У Маріуполі вони мали великий будинок, оздоблений власними руками, де кожен мав свій простір. Сьогодні 72-річна Наталія Годун разом з родиною — а це семеро людей чотирьох поколінь — живе у квартирі в Теплодарі. Вона вимушено залишила свій дім в окупації, пережила там страшний місяць у підвалі, поховала чоловіка, але не зламалася. Жінка рятується творчістю. Кожна її прикраса — це не просто стильна річ ручної роботи, а врятована надія на те, що одного дня вона знову переступить поріг рідного дому.
Дні виживання в Маріуполі та перші місяці на Одещині
У Маріуполі Наталія Петрівна прожила все життя. Там пройшла молодість, там поховані її батьки та батьки чоловіка. Багато років вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, потім в інфекційному відділенні, у реанімації. Сподівалася, що на пенсії нарешті матиме час для себе: житиме спокійно, насолоджуватиметься затишком власного дому, займатиметься улюбленими справами. Але всі ці мрії перекреслила повномасштабна війна. 4 березня 2022 року в їхньому місті зникло світло, газ, вода, зв'язок — будинок опинився на лінії вогню.
— Через дорогу будинок був зруйнований, через один двір — згорів. За пів метра від нашого дому знайшли нерозірваний снаряд, — згадує жінка. — Місто постійно обстрілювала авіація. Ми місяць жили і рятувались у підвалі. Моїм сніданком був малесенький шматочок чорного шоколаду, знайшли вдома. Продуктами годували в першу чергу дітей. Інколи, коли було затишшя, вдавалося на вуличному мангалі зварити картоплю в мундирах.
Виїхати їм вдалося 26 березня, коли дізналися про «зелений коридор». Тоді з Маріуполя рушила велика частина їхньої родини: Наталія з чоловіком, донька Олександра з двома донечками та свати. Друга донька Наталії виїхати не змогла — у неї на руках була паралізована свекруха, вони й досі залишаються в окупованому Маріуполі. Це ще одна незагоєна рана жінки. Спілкуватися з донькою вкрай важко: зв'язок є не завжди, обривається, а розмови доводиться ретельно фільтрувати.
Після евакуації деякий час родина жила у селі під Маріуполем. Дістатися Одещини допоміг випадок. Зять Наталії — моряк, він товаришував з хлопцем з Теплодара — Олександром Пилипенком, чиї батьки живуть у Біляївці. Саме родина Пилипенків дуже допомогла родині Наталії. Підключилися і місцеві волонтери, забезпечивши маріупольців необхідними речами.
Тоді родина жила окремо: донька Олександра винаймала житло, а Наталія з чоловіком удвох оселилися в окремій квартирі.
Свати, згадує жінка, не розбирали сумок — вони, як і багато інших українців, сподівалися, що все швидко минеться. Втім, не змогли довго жити тут, у червні повернулися назад до Маріуполя.
Як квартира в Теплодарі об'єднала чотири покоління
Переїзд та нескінченний стрес, хвилювання дуже погіршили здоров'я чоловіка. Наталія згадує, що він постійно дивився новини, хвилювався, не міг не думати про дім, який залишили, приймав все близько до серця. У 2023 році чоловіка не стало, його поховали біля родичів, у Полтаві. Залишати маму одну в такому стані донька не могла. І вони всі оселилися у одній квартирі.
Минулого року життя родини знову змінилося. До них з Мексики переїхала ще одна онука з дітьми — на чужині сімейне життя не склалося. Так у трикімнатній квартирі в Теплодарі з'єдналися чотири покоління однієї родини. Зараз їх там семеро: три дорослі жінки (Наталія Петрівна, її донька Олександра та онука з Мексики), дві молодші онуки-школярки, які вчаться в Теплодарі, та двоє маленьких правнуків.
— Звісно, після нашого прекрасного Маріуполя нам тут тісно, — ділиться Наталія Петрівна. — Там у кожного була своя кімната. Тут діти шумлять, граються, сусідам це іноді заважає, важко звикати до багатоквартирного будинку. Теплодар — місто маленьке, можливостей для розвитку дітей, молоді тут обмаль, менше ніж було у нас вдома. Але ми тримаємося разом і дякуємо за те, що маємо.
З речей з Маріуполя родині вдалося передати через знайомих лише старі вінчальні ікони. Все інше майно залишилося там.
— Донька змогла зайти в наш дім аж в травні 2022 року, не дозволяли до цього пересуватися містом без перепустки, — розповідає жінка. — Казала, що жили в будинку окупанти, з шаф повикидали на підлогу всі речі. Пили наші компоти з подарованого мені німецького сервізу, спали на наших ліжках і унесли з собою два матраци. Будинок загалом цілий, пошкоджень мало, у порівнянні з іншими.
Порятунок творчістю і намисто "щоб росіян драконити"
Після переїзду, говорить Наталія, морально було дуже важко. В цей важкий депресивний період її врятувало давнє хобі, виплекане в Маріуполі.
