За красивими фото волонтерських поїздок — безсонні ночі, борги, вигорання, хвороби та постійний ризик не повернутися додому. Волонтерка з Біляївки Інна Гонтар, яка з перших днів повномасштабної війни допомагає військовим і жителям Херсонщини, вперше відверто розповіла про справжню ціну волонтерства, поїздки під обстрілами, емоційне виснаження та людей, які, живучи між мінами, продовжують садити квіти й ділитися останнім.
«За кадром залишається дуже багато»: розмова про справжню ціну волонтерства
Галина Вауліна:
Ми часто бачимо красиву картинку: волонтери приїжджають, привозять допомогу, отримують подяки від благодійників і повертаються додому ніби щасливі. Але дуже багато чого залишається за кадром. Це і вигорання, і небезпека, і зневіра, і, можливо, звинувачення волонтерів у нечесності. Тобто такі ситуації, коли майже хочеться опустити руки й усе завершити.
І ми запросили нашу гостю, щоб вона розповіла, якою є справжня ціна волонтерської діяльності. Хочу вам її представити. Можливо, хтось не знає — це Інна Гонтар. Дехто знає її ще як Інну Коваленко.
Інна з перших днів повномасштабної війни організовувала збори та сама долучалася до інших зборів для військовослужбовців, для людей, які перебувають на деокупованих територіях, у населених пунктах поблизу лінії фронту. І цією діяльністю — поїздками на деокуповані території — вона займається й зараз.
Наприклад, якщо ви бачите в Біляївських ресурсах оголошення про збір для жителів Херсонщини — то це однозначно про Інну.
Також Інна нещодавно увійшла до рейтингу 100 успішних жінок Одещини у номінації «Благодійна діяльність і волонтерство». Вона мама, бабуся. Причому мама військовослужбовця і теща військовослужбовців. Один із них уже ветеран війни, інший досі продовжує службу.
Інно, я знаю, що твоя волонтерська діяльність почалася ще задовго до того, як ми всі почали вживати слово «волонтер». Розкажи про це детальніше.
«Це не волонтерство — це стиль життя»
Інна Гонтар:
Можу сказати, що моє перше волонтерство — це було зооволонтерство. Я була маленька, мама працювала на фермі помічником бригадира. У нас вдома було багато соломи, багато молока. І я ніколи не йшла додому швидко. Обходила всі смітники, річку. Одного дня мама вирішила перенести солому — а там було кілька десятків котів. Ну, це таке, з гумором, перше волонтерство.
А якщо серйозно — це не волонтерство, це більше стиль мого життя.
Колись давно, коли моїй Олі було майже рік, я дуже тяжко захворіла. Пам’ятаю, я йшла по хаті, мені стало погано, я впала. Казали, що я дуже кричала, але мене ніхто не чув. Коли зайшли в дім, сказали, що в мене вже були холодні ноги, і поїхали за лікарями.
Я чула лише, як лікарі говорили, що я помираю. А в мене тоді було двоє дітей. І я пам’ятаю тільки те, як просила Бога продовжити мені життя, щоб я могла виростити дітей. І як вдячність за те, що я буду жити, я пообіцяла собі дбати про інших дітей.
У мене була мрія — створити дитячий будинок сімейного типу. Так і залишилось мрією. Коли я вдруге виходила заміж, то сказала майбутньому чоловіку, що маю таку мрію. Він завжди підтримував, але не давав цьому стати реальністю.
Десь із 2002 року ми вже їздили допомагати людям. Це була сімейна справа. Донька приходила зі школи й казала: «Мамо, там у когось немає взуття. Треба терміново знайти». І ми шукали взуття, одягали людей. Я їздила в Одесу, брала речі, привозили додому, прали, прасували й роздавали людям. Готували їжу.
Так було до того часу, поки я не поїхала в Білу Церкву. Там десь років п’ять у мене була перерва.
«Ми віддали на армію все, що мали»
Галина Вауліна:
А потім почалося повномасштабне вторгнення?
Інна Гонтар:
Так. У той день, коли прилетіли ракети, ми прокинулися зі старшою донькою. Думали, що це на два-три дні, максимум на тиждень. Усе, що в нас було на рахунках, ми віддали на армію. Усе.
Галина Вауліна:
Пам’ятаєш, яка це була сума?
