Одеса майже щодня здригається від вибухів і обстрілів. Часто від одеситів можна почути, що вони переїжджають до батьків у навколишні населені пункти — щоб сховатися від тривог, виспатися, відпочити чи перезимувати. Та чи справді під час війни існує хоча б одне безпечне місце в Одеській області?
Журналісти Біляївка.City побували в кількох населених пунктах регіону, поспілкувалися з місцевими жителями та описали власний досвід. Короткий висновок — ні, від інтенсивності війни можна сховатися, але забути про неї неможливо ніде.
Маяки: життя між тишею природи і вибухами
Вечір суботи, 23 травня. Після сильної грози село Маяки ніби завмерло у вологому повітрі. Земля пахла дощем, небо горіло розпеченими кольорами заходу. І саме в цей момент оголосили повітряну тривогу.
За кілька хвилин стався потужний вибух, який чули в усіх сусідніх населених пунктах колишнього Біляївського району, а відлуння долітало навіть до Одеси.
Марина Володько саме була з родиною у бабусиній хаті, яку вони перетворили на затишну садибу для туристів.
Старий будинок на схилі з видом на Дністер став місцем, куди люди приїжджають відпочити від міського шуму, побути з дітьми, побачити заходи над річкою і хоча б ненадовго відчути спокій.
Марина Володько з родиною на території садиби в Маяках
Того вечора Марина, її чоловік і син були в альтанці, смажили шашлики. Син саме знімав відео, коли стався обстріл.
— Перелякалися сильно, — згадує жінка.
Каже, найперше, що вони почули після вибуху, — це легкову машину, яка мчала з місця, де стався приліт.
Згодом із новин Марина дізналася, що внаслідок удару постраждала база відпочинку в Маяках. Серед поранених були діти.
Того дня у садибі Марини теж мали зупинитися гості, родина з дітьми 8-ми, 12-ти та 15-ти років. Але за кілька днів до поїздки вони повідомили, що плани змінилися, і скасували візит.
— Коли я прочитала, що серед постраждалих діти приблизно такого ж віку, одразу написала їм, чи все добре, чи це не вони були там. Відповіли, що ні, з ними все гаразд.
У Маяки їдуть за тишею, риболовлею, краєвидами Дністра, прогулянками на природі. Їдуть, щоб перевантажитися, побути з родиною, дати дітям хоча б трохи спокійного дитинства. Але поруч із селом знаходиться об’єкт, який росіяни регулярно атакують із грудня минулого року. І війна тут завжди десь поруч.
Після однієї з масованих атак Марина не витримала і на деякий час виїхала до Біляївки, де раніше мешкала родина. Це сталося після обстрілу 16 грудня.
— Пам’ятаю, говорила телефоном із тіткою з Дніпра. Дивлюся у вікно — летять птахи, а поруч велика "пташка" — шахед. Він почав знижуватися, пролунав вибух, — згадує Марина.
Тоді дрон влучив в автомобіль, у якому їхала жінка з трьома дітьми. Жінка загинула в кареті швидкої допомоги.
Після першого удару був другий, а згодом повторна атака балістикою.
— На плиті готувалася картопля. Коли почула вибух, навіть не збиралася, просто вимкнула плиту, сіла в машину, і чоловік відвіз мене у Біляївку.
Марина тоді виїхала на три тижні. Каже, що за тривогами вони слідкували і раніше, але зараз усе інакше.
— Коли бачимо повідомлення, що летить на Біляївку чи Маяки, одразу охоплює страх.
Після ворожих атак родина облаштувала укриття на території садиби
Після атак по Маяках на подвір'ї садиби родина облаштувала укриття, адже від ударної хвилі в будинку сильно дрижать вікна та двері. Це літня кухня, де є невелика внутрішня кімната без вікон, оточена кількома стінами.
— Ми там все підготували на випадок атак, поставили диван, зробили запас продуктів. І коли пишуть, що летить у наш бік, то намагаємось переходити туди.
Маяки залишаються місцем, де відпочинок і війна існують поруч. Місцеві намагаються жити звичайним життям, але кожна тривога нагадує, що під час війни немає безпечного місця ні в місті, ні в селі.
