У невеликому місті, де війна відчувається не розривами снарядів, а густими сиренами і тривожними новинами, літні люди ведуть свій невидимий бій із самотністю. Війна для них — це не просто сюжет з телевізора, а те, що щодня вплітається у побутові розмови, сни, спогади, торкається особисто. Хтось із них дізнається про обстріли лише телефоном, хтось чекає близьких з фронту, а хтось порівнює сьогоднішні події зі своїм дитинством. Ми записали історії трьох біляївчанок, які попри поважний вік або самотність тримаються за життя з особливою мудрістю і вміють дякувати за прості речі.
Рятівний куток біля конвектора та фотографії на дотик
— Заходьте, мої рідненькі, мої золоті! — лунає теплий голос із глибини будинку, щойно ми відчиняємо двері.
Біля порога завмерли металеві ходунки. У кімнаті пахне ліками, які сьогодні намагається перебити аромат великого свіжого букета на столі. Значить, хтось уже встиг привітати.
Сьогодні біляївчанці Марії Селівестрівні — 94. Вона стоїть у проході до кімнати, спершись на паличку, одягнена по-святковому: улюблений зелений костюм, акуратно пов’язана хусточка на шиї, а на голові — білий беретик, з-під якого виглядає дбайливо вкладене, пофарбоване волосся. Її обличчя густо вкрите зморшками, але від нього віє особливою душевністю, що вік здається просто цифрою.
Вона й досі має гарний вигляд. Коли чує комплімент, щиро всміхається і каже, що у молодості була ще гарнішою. Щоправда, від колишніх пишних форм майже нічого не залишилося.
— Все є, діточки, тільки здоров'я уходить, — зітхає вона.
Ми дістаємо подарунки — серед них фотографія з останнього заходу, де вона була присутня. Селівестрівна бере знімок у руки. Через катаракту вона майже не бачить, довго вдивляється у папір:
— Оце я? Красива! — усміхається. — Дай Боже вам здоров’я, ви мої хранителі.
Квіти на столі, як з'ясували, від соціальної працівниці Галі.
— Перед вами оце прибігла, обійняла, поцілувала. Така вона в мене хороша, — голос Селівестрівни теплішає. — Я їй кажу: «Гала, в мене дочки нема, ти мені за неї. Що не попрошу — вона завжди зробить, усе швидко і з турботою.
Рідні телефоном теж вітали зранку. Старший син, живе в Одесі, пообіцяв заїхати на вихідних, привезти ліки. Ще один син, пояснює іменинниця, не був з минулого року. Все через складну і відповідальну роботу в місті, нові правила. Каже, все розуміє, у дітей свої клопоти. Приїжджають, хоч хотілося б бачитися частіше.
Мобільний телефон для неї зараз — зв'язок зі світом, втім і він тримається наосліп.
— От мої золоті, ви мені повірте, як важко сліпому. Я номер набрати не можу. Бо як побачити цифри? Лише можу відповідати на дзвінки.
Її день — це розмірена, тиха рутина, яка звузилася до меж кількох кімнат.
Новини Селівестрівна дізнається переважно телефоном. Телевізор зараз не дивиться, бо не бачить.
— Невістка дзвонить і розказує: де гуділо, де бомбили, куди прилетіло. Ой-йой, стільки горя людям... — хитає головою жінка.
У своїх молитвах Селівестрівна просить миру, а також, щоб Бог дав їй сили пережити операцію на очах і знову бачити.
Віра в Бога для неї — безумовна. На серванті облаштований молитовний куточок: ікони, свічки.
— Мої батьки, прадід — усі вірили. Батько, бувало, починає: «Боже милостивий», потім «Вірую», «Отче наш»... І нас так навчив.
Ця віра і вроджене почуття гумору допомагають не падати духом, особливо зараз, коли за вікном війна. Для неї вона не перша.
