Захисник з Біляївки Василь Гайдейчук 23 лютого 2022 року мав сісти на потяг та поїхати до доньки на День народження у Сумську область. У цей день йому зателефонував командир зі словами: "Вась, твої речі зібрані? У нас збори". На фоні новин, підозрюючи, що все серйозно, чоловік відмінив усі плани. 24 лютого він вже був у своїй частині в Одесі. У цей час колона російської техніки проїжджала селом на Сумщині, де знаходилася його донька. "Вона ховалася у підвалі, а я нічим не міг допомогти", — розповів військовий.
З першого дня на війні
Ви можете пам'ятати Василя Гайдейчука, як незмінного гравця КВК, який у складі команди Біляївської РДА розривав сцену влучним та іскрометним гумором. Сьогодні він служить в бригаді оперативного призначення "Кара-Даг" і так само влучно, але вже зі снайперської гвинтівки, знищує ворога.
На початок повномасштабного вторгнення Василь був резервістом Національної гвардії України. 24 лютого він знаходився у рідній Біляївці. Напередодні ввечері, після дзвінка командування, зібрав сумку з необхідними речами, щоб прибути до частини на збори, а вранці тривожні передчуття підтвердилися новинами та вибухами.
Василь згадує, що батькам було дуже важко усвідомлювати те, що вони проводжають сина на війну. Мати якось намагалася триматися, а тато, обійнявши його, не міг стримати емоцій.
Неспокійно на душі було і в самого військового. 25 лютого він мав зустрітися з донькою, вона чекала на тата у свій День народження. Він купив квитки, подарунок, за декілька годин мав сісти на свій потяг. Замість цього вранці чоловік вже був у частині, зідзвонився з дружиною, щоб дізнатися, як їх справи.
— Вони сказали, що ховаються у підвалі, через їхнє село рухаються колони з російськими прапорами, а я розумів, що ніяк не можу їм допомогти. Росіяни їхали цим селом транзитом, поспішали на Київ та Харків, — згадує військовий, — тож, дякувати Богу, обійшлося без обстрілів.
Як опинився у Національній гвардії
До війни Василь дев'ять років працював системним адміністратором у Біляївській райдержадміністрації. Звільнившись з держслужби, вирішив вступити до лав Нацгвардії, адже свого часу служив строковиком у зенітно-ракетних військах на Одещині, тобто за плечима був військовий досвід.
— Спочатку у Нацгвардії мені відмовили за станом здоров'я. Через деякий час товариш запропонував мені поїхати на збори, які проводила Нацгвардія. Три тижні ми тренувалися, стріляли, тобто отримували нові військові знання. Після завершення мені запропонували посаду командира снайперського відділення резервної роти, і я погодився.
В мирний час, каже військовий, резервісти беруть участь у зборах за викликом командира, а у воєнний — мають прибути до своєї військової частини.
У перші місяці війни Василь знаходився в Одесі. У той час в Миколаєві тривали бої, ворог міг прорвати оборону в будь-який момент, тож Одещина готувалася до різних сценаріїв.
— Нас поставили на охорону стратегічно важливих об'єктів. Їх декілька разів намагалися захопити ворожі ДРГ-шники, були висадки з моря. Однак всі атаки закінчувалися провалом та ліквідацією окупантів.
Згодом Василь перевіся у 15-ту бригаду оперативного призначення "Кара-Даг". Її бійці брали участь в оборонних боях за Мелітополь, Молочанськ, Токмак, Кам'янське. Зупинили наступ ворога на Запоріжжя.
— На той момент ми знаходилися в Одесі вже близько десяти місяців. За цей час загинули двоє моїх товаришів, з якими я служив в армії. Мене почало кошмарити відчуття, що я знаходжуся не там, де можу бути корисним. Дізнався, що на базі Національної гвардії формують оперативну бригаду оборони, і одразу перевівся.
Після бойового злагодження підрозділ відправили на Запорізький напрямок - Мала Толкмачка, Новопокровка, Роботине. Василь виконував обов'язки снайпера.
— Переважно, ми стояли на обороні позицій. Було декілька штурмів, в одному з них я брав участь. Інколи мене запрошували на вилазки наші розвідники, як вони казали, "почудити". Діяли скоординовано, вони виконували свою задачу, а я свою — снайперку в руки і працювати.