Курорт Затока під час війни: море за колючим дротом
Строкаті кольори парасольок, панамок, купальників і надувних кругів. Дискотеки до світанку. Пляжі, де інколи неможливо було знайти вільне місце. Аромати вареної кукурудзи, смаженого насіння, круто зварених рачків, терпкий запах пива, що змішувався із солоним і таким рідним запахом моря. Свято, яке затихало лише на кілька місяців міжсезоння, щоб знову повернутися навесні.
Кажеш «Затока» — і пам’ять одразу здіймає хвилю ностальгії, накриваючи тугою й усвідомленням: так, як раніше, вже ніколи не буде.
Сьогодні селище не впізнати. На пляжах, де ми колись танцювали босоніж, тепер — колючий дріт і сірі бетонні тетраподи. Чорне море, яке було другом, розрадою та втіхою, — заміноване. Але чи тихо в самому селищі?
Іграшковий зайчик на замінованому узбережжі Затоки. Колись тут відпочивали родини з дітьми, сьогодні пляж захищають бетонні укріплення та колючий дріт.
Місцева жителька, керівниця ГО «Нова хвиля Затоки» Надія Дейнега розповідає:
— Ми з 2022 року перебуваємо в зоні активних бойових дій, буквально на пальцях можна перелічити, скільки у нас було спокійних днів. Без звуків вибухів, без підривів мін, без проліту над головою «шахедів» та ракет. Ми живемо у відчутті цілковитої небезпеки.
Якщо порівнювати з початком повномасштабного вторгнення, то в Затоці за цей час відбулася одна суттєва зміна: обстрілювати почали не лише узбережжя, адміністративні будинки та бази відпочинку, а й приватний сектор.
— У нас є загиблі серед цивільного населення, є поранені діти внаслідок прильотів. Тобто, відчуття війни тихішою — це не про нас.
Без укриттів і без відчуття захисту: реалії громад Одещини
Що не змінилося з початком війни — у людей немає навіть ілюзії захисту. Жодного надійного бомбосховища в селищі немає досі. Затока увійшла під час адміністративно-територіальної реформи до складу Кароліно-Бугазької громади, де навіть за роки не спромоглися вирішити питання з укриттям для дитячого садочка «Золота рибка», однак зараз чомусь взялися за перейменування його на «Морську зірку».
— Єдине, що у нас є — найпростіше укриття в школі, це просто цокольний поверх. Сама школа знаходиться поруч з об'єктом, який постійно атакують, тож, самі розумієте, там ніхто не переховується — знаходження в цьому приміщенні під час атак є небезпечним, — говорить Надія. — Єдине, що там є корисного — це «Пункт незламності». Взимку, коли Затока була по 148 годин без світла (це більше тижня), там можна було випити гарячого чаю, прийняти душ. Але як захисну споруду ми це приміщення не сприймаємо.
Облаштувати підземні укриття в селищах на узбережжі вкрай важко суто географічно. Затока розташована на косі: якщо копати навіть на штик лопати — з'являється вода. Через це ніхто в селищі не має підвалів, де можна було б сховатися під час повітряних атак. Навіть багатоповерхові будівлі тут зведені на палях.
— Щодо мобільних бетонних укриттів, то громада не зацікавлена зберегти життя людей та створити хоча б видимість безпеки, — констатує активістка.
Тому єдине, що створює ілюзію контролю над ситуацією — це дотримання правила «двох стін». «Як буде» — саме з таким настроєм сьогодні живуть люди.
Чому люди виїжджають із Затоки?
Кількість населення в селищі зменшується постійно, говорить Надія. Проте причиною є не лише війна та обстріли, а й регулярні гуманітарні кризи. Місцеві жителі часто скаржаться на позицію влади, яка нехтує базовими потребами громади.
— Вони залишають нас без опалення, без води. Лише коли ми піднімаємо розголос, пишемо скарги, виходимо на прямі ефіри — тоді вони щось починають робити. Минулого літа у нас місяць не було води. Складається враження, що робиться все, аби навіть ті люди, які терпляче витримують війну, виїжджали, бо вони не витримують місцеву владу.
Жителі Затоки на одному з протестів
Втім, влітку сюди все ж дехто повертається — переважно власники баз відпочинку. Хоча пляжі та море заміновані, знаходяться ті, хто ризикує виходити до води.
— Люди ризикують, люди гинуть. Це вибір кожного. Особисто я не купаюся, і мої діти теж. Альтернатива — берег лиману. Насолоджуємося тим, що є.