Інна Гонтар:
Пам’ятаю лише, що в нас залишилися нулі на картках. І знаєте, як кажуть: «Коли закінчилися гроші — дістаємо долари». Ні. Такого не було. Ми віддали все.
Потім донька пішла працювати. І все, що вона заробляла, ішло на мінімум — їжа, квартира. А все інше — для військових.
«Дід, який п’ять років лежав, у бомбосховищі сів»
Інна Гонтар:
Ми почали допомагати людям — носили воду, усе, що могли.
Одного разу бачимо бабусю, вона тримається за живіт. Ми питаємо: може, воду чи хліб купити? А вона каже, що їй 23 лютого зробили операцію. Коли почали літати літаки — усіх відправили додому. Вона вся у швах.
І каже: «Якщо можна — допоможіть дійти до бомбосховища». Ми відвели її. А там вона почала плакати: «У мене вдома паралізований дід».
Ми взяли ключі, організували евакуацію й пішли до діда. Він нічого не говорив, просто лежав. Ми навіть не знали, у що його вдягати. Я спустилася до себе, взяла свій спортивний костюм. Ми його вдягли, бо він був тільки в памперсі, і понесли в укриття.
І коли почалася наступна тривога — дід сидів. Людина, яка п’ять-шість років лежала й не розмовляла, — сіла.
Хлопці тоді жартували: «Комусь війна — біда, а дід свіжого повітря хапнув і сів».
«На другий день після повернення я вже була в самообороні»
Галина Вауліна:
Коли ти повернулася до Біляївки?
Інна Гонтар:
Це був квітень. Дорога була дуже важка. Нічого до Одеси не їхало, тому я сіла в маршрутку на Польщу. Ми їхали полями без світла. До Вінниці доїхали — там мене зустрічали чужі люди.
Потім через Роздільну я дісталася Біляївки.
На другий день обрізала дерева вдома й мені стало так нудно. Думаю: «От якби зараз була моя команда, ми б уже стільки всього зробили».
Подзвонила Марині, питаю про маленьку собачку. А вона каже: «Ти повернулася? А в самооборону не хочеш?»
Я питаю: «Що таке самооборона?»
Вона каже: «Ми їздимо на блокпости, печемо, готуємо».
Я відповіла: «Хочу».
І вже наступного дня була в самообороні.
«Волонтерство — це дорога справа»
Галина Вауліна:
Скільки заробляють волонтери? Чи можна на цьому заробити?
Інна Гонтар:
Кожен заробляє те, що хоче. Я заробляю емоції.
Мені хочеться їхати й допомагати людям. Коли повертаюся — день лежу мертва. Бо все пропускаю через себе: руїни, сльози, біль.
Там я не плачу. Там я сміюся, жартую, підтримую. А вдома плачу за все.
Я за інших не можу сказати. Є різні волонтери. Я бачила, як приїжджали буси, висипали гуманітарку, щоб далі не їхати, робили красиву картинку й їхали назад.
Але про свою команду можу сказати: фінансово ми не заробили нічого. Навпаки — борги. Бо постійно чогось не вистачає: щось зламалося, десь треба щось докупити.
Буває, що береш у борг, а потім відпрацьовуєш і віддаєш.
Волонтерство — це дуже дорога справа. Треба багато працювати, щоб мати можливість волонтерити.
«На дорогу назад грошей не було взагалі»
Інна Гонтар:
Був випадок: ми з Дімою поїхали, а грошей вистачало тільки заправити машину туди. Назад — ні копійки.
Кажу: «Діма, що будемо робити?»
Він: «Їдемо».
І вже на останній локації, коли ми сиділи у військових, приходить переказ — Перший ліцей зібрав 5 тисяч гривень. Нам вистачило на дорогу назад і ще залишилося на наступний збір.
«Я не хотіла ні волонтерити, ні жити»
Галина Вауліна:
Чи було вигорання?
Інна Гонтар:
Було. І не раз.
Найсильніше — коли до нас приїхали волонтери з Херсону. Їм подарували подарунки, усе вже закінчувалося, і я сказала:
«Дівчата, на цьому все. Я більше не буду волонтером».
На той момент я не хотіла не те що волонтерством займатися — я не хотіла жити. Я настільки втомилася фізично, морально й емоційно, що просто не могла.
А вони писали: «Не можна кидати, не можна вигорати».
