Більшість українців не засуджують співвітчизників, які через війну виїхали за кордон, адже вважають, що це особистий вибір кожного, які б причини виїзду не були. Лише 3% засуджують усіх біженців, а решта – засуджують тільки деякі групи, наприклад, чоловіків, які втекли, свідчить опитування Factum Group. Однак після новорічного привітання президента Зеленського, де він поділив українців на “біженців та громадян”, інтерв’ю радника голови Офісу президента Сергій Лещенко, де він закликав країни припинити надавати допомогу біженцям, у публічному просторі додалося негативу до біженців.
Біляївка.City вирішили поговорити з українцями, які виїхали, а також з тими, хто залишається вдома, про рецепт порозуміння: яким має бути максимально конструктивний діалог, щоб він допоміг повернути українських біженців додому.
“І ні слова про війну”
Анна Купрій – одна з українок, яка відчула на собі стигматизацію через статус біженки. Вона – одеситка, про яку колеги з туристичної агенції “Тудой-Сюдой” кажуть – найкращий гід Одесою. Її екскурсії руйнували російські міфи та стереотипи, розкриваючи Одесу як місто європейської культури, збудоване на українському фундаменті.
Від початку повномасштабного вторгнення Анна живе у Німеччині. А у жовтні 2023 року разом з подругою Катериною Курлап заснувала туристичний проєкт під назвою Mriya.tour. У межах цього проєкту Анна та Катерина організовують прогулянки Штутгартом, одноденні подорожі та тури до різних міст Європи.
“Життя бентежне. За часів пандемії коронавірусу найбільшим бажанням було взяти мікрофон, зайняти своє місце поруч з водієм великого автобусу та їхати новими шляхами. Тепер я більше не найманий працівник, пройшла важку бюрократичну процедуру, розібралася з новою для себе системою оподаткування, знайшла бізнес-партнерство, заручилася підтримкою чужої держави та змогла відновити улюблену справу в новому для себе культурному просторі”, – поділилася Анна своїми досягненнями на сторінці у Facebook.
Під цим натхненним постом одна з підписниць написала: “і ні слова про війну”. Біляївка.City запитали у Анни, чи стають такі слова тригерами та, чи ранять її. Жінка каже, що вже майже ні. На початку вимушеного переїзду – боліло. Вона пояснювала, що в Одесі не мала власної квартири, орендувала житло. Перший рік-півтора повномасштабного вторгнення туристичний бізнес повністю занепав, а до цього було ще два роки пандемії, що “з’їли” всі заощадження. Тож жінці потрібно було в таких умовах забезпечити собі хоча б базову потребу мати дах над головою. Нині такі коментарі Анна сприймає інакше.
Анна каже, що процес цькування тих, хто виїхав, почався набагато раніше, ніж “влада вставила свої п’ять копійок”, але тоді він не був таким масштабним.
– Вже у 2022 це було поширено на рівні простих людей. Та поступово ставало тільки гірше. Чи є рецепт, як уникнути цього загострення? Людям просто треба зробити один крок: відчепитися один від одного. Ми б зробили це, якби нам не заважав наш менталітет. Сподіваюся, що мій досвід стане колись в пригоді для України. Війна нікого не пожаліє. Вона всіх нас скалічила ментально, і тих, хто залишився, і тих, хто поїхав. Тому мій досвід реабілітації через подорожі може стати корисним для багатьох.
Багатьом біженцям буде дуже важко ухвалити рішення про повернення
Попри те, що повномасштабна війна триває вже майже два роки, більшість українських громадян за кордоном хочуть повернутися додому. За останніми опитуваннями ООН, від 60-80% біженців з України все ще хочуть повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація.
Українка Теня Ільницька – мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу з Києва. На момент початку повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком, татом, девʼятьма дітьми і песиком тимчасово переїхали до Трускавця. В Київ повертатися боялися, оскільки не було впевненості у безпеці. З часом прийняли рішення виїхати в Польщу, живуть у Кракові з 26 лютого 2022 року.
Жінка каже, що слова представників влади на адресу біженців викликають стигматизацію їх в очах українського суспільства, викликають відчуття відокремленості, попри все, що вони роблять для України навіть з-за кордону.
