейняти, коли звільнимо нашу землю від росіян? Ділюся власними спостереженнями та почутим від українських біженців. Я тут не буду говорити про кращі дороги, про інфраструктуру, транспорт. Бо це все, як виявляється, вторинне. Спочатку зміни мають відбутися в головах.
Фундація: як прості люди стають всесильними
Фундація – це аналог наших громадських організацій. Вони утримуються за рахунок пожертв самих учасників, грантів, податку в 1% із зарплат громадян. Для останнього фундація має довести свою користь для суспільства, потрапити у перелік організацій, щодо яких людина може вказати – прошу перераховувати 1% з моїх податків на підтримку цієї фундації.
Чим вони займаються? Будь-яким питанням, яке об’єднало людей та є для них важливим. Наприклад, на цих вихідних я була на заході, який організувала Fundacja Ogrody Przyszłości (Фундація “Сади майбутнього”). Вони займаються екопросвітництвом - розповідають про користь комах, бджіл, екологічне вирощування садів, про баланс між містом та природою, яка роль природи в житті людей. Свої ідеї доносять на різноманітних екологічних пікніках, фестивалях, ярмарках.
Ця фундація привертає увагу до можливості переробки кришечок
Тисячами українців допомагають місцеві фундації – це об’єднання простих людей, які не чекають вказівок згори, а гуртуються навколо своїх цінностей. Одні фундації допомагали з житлом, інші – організовують психологічну допомогу для біженців, ще якісь – друк українських книжок, хтось – організує інтеграційні сніданки чи допомогу евакуйованим тваринам, інші – дітям з аутизмом чи літнім людям.
Все це схоже на волонтерський рух, який зародився в Україні у 2014 році, але для мирного часу. Бо участь в таких фундаціях наповнює життя змістом, вчить довіряти один одному, підтримувати один одного, шукати різні точки перетину, що роблять життя суспільства більш облаштованим для кожного.
Завдяки таким об’єднанням, поляки вирішують десятки нагальних проблем: наприклад, на вулицях зовсім немає безпритульних тварин, громадські простори пристосовані для людей з інвалідністю, смертельні діагнози можна долати всім світом, разом з однодумцями змінювати світ на краще.
До речі, в Україні, коли вона почала рух в Європу, теж дуже багато акцентували саме на приватних ініціативах – оці всі теми зі створенням опікунських рад шкіл, ОСББ, громадських організацій, петицій – воно про це.
Такі об’єднання працюють лише в демократичних спільнотах, де влада не боїться, що прості люди стануть всесильними та візьмуть на себе відповідальність – зокрема й у контролі над нею.
Поки ми тримаємося за радянські танки – тут тримаються за креатив
У моїй рідній Біляївці наразі триває дискусія, чи треба нам на одній з площ міста символ радянської епохи – танк. До цього ми багато говорили про те, чи треба нам маркувати місто російськими назвами – це наша історія, яку варто берегти, чи мітки колоніальної епохи, коли Україна перебувала під окупацією російсько-радянської влади. Як собака мітить територію сечею, так і вони мітили – назвами вулиць, однаковими символами, які встановлювали в усіх окупованих республіках, однаковою архітектурою – все, щоб з живих людей зробити біомасу, якою легко керувати.
Пам’ятаю десятки дискусій, коли в Україні намагалися зробити щось незвичне, креативне. Навіть всі новобудови, всі ремонти, які активізувалися під час реформи децентралізації – здавалося, що робилися по одному лекалу. Бо так дешевше, і це не збурює радянських людей.
У Польщі все не так. Креатив робить людей вільними. Наприклад, в місті, де я живу – Глівіце, поруч з міською радою знаходиться пам’ятник-фонтан танцюючим сатирам – на ньому видно їх генеталії. Однак нікого це не засмучує.
Така легковажність ніяк негативно не впливає на місто. Воно прекрасне: сучасне, комфортне, енергійне. Моя місцева подруга розповідає, що воно так змінилося за останні 20 років. Зміни викликані рухом до ЄС, а потім підтримані Євросоюзом. Майже на кожній реконструйованій будівлі є табличка – це співпраця в рамках угод з Євросоюзом.
Глівіце – це одне з ключових міст польського Донбасу – горнопромислового регіону Сілезії.