— Тоді, у 41-му році я вже в школу ходила. Ми були під окупацією румунів. Вони змушували нас молитися румунською, — Селівестрівна раптом починає по пам'яті читати молитву румунською. Минуло понад 80 років, а вона не забула жодного слова. — Як погано вивчив молитву — били військовим ременем по руках, що аж синіли… Дай Боже, щоб усе вже скінчилося. Щодня і щоночі думаю про цю війну, молюся.
Жінка зізнається, що коли чує звуки сирени, боїться.
Час збиратися. Селівестрівна починає хвилюватися:
— Мої золоті, що ж я вам подарую? Як же я вас з пустими руками відпущу?
Вона повільно підходить до старого трюмо. Дивиться на нас і зітхає:
— Ну, отак, “по-стариковськи” все у мене.
На стінах висять портрети: вона з чоловіком, ще зовсім молоді. На дивані — фотографії дітей, на столі — онуків. Раніше, коли зір був кращим, вона могла годинами розглядати набиті світлинами альбоми. Тепер залишається тільки згадувати їх на дотик.
Показує на трюмо, де лежить чоловікова медаль, подарована йому на 50-річчя. Проводить пальцями по металу:
— А зараз що? Я залишилася одна, вже 25 років, як вдова. У дітей свої сім'ї, у кожного своє життя. Але не жаліюся. В мене і сусіди є хороші, і Галя (соцпрацівниця) сумувати не дає.
Вона повільно проводжає нас до дверей. Цілує кожну на прощання, міцно тримаючи своїми сухими долонями.
Виходимо на вулицю. Марія Селівестрівна залишається на порозі свого будинку — з квітами, спогадами і телефоном, який сьогодні обов'язково ще має задзвонити.
Тиша великої хати та щоденна тривога за близьких
Автомобіль ще не зупинився, як Надія Трохимівна вже вийшла назустріч. Вона чекала на гостей. Її попередили телефоном, але жінка до останнього не могла повірити, що хтось приїде до неї просто поговорити.
Вона раз по раз дякує і запрошує до веранди, де на столі у вазі стоять півники і ромашки. Вони вже потроху хилять пелюстки до столу.
Трохимівна просить поміряти їй тиск. Каже, вчора цілий день пролежала — боліла голова після того, як трохи посапала на городі. Подає аппарат.
— Це мені племінниці з Києва прислали, — акцентує. — Та я не дуже вмію ним користуватися. Все мені здається, що я щось не так вмикаю, і він неправильно показує.
Тиск трохи підвищений.
— То, мабуть, на погоду, — заспокоює сама себе жінка.
На столі квитанції, які їй принесла соцпрацівниця Таня. Просить розібратися, хвилюється, бо на папері написано грудень, а зараз травень, не хоче бути у боржниках.
Пояснюємо, що все проплачено: всі чеки прикріплені. Жінка помітно видихає.
У цій великій хаті Трохимівна живе одна вже дев’ять років, відколи помер її другий чоловік.
— Мені 79. В мене немає дітей, — раптом починає вона розповідь. Її голос стає тихішим. — З першим чоловіком прожили 10 років. Було дві вагітності, але... не судилося. Я вмовляла: давай всиновимо. Не захотів. І ми розійшлися. Я могла б і сама взяти дитину! Вигляділа б! Та тоді закон дозволяв усиновлювати лише у шлюбі. Так я і залишилася бездітною. Це те, про що я зараз жалкую найбільше.
Пізніше вона зустріла другого чоловіка. У нього від першого шлюбу залишився син.
— Коли ми зійшлися, син частенько приїжджав до нас. Родалися, він допомагав по господарству, добрий був і до мене... Але приїжджав, поки чоловік був ще живий, — тамує сльози жінка. — Поруч живуть сестри чоловіка, то я тепер через них дізнаюся, як він там.
Розповідає, що зараз він на фронті, вже декілька років. Разом із ним воює і його син — онук чоловіка. Вже був поранений, контужений.
— Дівчата казали, що дуже хворіє зараз... — зітхає. — Хвилююся за нього щодня, бо він для мене все одно як рідний. Плачу інший раз. Думаю: Господи, дай так, щоб його хоч раз ще побачила. Я йому переказувала, щоб приїжджав до мене. Дуже його чекаю.