Найважче — навіть не бачити, як будинок за будинком руйнується улюблене курортне селище. Найважче — дізнаватися про загиблих та поранених. Надія уточнює, що навіть всередині селища є більш постраждалі райони. Найбільше дістається Лиманському району, який межує з Кароліно-Бугазом.
— Боляче знати, що друзі твоїх дітей отримують поранення. Постраждав друг дітей, чудом лишився живий. Постраждала дівчинка — у неї сім уламків в ногах, є загиблі. Війна не шкодує нікого.
Життя всупереч усім викликам: місія громадського сектору
Небезпека в Затоці чатує кожного дня. Чому ж люди залишаються? Для когось це — рідний дім, для когось — велика відповідальність.
Після початку повномасштабної війни команда ГО «Нова хвиля Затоки» два роки за грантові кошти забезпечувала роботу дитячого розважального центру. Згодом його довелося закрити через суттєвий відтік родин із дітьми. Водночас активісти створили пластовий осередок, організовують поїздки для малечі до Італії та Польщі, проводять туристичні вікенди й намагаються дати людям бодай трохи відчуття нормального цивільного життя.
Активісти із Затоки не лише відстоюють інтереси громади. Вони створили пластовий осередок, організовують поїздки дітей до Польщі та Італії, проводять туристичні вікенди й допомагають людям зберігати відчуття нормального життя навіть під час війни.
— Даємо розраду і дорослим, і дітям. Бо без цього тут просто неможливо вижити психологічно.
Діти війни біля Чорного моря
Море все одно залишається другом. Природа не винна у стражданнях, яких завдають люди, — впевнена Надія. Саме з морем місцеві пов’язують надію на майбутнє та чекають на повернення українських туристів після перемоги.
Проте найбільше жінці болить за дітей. Вони здаються сильними, сміливими, на слух розрізняють будь-які звуки війни: від розвідувальних дронів до «шахедів», що несуть бойовий заряд. Але нещодавно сталася ситуація, яка змінила її погляд на цю «дитячу мужність».
— Це було в мій день народження. Діти пішли по ранкову каву для мами, і саме тоді почався потужний наліт «шахедів». Вони летіли дуже низько, я побігла їм назустріч. Діти у мене навчені — одразу сховалися під сходами. Я трохи знімала звуковий фон, щоб показати друзям «моє привітання» з днем народження. Камера була направлена на руки сина. Потім я передивлялася відео — і побачила руки мого 14-річного сина: сильного, сміливого, впевненого. І руки, які мимоволі тремтіли...
Надія каже, що ніколи не засуджувала жінок, які прийняли рішення вивезти дітей подалі від обстрілів.
— Багато хто з нас, матерів України, залишалися через обов’язки — перед літніми батьками, перед чоловіками, через громадянську відповідальність. Але я щиро рада за тих матусь, які змогли врятувати своїх дітей від війни. Ви — молодці. Ми часто ставили родину нижче за якісь загальні питання. Ми принесли в жертву своїх дітей. І я це бачу, відчуваю, але вже не знаю, як допомогти їм подолати цей травматичний досвід.
Сьогодні діти Затоки мріють про одне — створити таку надпотужну зброю, яка назавжди унеможливить нові напади на Україну. Ось такі недитячі мрії в покоління, яке зростає на колись гамірному та мирному узбережжі Чорного моря.
З Одеси до села Мар'янівка, Березівського району
— Я народилася й виросла в Одесі, — розповідає наша колега Кароліна Волкова, — Там закінчила школу, університет, планувала будувати своє життя. Мені завжди здавалося, що я — людина міста. Але війна дуже швидко показала: усе, що ти плануєш, може в один момент перевернутися.
Далі пряма мова співавторки репортажу.
Зараз я проживаю в селі Мар’янівка на Одещині. Поруч – затишне місто Березівка та живописний Тилігульський лиман. З цим краєм пов’язані найтепліші спогади мого дитинства: кожні літні канікули я проводила у прабабусі.
10 років назад з Одеси до села переїхала вже і моя бабуся, тож ми з батьками приїздили сюди майже щовихідних. Однак я ніколи не уявляла, що перебуватиму в селі не на канікулах, і не у відпустці — а переїду сюди з усіма своїми речима на майже два роки.
