Військовий ЗСУ з позивним Мабут родом з села Мирне. В армії - з 2018 року, служить в окремому батальйоні морській піхоти. 24 лютого їх батальйон на Сході прийняв один з перших боїв, стримуючи ворога. За останні шість місяців боєць двічі був поранений, після шпиталю одразу повертався на передову. Знаходиться там і зараз. Він розповів нам, що для військових є найважчим, чи є страхи, які умови служби, що їх дуже ображає, і яке єдине прохання мають до людей.
Де знайшов себе
Про службу в армії Мабут мріяв з дитинства. Любив дивитися воєнні фільми, грати з друзями у військових. Коли настав час строкової служби, пішов, не замислюючись. Бо пам’ятав слова дідуся, що чоловік має пройти армію. Був й інший наглядний приклад, його батько з 2014 року також захищає Україну.
- З перших днів строчки я зрозумів, що це моє, от прямо знайшов своє покликання – армія. Тому у 2018 році строкова служба закінчилась, і я одразу підписав контракт на військову службу.
Чоловік вважає себе вже досвідченим бійцем. Коли почалася повномасштабна війна, він перебував на ротації у зоні проведення операції об’єднаних сил.
- Це була моя третя ротація. 24 лютого ми стояли під станицею Луганська. І по нам почали гатить з градів, пішла піхота. Як нам потім сказали, наш батальйон прийняв один з перших боїв повномасштабного вторгнення, - згадує військовий.
Найбільше боявся не за себе
Чи відчувають в момент бою бійці страх? Мабут говорить, що так, бо це відчуття притаманно кожній людині. Але цей страх не панічний. Він швидко минає. І приходить розуміння, що всі колись помруть, хтось раніше, хтось пізніше. А свою роботу треба виконати.
- За нас це ж ніхто не зробить. Як ніхто, окрім хірурга, не буде проводити операцію, ніхто, окрім рятувальників, не буде розбирати завали, гасити пожежі. Ми ж присягу давали, це, особисто для мене, не порожні слова.
Однак коли почалося вторгнення, найбільше хвилювався чоловік не за своє життя, а за свою дружину. Вона жила в Херсоні. Коли він вийшов з нею на зв'язок, місто було вже окуповане.
- На мене це дуже тиснуло. Поки був зв'язок, ми раз на день списувались. Все коротко. Я писав: живий. Вона відповідала: у мене все добре. Виїхати з окупації вона змогла аж у середині квітня. Тоді і мені стало легше, - говорить Мабут.
Мабут з побратимом
З 24 лютого і до середини березня він брав участь в активних бойових діях. Отримав осколкове поранення і кілька днів знаходився у шпиталі у Дніпрі. Повернувся на фронт, а наприкінці липня отримав друге більш серйозне поранення. Його відправили у шпиталь до Волинської області, де він лікувався декілька тижнів. У серпні знову став у стрій, на лінію фронту.
Військовий запевняє, що армія для нього - це друга родина. Адже усі вони там як брати і сестри.
- Я раніше говорив, що в мене один рідний брат, а зараз вважаю, що їх десятки. Ми єдині, бо знаємо, навіщо сюди прийшли.
Що найважче у військових буднях на передовій
На умови, в яких доводиться жити, військовий не скаржиться. Зазначає, що до всього звикаєш.
- Звісно, зі зручного ліжка лягти на сиру землю, підстеливши каремат, то різниця у комфорті суттєва. Комусь спочатку може заважати чийсь гучний храп у бліндажі, або вибухи снарядів поблизу. Але це на початку. Потім, коли виснажений і хочеш спати, то спиш за будь-яких умов і шумів навколо.
На відпочинок, за словами Мабута, дають чотири години. Це вільний час, і можна самому вирішувати, на що їх витратити. Поговорити, якщо є зв'язок, з рідними, умитися, поголитися або поспати.
- Жалітися на умови при нашій роботі, то гріх, - говорить військовий. – Все необхідне маємо. А харчування, ми навіть жартуємо з хлопцями, що годують нас, як на забій. Чорний гумор, але дійсно, для когось ця їжа може бути останньою. Ми це розуміємо.
Забезпечені військові, за словами нашого співрозмовника, одягом і спорядженням. У перші дні вторгнення росіян дуже допомагали волонтери. Окупанти тоді знищили багато складів військових з одягом, продовольчі. То дуже виручали волонтери. Привозили усе необхідне. Згодом логістику налагодили, і тепер цим забезпечує армія.
Умови, в яких сплять військові
Найважче на фронті, за словами Мабута, – це розлука з рідними.
- Коли дізнався, що вдома у Мирному ракета упала, то просто місця собі не знаходив, все думав, як там рідні, друзі. Тому коли знаємо, що там усе спокійно, воювати легше, є ще більше сил і натхнення, адже ми саме для цього і стоїмо тут, щоб там - вдома усі були у безпеці.