В будь-якому польському місті навіть в архітектурі намагаються максимально відтворити історію регіону. Наприклад, одна із найгарніших будівель сусіднього міста Катовіце – оформлена, як шматок вугілля, а реальним вугіллям засипані кілька клумб.
Таких місць тут десятки, які спонукають людей до творчості, до креативу, до максимального відкриття потенціалу людини. І це те, про що варто думати нам в Україні, коли ми будемо відбудовувати свої міста після перемоги – шукати небанальні рішення навіть у дрібницях.
Одна з сучасних будівель Катовіце
Все починається з культури
"Не на часі" – улюблений вираз, який використовували колаборанти та рашисти в Україні роками. Мова у них була не на часі, культура була не на часі. Але приклад Польщі доводить, що культура є первинною взагалі. Бо тільки вона формує те, що ми називаємо ментальністю.
- Що нам порівнювати себе з поляками, - кажуть українські біженці, - у нас ментальність інша. Хоча й обідно, чим ми гірше.
Однак ментальність – це і є продукт виховання через культуру. Це та галузь, яка має бути в пріоритетному фінансуванні. Але культура – це не “гоцаца свято”, на яке сходяться поїсти та випити.
Для прикладу тут на одних лише вихідних різноманіття заходів – камерні концерти класичної музики, гаражний продаж речей, які були у вжитку, свято книги з обміном книгами, екологічний пікнік, літні покази фільмів під відкритим небом, фестиваль лаванди на невеличкому городі, читання поезій, розмова про дощ – чому він важливий, та безліч інших заходів на будь-який смак.
Ці всі речі ми намагалися якось започаткувати в нашому місті – але вони не збирали багато людей. Хоча й тут вони не збирають – але це боротьба за кожну душу. І навіть одна душа, яка змінить свою ментальність, стане більш відкритою до добра – це вже важливо. Тут не гоняться за кількістю учасників. Дбають, щоб люди мали різноманіття та вибір на стороні світла.
Пам’ятаю свій перший візит у Краків кілька рокі тому – моїм найбільшим здивуванням була кількість книжкових крамниць. Вони чи не на кожному кроці, як у нас аптеки чи салони краси. Навіть у Різдвяний ранок, коли більшість магазинів закриті, там було повно людей.
Афіша культурних заходів з’являється на початку літа. Більшість заходів проводять різні фундації, місцевий департамент культури лише направляє та адмініструє. Хоча є й міські заходи, які вони проводять.
Переважно, це потужні театральні, мистецькі фестивалі, організація просвітницьких виставок. Наприклад, зовсім недивно йти по вулиці та побачити планшетки з розповідями про видатних людей краю, якісь історичні дати, розповіді про війни та біженців тощо.
Наступний наріжний камінь – освіта
З великою зацікавленістю читаю пости наших вчителів-біженців, які виїхали до Польщі з дітьми та порівнюють стан освіти. Більшість зверхньо каже – у нас освіта краща. Тут все абияк. Батьки навпаки - невпинно хвалять систему освіти тут.
У мене завжди таке питання – якщо в Україні краща освіта, то чому ця освіта не дала нам збудувати кращу державу? Бо освіта – це ж не мертвий набір знань. Це те, що має продукувати створення нових технологій, продуктів, більш якісних послуг.
Аналогія така сама, як з "великою російською культурою", яка не виконала головну функцію культури – переманити людину на сторону світла. Натомість вона виховала покоління аморальних вбивць, які нищать мирні міста України та ведуть жорстоку, криваву, загарбницьку війну з сусіднім народом.
Що побачила власне на своїх дітям. Школа тут виховує людей зі здоровою психікою та емпатичним ставленням до оточуючих. Все викладання відбувається без тиску та з повагою до дітей.
Єдиний раз, коли мене викликали в школу, вчителька запитувала, чи дітям комфортно, чи вони адаптувалися, чи їх не ображає ніхто.
Якщо хтось порушив дисципліну – наприклад, помалював стінку в класі, то вчителька може з того посміятися разом з учнями, а потім сказати, ну все, коханий, йди за ганчіркою та вимивай стінку.
Дуже мало домашніх завдань – майже немає. Більшість програми дитина має засвоїти на уроці, вдома сама визначає, що їй треба повторити. І таки повторюють.