«До вибухів звикаєш»
Я довго не могла наважитися переїхати. Спочатку просто приїжджала на тиждень чи два, а потім поверталася в Одесу — до роботи й звичного життя. Хоча від початку повномасштабного вторгення звичним воно вже не було…
Коли Одесу почали масовано обстрілювати “Калібрами”, “шахедами”, балістикою, я зрозуміла, що моїми постійними супутниками стали страх та стрес. Однак ми всі знаємо, що психіка адаптується до всього: згодом ти перестаєш прокидатися від вибухів, перестаєш спускатися в укриття на кожну тривогу. У якийсь момент просто вимикаєш сирену на телефоні й лягаєш спати з думкою: “будь що буде” – і це, певно, найстрашніше.
Водночас, я пам’ятаю одну з масованих атак, коли сиділа в коридорі й просто молилася, щоб вижити й побачити ранок. А після атак, через які гинули цілі родини з дітьми, я зловила себе на думці: ми з батьками маємо бути в різних будівлях, щоб якщо когось уб’є — залишився хтось для молодшої сестри. І перестала залишатись у батьків, коли вони мене запрошували до себе з ночівлею.
Тоді сестра вже жила в селі у бабусі. Через рік від початку повномасштабного вторгнення батьки перевезли її сюди й віддали в сільську школу, бо зрозуміли: тут усе ж трохи спокійніше для дитини.
Згодом небезпека стала відчуватись гостріше: стався “приліт” біля будинку моїх хрещених – буквально за квартал від моєї оселі. Згодом знищило будинок моєї однокласниці – її з родиною врятувало диво. Будинок моєї подруги через дві вулиці зазнав пошкоджень через падіння уламків безпілотника – пробило дах. А моя троюрідна сестра отримала важкі травми після удару РФ по відділку поліції.
У якийсь момент визнала: побути у селі буде для мене накйращим варіантом. Зібрала речі на сезон – і приїхала на невизначений термін. А згодом зрозуміла, що не хочу повертатись назад – і залишилась.
«Тут теж літають “шахеди”, але я почуваюся менш уразливою»
Я не хочу створювати ілюзію, що село — це безпечне місце. Ні. В Україні зараз, мабуть, немає жодного куточка, де люди не чули б вибухів чи не бачили “шахедів”.
Над нашим селом теж літають дрони. Ми теж чуємо вибухи, бачимо роботу ППО.
Але різниця між селом і містом для мене — колосальна. Опишу одним словом – простір. В Одесі я почувалася дуже вразливою. Багатоповерхівки, щільна забудова, велика кількість людей. Будь-який приліт, уламки чи збиття можуть зачепити тебе або когось поруч.
А тут — простір. Поля, городи, лимани. Між селами — кілометри відстані. Ти маєш відчуття, що ти у відносній безпеці.
Тилігульский лиман
Хоча парадокс у тому, що укриттів тут майже немає.
У нас старий підвал, який, чесно кажучи, може завалитися будь-якої миті і без вибухів. У Березівці — буквально кілька укриттів на все місто. Але психологічно тут мені все одно легше.
«Люди аплодували, коли збили “шахед”»
Того дня я була у Березівці у справах. Почалася тривога. Я почула “шахед” і літак, певно ППО. Мене миттєво накрила паніка — я вже шукала, куди бігти ховатися, згадувала, де є укриття в місті.
А потім озирнулася довкола.
Люди просто стояли й дивилися в небо. Ніхто не поспішав в укриття. Хтось був із дітьми, хтось сидів у парку. Усі чекали, чи зіб’ють дрон.
Коли літак таки збив “шахед”, люди почали аплодувати.
Це було дуже страшно та чудово одночасно. Чому майже ніхто не попіклувався про власну безпеку? Це питання досі відкрите для мене. Але те, як люди підтримували та вірили у наших хлопців, які знешкоджували ворожий дрон – чомусь зачепило мене.
Виклики життя в селі
Водночас життя в селі теж має свої труднощі: слабку інфраструктуру, проблеми з роботою та облаштуванням побуту.
Я маю можливіть працювати віддалено – це величезна перевага. Однак, коли я переїхала, тут не було нормального інтернету. Також не було санвузла в будинку. Ми поступово все доробляли, робили ремонт, купляли нові меблі та реставрували старі. Основним викликом було створити собі комфортні умови, до яких ти звик у місті.