Реальність війни залишила свій слід зовсім поруч — нещодавно на сусідній вулиці прильотом розбило гараж. Але страх перед небезпекою у Трохимівни давно притупився, і ховатися від сирен вона не йде.
— Куди бігти? Так у хаті й сиджу, — спокійно каже вона. — Що заслужила — те й буде.
Згадує, колись у молодості їй наснилось, що питала у Бога, скільки ще проживе, хворіла тоді дуже часто. І їй відповіли: «Довго ще будеш на цьому світі».
— Щовечора молюся Богу, як лягаю спати, двері перехрещую — і мені легше стає. Хоч смерті я не боюся. Боюся тільки, що доведеться на тому світі відповідати за свої гріхи. Бо, може, комусь у житті не догодила чи образила.
У Трохимівни є племінники, — у Біляївці, в Києві. Вони навідують інколи. Втім, говорить жінка, племінники, то не рідні діти.
— Мені допомагає сестра чоловіка. Часто дзвонить, питає, як я. Коли хворію — підтримує. До повномасштабної війни і її діти допомагали мені, город тракторцем орали. А зараз вони теж на фронті, пішли нас від ворога захищати.
Трохимівна пояснює, що хочеться, щоб хтось був поруч. Бо самій важко, і фізично, і морально. Її теперішнє господарство — п’ять курок, собака, кіт і великий город. Тримає, щоб мати якусь турботу.
— Встала вранці — і одне й те саме щодня. День прожила — вже ближче до смерті.
Жінка зізнається, що самотність тисне найбільше, коли наступають холоди або вечірня тиша.
— Ввечері чай зроблю і сиджу біля телевізора, він мій друг. Останнім часом і там нема що дивитись, бо тюнер старий, хороші канали кудись зникли.
Раніше, каже, було веселіше. Коли могла виходити на базар. Десяток яєць продасть, між людьми побуде, щось собі купить.
— Як був чоловік, і він торгувати їздив, вертається, розповідає щось... Ми балакаємо. А тепер з ким балакати? Добре, що хоч Таня соцпрацівниця приходить. Ось сьогодні хліба свіжого привезла, прибрати допомагає.
У хаті Трохимівни багато речей бережуть пам'ять. Над дверима кімнати висять великі портрети батька і матері.
— Кажуть, фотографії батьків викидати гріх, ціную їх дуже, — пояснює.
Чоловікова фотографія стоїть у великій кімнаті на шафі поруч з маминою іконою. А на стіні у веранді висять православний календар, дитяча поробка, яку їй колись давно подарували. І вирізка з газети з привітанням, не їй, просто колись сподобались слова.
— Ще мамі і батькові пам'ятники поновлю, а тоді вже можна і помирати, — абсолютно буденно приголомшує нас жінка.
Збираємося їхати. Надія Трохимівна виходить за нами і згадує про хороше:
— Братові доньки з Києва обіцяли в серпні заїхати! Ви теж заїжджайте, я завжди рада.
— Сфотографуйте мене усміхнену, — раптом просить вона.
Ми робимо фото. Вона стоїть біля воріт, проводжаючи машину, і перехрещує нас у повітрі на дорогу. А потім крадькома, рукою, витирає сльози, які видно навіть крізь краплі дощу на лобовому склі авто.
Втратити найдорожче, але зберегти світло
— Так, сідайте, — Надія Степанівна вказує на місце поруч, і стає зрозуміло: наша розмова не буде короткою.
На її столі стоїть розкішний букет білих півоній, який наповнює кімнату густим, солодким ароматом.
На запитання, скільки їй років, жінка з хитринкою в очах відповідає: «Шістнадцять!». А потім уже з гордістю говорить, що впевнено крокує на дев’яностий десяток.
Так само з гордістю додає, що вона з роду довгожителів, нащадок перших поселенців Біляївки. У дівоцтві — Гіжиця, за чоловіком Авраменко.