– Минулого року риторика президента була спрямована на те, щоб повернути біженців. Він неодноразово казав, що зробить все можливе для того, щоб українці повернулися додому. І це відгукувалося теплом в наших серцях, давало надію. Для нас це було важливо, бо з моменту самоевакуації до Польщі жоден з представників вади не розділив з нами відповідальності за долю дітей. Від Мінсоцполітики ми отримали лише одного листа з непрямою вказівкою надалі залишатися з дітьми в безпеці.
Подружжя опікунів влаштувалися в Польщі на роботу, щоб утримувати дітей. Їх дуже вразили слова, які останнім часом лунають на адресу біженців.
– Вони пролунали як раз в період, коли я розпочала особисту акцію у соцмережах #щоденнийдонат. Це був челендж, в якому показувала, що донатити можна щодня, і особливо важливо це робити з-за кордону, бо у нас більший дохід, і менше вигорання. Я закликала людей об'єднуватися в цій справі. Мене дуже тригернули слова, якими мене, біженку, відділили від інших громадян. Мене образили та знецінили слова про “біженців та громадян”, бо виїзд з країни був примусовим рішенням, яке ми не обирали, бо ми не обирали війну. Ми всі, українці, не маємо навіть статусу біженців, у нас статус тимчасового захисту в країнах перебування.
Теня Ільницька наголошує, що війна рано чи пізно закінчиться, і тоді дуже гостро постане питання, скільки українців повернуться, розібравшись у законодавстві іншої країни, вивчивши мову, побачивши, що держава може жити без корупції, з думкою про своїх громадян – натомість в новинах про Україну вони регулярно бачать інформацію про корупційні скандали та нехтування інтересами громадян. Тож Теня переконана, що багатьом біженцям буде дуже важко ухвалити рішення про повернення. Бо до кращого звикати легко.
“Два роки я була наче між двома світами. Тепер маю обрати один”
Майже весь січень авторка цієї статті провела вдома на Одещині, хоча більшу частину часу після початку повномасштабного вторгнення живе в Польщі.
– Як і багатьох інших людей, які виїхали за кордон, але не припиняють підтримку України в різних сферах, мене глибоко ранять слова про “біженців та громадян”. Разом з тим, переважно, вони спричинили ефект, абсолютно зворотній тому, на який, здається, були розраховані.
Так, чимало співрозмовників та співрозмовниць Біляївка.City вирішили замість повернення додому, прискорити процедуру легалізації за кордоном через роботу, навчання, шлюб тощо.
– Як ФОП я продовжувала надавати послуги online в Україні, оскільки є викладачкою англійської мови, платила податки в Україну, сама себе забезпечувала в Польщі, – розповіла 38-річна Тетяна з Київщини, – але після всіх розмов, які були, на мій погляд, спровоковані українською владою, чимало країн хочуть переглянути ставлення до біженців, зокрема й Польща. Тимчасовий захист українцям зі збереженням всіх пільг з працевлаштування та соціальних гарантій продовжать лише до червня 2024 року. Вже зараз постає питання легалізації українських біженців у країнах перебування іншими шляхами. Наприклад, через роботу, бізнес, навчання у Польщі. Але я зареєструватися в Польщі підприємцем, щоб мені платили з України, не можу, оскільки українцям під час війни заборонено переказувати кошти за кордон. Тому мій вихід один – закривати ФОП в Україні та переорієнтовувати послуги на польський ринок. Поки триває війна, я не розглядаю варіант повернення додому. Я одинока жінка, яка не водить машину, чудом, пройшовши разом з дітьми з десяток кілометрів пішки, вирвалася з Київщини під час російського наступу у 2022-му, я не готова ще раз таке переживати. Що далі? Мабуть, варто спробувати будувати життя вже тут. Два роки я була наче між двома світами. Тепер маю обрати один.
Чимало співрозмовників(-иць) Біляївка.City, які перебувають за кордоном, але хочуть продовжити працювати в Україні віддалено, вже зараз шукають якісь нестандартні рішення для цього: наприклад, ще одна викладачка розповіла, що влаштувалася працювати на пів ставки касиркою у місцевому супермаркеті, щоб була підстава подати документи на легальне перебування в Польщі.
Що говорять ті, хто залишається в Україні
Разом з тим, провівши майже місяць в Україні, авторка статті глибше зрозуміла реакцію українців, які попри війну залишаються вдома, на тему біженців. Вони так само переживають економічні проблеми, які добре знайомі біженцям: заробити на оренду, або оплату комунальних послуг, якщо живуть у власному житлі, втриматися на плаву, зберегти бізнес, дати освіту дітям, але до того ж ще щодня ризикують своїм життям. Навіть в такому великому місті, як Одеса, чуєш звідусіль: клієнтів, покупців, споживачів товарів та послуг стало значно менше, важко зводити кінці з кінцями.