— Я дуже люблю прикраси, у мене з молодості було їх багато, — розповідає вона. — Якось йшла з ринку, і в мене зірвали з шиї золотий ланцюжок. Після того я все своє золото роздала дівчатам і сказала, що більше його не носитиму. Але ж краси хочеться! Почала шукати щось в інтернеті, біжутерію. Одного разу побачила буси і просто «захворіла» ними. Вирішила зробити собі такі ж. Назамовляла купу матеріалів. Разів п'ятнадцять перероблювала їх, поки зрозуміла, що до чого!
Ліворуч, перші буси, які зробила Наталія. Праворуч, прикраса, яку вона зробила після евакуації, і яку одягала за кордоном
Наталія вчилася сама: знаходила в інтернеті відеоуроки інших майстринь, які поетапно ділилися досвідом, дивилася на схеми й повторювала. Коли прикрас назбиралося великі коробки, почала робити не лише для себе. Приносила вироби на роботу — дівчата-колеги залюбки їх купували.
— Одна моя знайома в Маріуполі постійно купувала в мене хусточки з бісером замість квітів, коли йшла до когось на день народження. Казала: квіти за кілька днів зав’януть і їх викинуть, а це залишиться як пам’ять.
Приїхавши до Теплодара у важкому стані, Наталія видалила всі фотографії своїх робіт із соцмереж — руки опускалися.
Та якось вона зайшла в канцелярський магазин, купила звичайний дешевий китайський бісер і просто, щоб зайняти чимось пальці й відігнати думки, почала плести ланцюжки для окулярів. Згодом пішли колечки, браслети. Все, що створювала у цей період, роздарювала знайомим. Потім купила станок, почала опановувати більш складні вироби — українські силянки, гердани.
Прикраси з бісеру, роботи Наталії Годун з Маріуполя
— Я сплела собі яскраве жовто-блакитне намисто. Коли з донькою їздили до Туреччини, спеціально взяла з собою. Думала, буду там ним росіян драконити. Йдемо, а жінка позаду каже: оце точно наша, українка. Я повернулась і кажу: так, ми з України!
Перший ярмарок та плани на майбутнє
Наталія Петрівна каже, що не вміє продавати свої роботи на ринку чи на людях.
— Було одного разу, у Маріуполі я пішла з прикрасами на ринок, але пізно, після 8 березня, в мене ніхто нічого не купив.
Нещодавно старша онука вирішила, що красу бабусиних виробів не можна ховати в коробках, і записала її на ярмарок у Біляївці, який мав відбутися 4 квітня.
— Я так нервувала! Думала: Господи, хоча б дощ пішов, щоб усе скасували! — згадує жінка.
Наталія вперше на ярмарку у Біляївці, квітень 2026
Дощу не було. На ярмарку в Біляївці Наталія не лише показала свої прикраси, а й познайомилася з іншими майстринями, які, як виявилося, теж приїхали з Теплодара. Вони розповіли їй про місцеві суботні міні-ярмарки біля «Сільпо». Тепер жінка іноді виходить туди.
Наталія Годун
Зараз у неї зібралася ціла коробка дивовижних автентичних прикрас — чокери, гердани, браслети-обереги, намиста, силянки з візерунками і традиційними геометричними кодами вишиванок. Але замовлень, каже жінка, майже немає. Переважно, люди підходять, розглядають, запитують, але рідко купують.
— Думала, може, дорого. Але була у Трускавці, там такі ж прикраси, як в мене, на ринку коштують у три рази дорожче, — пояснює. — Такі речі більше цінні для тих, хто за кордоном. Замовляли на подарунок, нещодавно подруга замовили свекрусі у Київ. Дівчатка мої допомогли мені створити сторінку в Інстаграм, в Тік тоці. Веду я їх не активно, та деякі роботи там можна побачити.
Коли ми запитали Наталію Петрівну, що допомагає їй щодня прокидатися й посміхатися, вона відповіла без вагань:
— Надія. Надія, що я повернусь додому. Я вірю в це. Донька моя вже трохи розвірилась, а я вірю. Дожити б тільки до того часу, приїхати назад у свій Маріуполь... Знаєте, у мене є цілий чорний список тих, кому я хочу дуже багато чого сказати, дивлячись прямо в очі.
А поки цей час іде, вона продовжує перебирати кольорові намистини, створюючи мир і добробут у кожному маленькому рядочку свого бісеру.
Якщо ви шукаєте унікальний подарунок, зроблений з великою душею, або хочете порадувати себе ексклюзивною прикрасою — ви можете підтримати майстриню та замовити прикрасу в неї.
Ось її сторінка в Інстаграм -bijouterie_in_ukraine
Ось - у ТікТоці - www.tiktok.com/@bijouterie_in_ukraine
🤝 ПІДТРИМАТИ РОБОТУ САЙТУ Біляївка.City можна за цим посиланням.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