Що найбільше ображає військових
До військових, говорить чоловік, зараз багато пошани. Разом з тим дуже засмучує, коли мешканці з інших регіонів, де немає бойових дій, починають забувати, що наразі війна, і всього за кілька сот кілометрів від них проходить лінія фронту, там гинуть воїни, стримуючи ворога. І мова не лише про тих, хто перетинає межу і міру у розвагах, а й про тих, хто думає лише про власну вигоду.
- Я коли був вдома після поранення, у місті став невільним слухачем розмови двох чоловіків. Один хвалився іншому, що знайшов шлях ухилитися від армії, зробив інвалідність, і зараз збирається їхати за кордон, бо там можна заробити гарні гроші. В такі моменти хочеться розвернутися і вдарити. Сказати, що поруч зі мною воюють 60-річні чоловіки, є навіть бійці без руки і ноги, які написали відмову від комісування. А тут, дорослий, здоровий лоб планує втікти з країни, думаючи лише про себе, - говорить військовий.
- Друг розповідав, він був під Миколаєвом і приїжджав до батьків. Зустрів знайомих на вулиці і вони йому так прямо і кажуть, нащо, мовляв, ти пішов на фронт. Чути таке – дуже боляче. У нас з Мирного багато чоловіків пішли добровольцями. Знаю, що на фронті близько десяти зараз. І цікаво те, що більшість з них - з мого випуску, однокласники.
Турбують також захисників зрадники, колаборанти, які готові працювати на ворога за 30 срібників.
- Чути слова тих, хто не приховує свою любов до росії, огидно. На жаль, такі є у нас. Що можна відчувати, коли стоїш у цивільному на автобусній зупинці у рідному селі і чуєш, як хтось поруч говорить про велич росії. Обурює те, що зрадники не несуть за це належної відповідальності. Якщо когось і карають, то м’яко, а треба хоч раз, але показово, щоб інші боялися.
Ще ображають військових недоречні дописи, жарти і меми.
- Читаю: їду у Херсон за кавунами. Або: наступ на Херсон – давно пора. Ті, хто це пише, мабуть, не розуміють, що кожен метр звільненої української землі має високу ціну, це ціна людських життів. І все не так легко і швидко, як вони думають і як би їм хотілося. Це обов’язково станеться, окупантів виженуть. Але ця боротьба буде важкою.
До чого ніколи не звикнути на фронті
Дуже боляче, говорить Мабут, втрачати побратимів. І в нього є такий досвід. Особливо важко, коли товариш гине на очах.
- Наш товариш врятував цілий взвод. Він відволік на себе танк, підбив його, але в цей час в нього вистрелили з танкового кулемета. Вижити там шансів не було. Він помирав у нас на очах. Ми чули його останні слова, останній подих. І встигли пообіцяти йому, що після Перемоги на Кремлі обов’язково напишемо його ім’я. Так і буде.
Не всі герої, за словами військового, на жаль, отримують звання героїв, медалі, нагороди. Але вони назавжди залишаються героями для своїх побратимів.
Мабут
Єдине прохання до людей – не забувати
- Як я вже казав, зараз у нас є все необхідне: зброя, знаряддя, мотивація. А прохання одне – щоб не забували, - говорить боєць.
Наприклад, зазначив він, дуже часто згадують героїв з Азову, які були у Маріуполі. І вони дійсно достойні такої шани і честі. Разом з тим чомусь майже ніхто не згадує про 36 бригаду морської піхоти, яка була з ними, про прикордонників, рятувальників, тероборону та інших.
- Мій друг, Герой України посмертно, з яким ми тримали зв'язок, це розповідав. Їх морська піхота стояла там на смерть. Ми знаємо, що таке стояти на смерть. Це ні кроку назад, і ніхто з них не залишив своїх позицій.
Прикордонники, Національна гвардія, національна поліція – вони не відносяться до ЗСУ, але також беруть участь у захисті країни, на фронті виконують свої задачі. Тому усі воїни достойні пам’яті і шани. А згадуючи лише одних, таким чином люди знецінюють звитягу і жертву інших воїнів.
Поради цивільним від військових
Чоловікам Мабут радить не боятися повісток. А жінкам військових набратися терпіння і мужності. Пам’ятати, що їх чоловіки не завжди можуть відповідати на дзвінки. І якщо не виходять на зв'язок, не панікувати, бо це не значить, що з ними щось трапилось. Навпаки, якби це відбулося, родину одразу б повідомили.
- Усім бажаю триматися, бо перемога за нами. Вірте в Бога і в захисників України. Поки є люди, які готові залишити все і стати на захист країни, нашу націю не перемогти. Якщо буде потрібно, стоятимемо на смерть, але не пропустимо ворога, бо знаємо, що за нашими спинами мільйони людей, які вірять, що ми їх захистимо.