Оцінки та вся інформація – в електронному щоденнику. Якщо контрольна написана погано – то отримуєш загрозу, яка не зникне доти, доки не заміниш гарними оцінками.
Багато предметів інтегровані один з одним. Простіше вчити іноземні мови – їх дві на вибір. Простіше, бо всі фільми в кінотеатрах, на телебачення йдуть мовою оригіналу з польськими субтитрами.
По-іншому проходять уроки фізкультури – враження, що дітей готують до спецназу: фізкультури багато, викладаються там на повну, плюс все місто орієнтоване на спорт.
До речі, ще один важливий момент про позашкільне дозвілля. Уявити тут, що батьки будуть писати, що їх дітям не вистачає дозвілля у вигляді дискотек – неможливо. По-перше, о 22.00 місто завмирає. Всі вдома. Є суворі закони про тишу. Вихідні - час для родинного спілкування: пікніки, прогулянки, кіно, кафе. Багато родин бачу, де разом відпочивають представники різних поколінь - бабусі-дідусі, дорослі діти та підлітки.
По-друге, міські кошти витрачаються на те, що й, наприклад, у Біляївці – спортивні майданчики, велодоріжки, стадіони плюс вже європейські якісь штуки – велопрокат. До речі, це теж один з топів в суспільному діалогові – змусити людей пересісти на велосипеди. Бо це – про здоров’я нації. На цьому весь акцент - а не на дискотеках, які будуть починати працювати о 22.00 чи нічних клубах. Вони є, але, переважно, у великих туристичних містах. І ті, зачиняються досить рано.
Церква - це не лише про "свічки", а про виховання
Одна з речей, яке мене тут вразила - це стан місцевих кладовищ. Вони всі ідеально доглянуті. Я допитувалася у свого друга - ну як таке можливе, ви, напевно, якісь податки платите?
Виявилося, що, дійсно, є кошти, які треба сплатити за право мати місце на кладовищі - треба купувати абонемент на 10 років. Якщо не продовжити, то 10 років вона буде чекати на оплату, потім на це місце поховають іншу людину зверху.
У Польщі є два типи кладовищ: парафіяльні (що належать до церкви) та комунальні. Коли хтось помирає, потрібно купити місце на цвинтарі – у своїй парафії (якщо цвинтар належить церкві) або у адміністратора міського кладовища. Фіксованих прайс-листів немає, плата залежить від адміністратора даного кладовища. Допустима ціна - 450 злотих (десь до 3000 грн) за 10 років. У містах дорожче.
У Польщі дуже дбають про могили своїх рідних. Це вираз пам’яті про них і символ міцності родинних уз. Офіційного регламенту немає, але тут прибирають могили через тиждень: запалюють свічки, приносять квіти. Це свідчення, візуальний знак, що родина, яка дбає про могилу, «порядна».
Типове польське кладовище в такому стані протягом року, а не лише перед аналогом наших провід
Звідки це виховання? Від Церкви, яка займається служінням Богу та людям. При тому, що є чимало проблем своїх, але з того, що сама бачила - священник може всю проповідь присвятити темі "корупції". Чому це великий гріх. Або щотижня говорити про милосердя та простими словами пояснювати, чому воно важливе.
При чому тут немає зверхньості до інших релігій. Наприклад, на Великдень дуже багато католицьких храмів дозволили українським православним священникам провести службу для українських біженців.
Ну і мене постійно запевняють, що за Україну та її перемогу моляться на різних мовах, різні конфесії, які є тут. Бо немає альтернативного розуміння, що грішники ті, хто прийшов з війною на мирну країну. І немає їм виправдання.
Дерева можна не білувати, а траву не косити
Ще один момент, на який хочеться звернути увагу, якщо все робити з розумом, то виявиться, що на безліч речей не потрібно витрачати гроші. Наприклад, тут ніхто не білує дерева – і вони прекрасні.
Тут майже не побачиш косарів, які скошують траву – бо кожен вільний клаптик засаджений квітами. І не декоративними, а місцевим різнотрав’ям.
У самому центрі Катовіце - поляна з різнотрав'ям
Це лише невелика частина екологічних ініціатив, які тут впроваджують повсюди – зелені фасади, конкурси на озеленені балкони, будиночки для комах в центрі міста.