Водночас ставлення українців, які залишаються вдома, до тих, хто виїхав, залишається загалом позитивним протягом досить тривалого часу. 75-90% українців ставилися “з розумінням і не засуджували” тих, хто виїхав у листопаді 2022 року, свідчить опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС).
У серпні 2023 року, соціологічне дослідження групи Рейтинг засвідчило, що до біженок жінок з дітьми ставлення було тепле у 83% українців, які залишаються вдома, так само позитивним було ставлення до старших людей, які виїхали та студентів-біженців. Водночас ставлення до біженок без дітей та чоловіків призивного віку з дітьми було скоріше позитивно-нейтральним, а найбільш негативним виявилося ставлення до чоловіків, які не мають дітей і виїхали за кордон.
Відзначимо, що згідно з аналітичною запискою “Центру економічної стратегії”, близько половини всіх біженців на листопад 2022 року складали діти (52%), серед дорослих – 83,4% жінки. Тобто можна констатувати, що до більшості біженців ставлення співгромадян було все ж позитивним.
Біляївка.City не знайшли інформації, чи змінилися ці цифри зараз, маємо лише суб’єктивне відчуття із середовища біженок за кордоном – воно змінюється в негативний бік з кожним новим виступом українських політиків та урядовців.
Разом з тим, українці, які залишаються вдома, теж мають свій перелік зауважень до біженців, навіть якщо розуміють їхню мотивацію бути подалі від війни, ростити в безпеці своїх дітей тощо.
Цю думку, яку підтримало багато інших співрозмовників(-иць) сформулювала Світлана Максимець, редакторка київського сайту “Вікенд”:
– Помічала, що декого дратують українки, які виїхали за кордон. Мене ні. Я розумію, що це важке рішення. Я б не наважилася кинути свій дім, звичний спосіб життя, оточення і поїхати в чужі краї. Зізнаюся, що покладаю на українок за кордоном певні очікування. Хочеться, щоб вони були нашими амбасадорками в світі. За потреби виходили на протести чи інші акції на користь країни. Щоб були голосними і помітними, не давали Європі забути про те, що нам потрібні зброя і підтримка.
А от про що я мовчати не можу, так це про своє роздратування критикою, яка час від часу лунає з-за кордону. Я про закиди типу: “В Україні погані транспорт і вода. Вдома не така хороша освіта. Вам треба навести лад, порішати ці питання”. Так і хочеться вибачитися й сказати: як тільки закінчаться обстріли, одразу побіжу наводити лад, щоб Україна стала комфортною для вас. Я не захищаю безлад, який ми маємо в багатьох сферах. Але думаю, що подібні закиди від людей поза межами країни зараз не в тему. І не можу не дратуватися.
Тригерними для тих, хто залишається вдома, є й поділ на “гарних матерів”, які вивезли дітей від війни, та “поганих матерів”, які вирішили залишитися з ними вдома, в Україні.
Демографічна криза, яку без біженців Україна не вирішить
Психотерапевтка та медіаторка конфліктів Оксана Олійник пояснює, що в кожному конфлікті потрібно бачити реальну потребу людини, яка стоїть за образами та конфліктами.
– Життя без конфліктів неможливе. Конфлікти – це абсолютна реальність. Але є різна реакція на конфлікт. Перша – шукає вирішення ситуації. Друга – підвищує градус напруги. Конструктивна відповідь на конфлікт – це робота в діалозі, в розумінні, що за позицією, за декларацією – є справжній інтерес людини.
Тобто, коли людина ображає біженців – вона може просто боятися, що вони не повернуться, що її вибір залишатися вдома є хибним, це й бажання розділити свою відповідальність з іншими.
Водночас коли біженці з-за кордону ображають Україну, вони таким чином хочуть підтвердити правильність свого вибору залишатися у безпеці, підкріплюють його.
Без цього діалогу українцям – вдома та за кордоном важко буде вирішувати одну з головних проблем країни після війни – демографічну кризу.
Про знелюднення в контексті окремих територій говорить директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова. Йдеться не про повне зникнення, а про суттєве зменшення щільності населення на деяких територіях.
