Ми спогади записували у різні роки, спілкуючись з різними людьми. Пропускаючи через суб'єктивне, спогади дуже різнилися.
Одні згадували, що в їх будинках селилися німецькі офіцери, які були добрими до членів родини, ділилися з ними їжею, захищали від мородерів. Інші згадують важкий труд. Інші говорили про те, що румуни відкрили церкву (радянська влада її зачинила), а хтось згадував відчуття несвободи та комендантську годину.
Так, нині покійний учасник бойових дій Дмитро Салтановський поділився з нами (записано у 2010 році):
- Змушували важко, виснажливо працювати на полях. Весь врожай забирали окупанти собі, ми, ще діти тоді, працювали з раннього ранку до ночі. Якщо якась молотарка випустить сніп, то отримає від румуна-наглядача батагом по спині.
Олексій Підмазко, який пішов на фронт у 1944 році, згадував, що із визволенням всю молодь міста, без підготовки радянські війська забрали на фронт.
Олексій Підмазко, фото 2015
- Ми були для них гарматним м'ясом. Нас кинули в піхоту. Навчання не було.
Мабуть, тому свої бойові нагороди він віддав онукам, аби зробили собі бляшанки для риболовлі.
- Пам'ятаю, як у Біляївці збирали всіх євреїв, копали їм могилу і розстрілювали, - спогад Ніни Зосимівни Рогачко, записано у 2009 році, - вчителька з української мови була єврейкою, мала чоловіка українця, двох синів. Вона прикинулася німою, виїхала в сусідне село. Так до кінця війни мовчала.
Єврейських жінок із дітьми ведуть на страту.
- Один з кулеметів стояв у церкві, ми, малими, бігали дивитися на кулеметний вогонь - спогад Олександра Михайловича Постолатія, записано у 2009 році, - приємно було у 44му, коли з них стріляли наші. Німці залишили багато цікавих речей, які ми ніколи не бачили до того. Наприклад, помазок для гоління. Німці жили у нас в хаті, були непоганими людьми. Один показував фото мами, розповідав про свою сім'ю, ніколи не сварився. Останній раз я бачив його серед полонених. Він хотів втекти і його застрелили. Був ще живий, а односельчани кинулися до нього знімати речі: чоботи, одежу. Мама попросила їх дати йому померти, пристидала їх. А от румуни - дуже жорстокі. Нас евакуювали до Кам'янки. А румуни край дороги ставили ящики з мінами, зверху засипаючи іграшками. Взяв іграшку, вибух...Тому мене мама прив'язала до підводи, щоб ні на крок не відходив від неї.
- Коли в Біляївку зайшли румуни, мама увесь час ховала їжу, бо вони були дуже голодні і забирали все, що можна було їсти, - Ольга Гончарук, записано у 2008 році, - У моїй пам’яті залишились спогади про те, як ми жили у підвалі. Окупантів дратувала присутність дітей, вони не терпіли ні нашого сміху, ні плачу, тому мама старалась нас тримати подалі від них.
На території Червоної церкви тримали полонених. Коли жінки намагалися їм, голодним і виснаженим, передати якийсь кусень хліба, охоронці топтали той хліб у болото. Потім їх усіх постріляли.