Глівіце - центральна вулиця
Центр Катовіце
Глівіце, фото на сторінці міської ради з поясненням, чому так важливо не витісняти траву з міста
Дуже багато уваги приділено паркам, деревам, скверам, сортуванню сміття. Міста змагаються один з одним, у кого є більше зелених зон, хто краще інтегрував природу в життя міста.
Медицина: довго, але померти не дадуть
Одна з тем, про які писала тут – це різниця між українською та польською медициною. З того, що почула від українських біженців – вони сумують за українською. Бо тут дуже важко потрапити до лікаря – навіть до приватного треба місяцями чекати на чергу.
Була у мене одна з героїнь, яка потягнула сухожилля, але вилікувалася по інтернету в українського лікаря. Бо тут тільки на рентген треба було чекати 2 тижні, а потім стільки ж, щоб потрапити на консультацію, і ще треба був час, аби купити ліки за електронним рецептом. Бо без нього купити можна хіба що аналог наших льодяників від кашлю.
Разом з тим, була й інша героїня – Людмила приїхала з Харкова. Тут вночі стало погано – забрали в лікарню, виявилося – рак прямої кишки. Жінку безкоштовно прооперували, пролікували, тепер так само безкоштовно для неї вона проходить курс хіміотерапії. В Україні, каже, продала б вже квартиру, щоб оплатити всі рахунки на лікування.
Водночас, хоча на тутешню медицину багато скарг – люди в Польщі живуть на 10 років довше, ніж в Україні. Якість цього життя – краще. Тут можна побачити багато літніх жінок, чоловік, пар, які займаються спортом, ходять в перукарні, кафе, на різні курси та майстер-класи.
Одна з причин – це більш якісна медицина та звичка займатися профілактикою, відсутність самолікування, коли сотні аптек – та безконтрольний прийом медикаментів, через це – запущені хвороби.
Україна теж рухалася до нових стандартів медицини, коли розпочала реформу.
Влада – не месії, а протест – це нормально
Дуже часто я бачу різні акції. Люди весь час протестують. Однак протест дуже рідко переходить у серйозне протистояння, з поливанням брудом опонентів. Бо влада – тут не рятівник, не місія, не богопризначенці – а просто менеджери на службі в народу.
В Польщі постійно відбуваються якісь акції, протести, мітинги. Це - у підтримку дітей Київщини, які загинули від рук російських загарбників
Одна з больових точок людей з проросійськими поглядами – це український Майдан, наша революція гідності, яка гучно заявила: ніхто не має права забирати владу у народу та ухвалювати обмеження на свободу зібрання, на мирний протест.
Бо у “русскомірних людей” – холуйство до влади в крові. Натомість, що бачу тут – службовці та чиновники рівні серед рівних. На одному з інтеграційних свят, де писала про українських митців, побачила, як проходить концерт під патронатом керівника воєводства.
Люди собі відпочивають, слухають музику, їдять, беруть участь у майстер-класах. Між ними ходить керівник воєводства. Серед концерту йому дають кілька слів для виступу – і це, дійсно, кілька слів, - привітання учасників, добрі слова на адресу українських біженців, подарунок на фронт – кілька машин Швидкої допомоги – ключі передали волонтерам – та виконання всіма учасниками та чиновниками пісня “Ой у лузі червона калина”. Все. Ніяких довгих виступів всіх чиновників, які могли б приїхати на це свято, ніякого офіціозу.
Не створити собі куміра – одна із заповідей, якe порушили ті, хто рвуть горла за Януковича, Порошенка, Зеленського, Путіна. Це русскомірність, яку треба вичавлювати з себе. Треба оцінювати чиновників за справами та дотриманням прав людей в своїй країні. А не робити з них кумірів.
Водночас, більшість українських біженців хочуть додому. Мріють про повернення. Багато вже повертається, хоча й не на південь, чи схід, а десь на західну Україну. Повертаються з думками, не хочуть жити так, як жили раніше. Вони побачили не лише кращі вулиці, будинки, транспорт, ставлення до себе - а й середовище, де можна жити без агресії, в психологічному комфорті. Не виривати щось та тягнути в нірку, а створювати публічне комфортне середовище для життя.
Якщо ця війна не змінить нашого ставлення до держави, один до одного – то всі жертви були марними. Україна повинна стати не гіршою, ніж стала Польща, коли попрощалася рішуче з радянським союзом, правонаступником якого є росія.