— Моя бабуся з турбаїв, а мама отримала освіту в інституті шляхетних дівчат, всіх своїх дітей навчала. Нас у неї було п’ятеро, я найменша. Тому з рідних у мене нікого вже не залишилось, — зітхає вона і дістає важкі фотоальбоми. Вони, як машина часу, де всі ще живі.
Обережно перегортає цупкий картон:
— Це мій батько до Другої світової війни. Це моя мама... Ось вона з онуком, а це вже правнук. Уся моя родина. А ось вирізка з київської газети, мене колись фотографували. А це я у нашій, біляївській газеті.
Жінка пережила стільки, що вистачило б на кілька життів. Вдовою стала у 27 років. Другий чоловік теж давно пішов у засвіти. Але найстрашніше Надія Степанівна вимовляє тихо, ледве стримуючи сльози:
— Багато років тому за одну ніч я втратила все найдорожче. В Одесі вбили сина, всю родину... Ось таке моє життя.
Десять секунд тиші, і вона продовжує:
— П’ятдесят років виховувала у садочках дітей. А що маю на старість? Записи у трудовій про відзнаки та премії. І як виживати самій — не розумію.
Рятує Степанівну власна завзятість. Завжди знаходить роботу біля будинку, у квітнику, на городі. На підвіконні у кухні сушиться ромашка.
— Це я і ромашку, і календулу сама збираю. Настоянки роблю — із золотого вуса, з каштана. Так потроху сама себе лікую і підтримую, — пояснює вона.
Раз на тиждень до неї приходить соціальна працівниця. Але довго з нею не поговориш: жінка завжди поспішає, щоб встигнути все зробити, бо має ще багато підопічних.
Тому часто дні Надії Степанівни минають у тихих роздумах. Коли дуже сумно, бере до рук телефон, лупу до нього і дзвонить тим, хто й досі її шанує і пам'ятає.
Вона зізнається, що як педагог, настільки щиро вірила у тогочасне виховання та обіцянку «ніколи знову», що навіть у страшному сні не могла уявити ще одну війну на своєму віку.
— Я хоч і дитиною була, добре пам'ятаю воєнний, післявоєнний час. Голодні, босі. З семи років працювала в колгоспі. До повноліття взагалі не знала, що таке бути ситою.
Тому сьогоднішня реальність болить їй особливо сильно.
— Я новини по телевізору намагаюся дивитися рідко. Бо як подивлюсь, що відбувається, скільки горя, несправедливості, яке життя зараз у наших простих воїнів в окопах — погано почуваюся, так шкода всіх стає...
Нещодавно, згадує, була на кладовищі. Коли побачила довгу Алею Слави загиблих Героїв — серце стислося від болю.
— Обличчя на портретах переважно мало знайомі, бо всі ж зовсім молоді... Я пам'ятаю, як після тієї війни чоловіки поверталися без руки, без ноги, а багато хто взагалі не повернувся. І зараз так само. Від цього душа болить, що війна знову забирає найкращих.
До небезпеки Надія Степанівна вже звикла, немає страху, каже, є лише ненависть до ворога.
— А що треба зробити, щоб цю війну нарешті припинили? — раптом запитує вона так, ніби дійсно сподівається почути точну відповідь. І все розуміє без слів. Додає: з Божою допомогою Перемога України таки настане.
Прощаємося. Надія Степанівна стає турботливою вихователькою.
— Мій рецепт довголіття: не сидіть, трудіться. Нема труда — робіть якісь вправи. Рахуйте щось у голові, змушуйте мозок думати, тренуйте його. Тоді й у 90 років будете при пам’яті! — повчає вона.
А потім дістає з вази той самий розкішний букет півоній, на який я задивлялася на початку.
— Візьміть. На згадку, — тепло каже вона.
Я виходжу на вулицю. Аромат цих квітів, як і стійкість цієї жінки, залишається зі мною ще довго після того, як зачинилася її стара калітка.
Раніше Біляївка.City розповідали, як відчувається війна в селах громади.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю медіа Біляївка.City і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