“Це дуже серйозна проблема, тому що в Україні до початку повномасштабної війни було десь 45 осіб на квадратний кілометр. Це нижче, ніж в більшості країн Європи, але не катастрофа, скажімо, в Норвегії – 14, і нічого живуть. Але це інша територія, і інша економіка. Я би сказала, тут є загроза знелюднення окремих територій. А що таке знелюднення, ми бачимо на прикладі Чорнобильської зони відчуження. Там не тільки проблема в підвищенні радіації, там і інші проблеми ще є. Ми розуміємо прекрасно, що країна в центрі Європи із такими природно-кліматичними умовами, вона не залишиться порожньою. Питання в тому, ким вона буде заселена…”.
Демографи прогнозують, що на початок 2037 року населення України становитиме приблизно 30,5 мільйонів, розповів у інтерв'ю заступник директора Інституту демографії та проблем якості життя НАН України Олександр Гладун.
Від повернення біженців залежить дуже багато не тільки для сьогодення, а й для майбутнього нашої країни.
– Країни-партнери не будуть зацікавлені вкладати інвестиції у відновлення України, якщо в країні не залишиться достатньо людського ресурсу для відбудови зруйнованих під час бойових дій регіонів, – висловив думку експерт в інтервʼю NV.
Рецепт порозуміння
Біляївка.City звернулися до українських біженців, які перебувають в різних країнах, та запитали, якої риторики в розмові з ними вони очікують. Більшість співрозмовників говорили про те, що вони чекають від української влади позиції спілкування одних дорослих з іншими, а не повчання, залякування, або ж, що гірше, бажання розпоряджатися їхнім життям так, наче вони “державні кріпаки” .
– Дорослішання, зрілість (maturity) кожного окремо, незалежно від місця проживання, зараз допоможе порозумінню, – говорить українка та фахівчиня в галузі технологій Світлана Пуля, – якщо ти зріла людина, ти в стані думати не лише про себе, а й про інших. З практичного, я б на місці влади перестала думати, хто де є, а всі зусилля зосередила на країні. Безпека, медицина, освіта, інфраструктура – вони важливі для повернення не лише тим, хто поїхав, а й тим, хто залишається.
Зараз в людях багато болю, кажуть співрозмовники Біляївка.City, які перебувають за кордоном. Зауважують, що якщо хтось свідомо стає на цей болючий мозоль, то варто замислитися взагалі на чиєму ця людина боці. Потрібно розуміти, що розмови з поділом на “громадян та біженців”, відводять фокус від зовнішнього ворога, боротьба з яким триває.
– Я бачу значне погіршення ставлення до теми біженців після кожного нового інформаційного “вкиду” з боку української влади, – каже біженка Анна Онуфрієнко,– але, щоб зняти напруження, треба прибрати причину – самі вкиди та причини, навіщо їх роблять. Бо поки вони існують, задача знайти рецепт та змінити ставлення до цієї теми, буде задача з трьома зірочками для олімпіади. Мирити – завжди важче, довше, дорожче, це потребує додаткових ресурсів.
Співрозмовники та співрозмовниці Біляївка.City зазначають, що хейт та образи точно не мотивують їх повертатися додому. А ще багато з тих, хто виїхав, мають свою “торбу негативу та обґрунтованих претензій” до влади.
– Якщо говорити про дорослий підхід, то влада повинна зробити порозуміння між українцями, де б вони не перебували, модним, як це сталося з волонтерством та донатами, – пропонує свій варіант вирішення ситуації біженка Катерина Іщенко, – говорити можна з позиції визнання своїх помилок та бажання почати все з чистого аркушу.
– Кожен раз, коли з’являється чергове інтерв'ю на тему біженців, – додає вимушена переселенка Маріанна Анісімова, – і я бачу цю агресію, то закликаю знайомих\друзів\різних згадати, хто наш справжній ворог.
Біженці, з якими спілкувалися Біляївка.City, наголошують на важливості чітких сигналів влади про бажання захищати державність, бути чесними з громадянами та забути про політичні ігри та маніпуляції. А рецепт порозуміння між українськими біженцями, владою та тими, хто попри війну залишається в Україні, полягає в усвідомленні того, що у всіх нас єдиний ворог – росія. Тож маємо підтримувати та намагатися зрозуміти один одного, щоб перемогти цього ворога.