У самій Мар’янівці майже немає ніякої інфраструктури. Три магазини на дому, майже не функціонуючий будинок культури та дитячий майданчик. Тож за покупками та розвагами люди їздять до Березівки, за 10 кілометрів.
Фонтан у Березівці
У місті є все необхідне і навіть більше: постійно відкриваються нові заклади, магазини, спортзали, салони краси. Тут є ветлікарі та грумери, що важливо для власників тваринок. Тут я відкрила для себе великий теніс – бо в Березівці корт відкритий та безкоштовний. Для дітей є різні спортивні секції, гарно облаштовані школи.
Люди чомусь уявляють маленькі міста такими, де немає нічого. Я хотіла б спростувати цей стереотип.
«У селі легше переживати блекаути»
Окрім меншої інтенсивності обстрілів, у селі для мене виявилося простіше переживати блекаути.
Будинок, у якому я зараз живу, належав моєму прадідусю. Коли село газифікували й більшість людей переходила на сучасні системи опалення, він наполіг, щоб у хаті залишили ще й дров’яний котел. Я дуже вдячна своєму прадіду за це рішення.
Під час масштабних відключень світла в Одесі моя квартира залишалася без тепла, води й електрики, бо все було енергозалежним. Ти просто опиняєшся в умовах, де немає базових речей для життя.
У селі ж, як я помітила, людям загалом легше забезпечити собі базові побутові речі. У багатоьох є свердловини з артезіанкою або запаси води у цистернах.
Для забезпечення мінімального комфорту в селі доводиться вкладати чимало коштів в свій побут
Щодо світла: ми рятувалися маленьким бензиновим генератором. Ще підключали інвертор до автомобільного акумулятора, щоб зарядити телефони, ноутбук і хоча б мати інтернет для роботи.
Цього не вистачало на холодильник чи пральну машину, але вистачало, щоб підтримувати зв’язок і продовжувати працювати. До порівняння, у місті затягнути генератор у квартиру на другий поверх або підлючити аккумулятор від автівки – було б дуже поганою ідеєю.
«У селі я ніби розморозилася»
Зараз мої ранки починаються зовсім інакше. Я прокидаюся рано, підставляю обличчя ранковим проміням сонця. Йду на город, рву салат, щавель, шпинат, влітку ягоди та фрукти з нашого саду. Роблю сніданок із того, що виросло на грядці.
Село для мене стало терапією. Тут я намагаюсь радіти простим речам: почала помічати весну, радіти тому, як розквітають дерева, як проростають рослини, які сама посадила. У мене з’явилося нове хобі — городництво.
Також тепер я доглядаю двох котів і трьох собак. У квартирі в Одесі я б такого не змогла собі дозволити.
Кароліна Волкова з Адель
Тут інший ритм життя. Менше гонитви, менше шуму, менше постійного напруження. Люди більше спілкуються між собою. Сусіди приходять увечері посидіти біля двору, поговорити, обмінятися порадами чи рослинами. Загалом, всі жителі цього села – як одна велика родина. Цієї простоти та відкритості між людьми мені завжди буде невистачати.
«Село — не схованка від війни»
Люди в селах не живуть у бульбашці, де війни не існує. Ні. Тут теж літають “шахеди”. Тут теж лунають вибухи.
Щосуботи тут відбуваються акції пам’яті про загиблих, зниклих безвісти та полонених військових. Спільне горе або надія об’єднали родини захисників у спільноту. Вони підтримують один одного, вони виходять на заходи, створюють меморіали, влаштовують автопробіги.
У селах Березівського району люди не забувають про війну
Люди пам’ятають – і нагадують іншим.
Відкриття інсталяції «Дерево надії» — символ віри у повернення зниклих та полонених додому, м.Березівка
Сховатись від війни у селі не вийде. Однак масованість та регулярність обстрілів тут дійсно менша. Тож якщо маєте можливість хоча б у якості недовгого ретриру виїхати подалі від великого міста – скористайтесь нею.
Раніше ми розповідали про те, які речі для українців стали символом втраченого життя та ключами до нового.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є
виключною відповідальністю медіа Біляївка.City і за жодних обставин не може
розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