А потім через деякий час і в них був такий самий стан.
«Щоб не зійти з розуму — я їду»
Галина Вауліна:
Що допомагає тобі триматися?
Інна Гонтар:
Якраз це все й змушує.
Коли щодня плачеш за сина, за зятя, переживаєш за всіх — то або можна померти від цього, або сісти й поїхати допомагати.
Може, хтось думає, що така мама байдужа, бо постійно в дорозі. Ні. Це щоб не зійти з розуму.
«Бджілка прилетіла до дітей Херсонщини»
Галина Вауліна:
Розкажи про костюм, у якому ти їздила до дітей.
Інна Гонтар:
Я їздила бджілкою.
Ми збирали цукерки дітям, але збір ішов дуже важко. Я переживала, що майже нічого не буде везти. Думаю: «Ну, якщо цукерок мало — то хоча б тітка в костюмі приїде».
Подзвонила подрузі в Чорноморськ, попросила костюм бджілки. Вона вислала.
І вже в дорозі я вдяглася. На блокпостах була бджілка, у селах — теж бджілка.
Пам’ятаю хлопчика, який стояв дуже сумний. Я кажу:
— Ти знаєш, що я з Одеси привезла цукерки?
Мовчить.
— А знаєш, де в Одесі ростуть цукерки?
— Де?
— На деревах. Я літала й збирала.
І він почав сміятися.
«Херсонці віддають останнє»
Інна Гонтар:
Херсонці — неймовірні люди.
Ми приїжджали в села, де не було ні світла, ні води, ні газу. Люди жили буквально ні в чому. Але вони все одно накривали нам стіл — картопля, запечена на вогні, кілька шматочків м’яса.
І вони постійно віддають останнє.
Пам’ятаю, ми роздавали гуманітарку. Люди казали:
«Ні, у нас ще вдома є шматочок мила. Може, комусь далі відвезете».
А через кілька місяців ці ж люди передавали ті шматочки мила військовим.
«Якщо можете — віддайте їм свій дім»
Галина Вауліна:
Що б ти хотіла сказати людям, які питають: «Чому херсонці не виїжджають?»
Інна Гонтар:
Я хочу всім відповісти: ви можете віддати свою домівку тим людям, які виїдуть безкоштовно?
Якщо можете — тоді ставте це питання.
Бо ми вивозили сім’ї, у яких у кишені було 200 гривень. Люди дві доби не їли через обстріли. І навіть коли їм обіцяли житло — потім відмовляли.
Тому дуже легко сказати: «Чому вони не виїжджають?»
Вони живуть там не тому, що їм подобається війна. Вони там живуть своє життя. Садять квіти між мінами й тримаються за свій дім.
«Війна в одній країні, але люди живуть по-різному»
Інна Гонтар:
На останній поїздці один чоловік розповів, як під час окупації його маленькому онуку була потрібна дитяча суміш.
Їх не випускали. Орки тримали людей під автоматами й казали: якщо той, хто пішов по продукти, не повернеться — інших уб’ють.
Один із росіян дав йому пачку суміші й сказав: «Годуй свого ублюдка».
І чоловік відповів:
«Ублюдки — це ти і твої діти. А в мене — онук».
Потім вони все ж змогли виїхати за сумішшю.
І це все — одна країна.
«Якщо не ми — то тоді нас»
Галина Вауліна:
Що б ти хотіла сказати людям наприкінці?
Інна Гонтар:
Я вдячна людям, які досі донатять і підтримують. Їх небагато, але вони є. І знаєте, найчастіше кажуть: «Я втомився допомагати» — ті, хто допоміг один раз. А ті, хто допомагає постійно, — мовчки допомагають далі.
Усі втомилися. Всі. Але якщо не ми — то тоді нас.
Галина Вауліна:
Добре, Інночко. Я дякую тобі, що ти погодилась на цей ефір. Дякую тобі за твою роботу. Я сподіваюсь, що ті, хто будуть дивитися цей ефір у записі, або ті, хто дивилися зараз, — що ти спонукала їх, можливо, повернутися до благодійності, не пропускати збори. І пам’ятайте, що немає маленького донату. Кожен внесок дуже важливий.
Так що, друзі, дякую всім за увагу. Бережіть себе. Підтримуйте своїх і до нових зустрічей.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