Реанімував бійця і отримав поранення
Під час штурму однієї з ворожих позицій на Запоріжжі Василь отримав травму. Задачу, каже військовий, бригада виконала більш ніж успішно. Вони мали взяти 1,5 кілометри, а просунулися на три. Жодної втрати серед особового складу не було, лише поранені.
— Я реанімував одного з наших розвідників. Йому розірвало коліно, хлопець шість годин був з неправильно накладеним турнікетом. Коли його підтягнули до наших позицій, з рани юшила кров, губи посиніли, обличчя було біле, немов стіна. Я різними нехорошими словами накричав на тих, хто наклав турнікет. Натягнув ще один, але вище, говорив з ним, щоб тримати у свідомості, поки не приїде евакуація.
— Якраз коли ми поклали Пашу на ноші (прим.ред. ім'я пораненого бійця), під'їхала машина, але трохи повз нас, щоб забрати інших поранених. Я вискочив на дорогу, почав махати. Чую з сусідньої посадки "хлопок" з гранатомета. Водій евакуаційки зрозумів, що це по ньому спрацювали, і давай по газах. Я стрибнув боком, щоб прикрити Пашу, а далі все, як у тумані.
Снаряд розірвався недалеко від того місця, де вони знаходилися. Василя намагався привести до тями його товариш, бив по обличчю.
— Я відкрив очі, у вухах повна глухота, лише бачу міміку губ. З усіх сил кричу товаришу, щоб перестав бити по обличчю: "Якби у мене був інсульт? Ти б мене добив!"
Через деякий час на позицію вдалося під'їхати евакуаційним машинам та вивезти поранених.
Розвіднику з важкою травмою коліна, на жаль, не вдалося врятувати ногу. Василь в результаті вибуху отримав черепно-мозкову травму, пройшов лікування та реабілітацію. Поки він був на відновленні, його побратимів перекинули на інший напрямок.
Наразі військовий чекає переведення в інший підрозділ, а поки, як сам каже, "намагається по-максимуму використати свій коефіцієнт корисної дії".
— Став у нагоді мій досвід роботи в адміністрації, точніше — з документами. Зараз я тут негласний діловод, — жартує військовий. — Допомагаю хлопцям з оформленням рапортів, документів для відправки на реабілітацію, ВЛК. Іншими словами — намагаюсь максимально використати свій ККД.
Тату, коли закінчиться війна?
За два з половиною роки військової служби Василь був у відпустці двічі. У першу — поїхав додому в Біляївку. Прогулявся парком, сходив на річку, говорить, був дуже вражений дерев'яниими скульптурами на екостежці. Все знімав на відео та показував своїм побратимам.
Разом з тим, зізнається, відчуття були такі, ніби всі ці місця бачить уперше, а життя до війни пам'ятається уривками: "Десь я це бачив, але не таким". Такі відчуття у всіх, хто на війні з перших днів, говорить військовий.
Під час другої відпустки Василь нарешті зустрівся з донечкою. На той час вони не бачилися три роки, але завжди підтримували зв'язок телефоном.
— Вона постійно мене питає, коли це все закінчиться, коли ми зможемо зустрітися, коли я тебе обійму? А ти не знаєш відповіді... Питаєш банально, що тобі подарувати? І чуєш: "Татусю, давай закінчиться війна, я тебе обійму, і тоді ти мені купиш все, що я захочу". З одного боку, неймовірно приємно, що в тебе росте така розумна дитина, з іншого — розумієш, яку біду принесли нашим дітям ці виродки.
Замість післямови, або гумор на війні — це теж зброя
Під час розмови Василь неодноразово жартує, навіть тоді, коли розповідає про поранення, штурми та обстріли.
Кажу: "Пам'ятаю вас на сцені Біляївського будинку культури, ви часто виступали у КВК разом з колегами з адміністрації. А як з гумором на війні? Чи хлопцям у пікселі не до жартів?"
— Тут без гумору ніяк, — говорить Василь, — Подекуди він чорний та грубуватий, але це кращий спосіб послабити напругу та підняти бойовий дух перед завданням.
Фото у публікації - з архіву Василя Гайдейчука
