Від війни Дністром. Як чоловіки незаконно тікають за кордон, та як аргументують свій вчинок

Попри сотні тисяч українських чоловіків, які пішли захищати Батьківщину, є й такі, що різними незаконними способами – через гори, річки, болота, у вентиляційній системі купе, кузовах вантажівок, бебі-боксах, багажниках авто та жіночих сукнях – намагаються оминути заборону на виїзд та уникнути мобілізації. А ще тисячі українців на момент початку повномасштабної війни були за кордоном та не повернулися захищати Україну. Якими можуть бути наслідки таких дій, чи готове українське суспільство пробачити їх, і чи потребують вони цього пробачення?

Примітка: "Матеріал несе інформаційний, а не рекомендаційний характер. Нагадуємо, що за незаконний перетин кордону передбачено покарання".

Втеча

Нещодавній пост київського блогера та мандрівника Андрія Сапунова зробив його "зіркою" серед тих, кого називають "ухилянтами" та (про)російської пропаганди. Чоловік начебто поділився власним досвідом, як переплисти Дністер у напрямку Молдови, аби незаконним шляхом, в обхід прикордонників, покинути країну.

- Спочатку пливеш, дивишся вперед, тільки на молдавський берег. Потім, допливши до середини, сильно втомився, і секунд на 30 перекинувся на спину, щоб трохи відпочити. І почав дивитись назад, на українську землю. І саме там просто-таки вразило, що я перебуваю посередині між війною і миром, між можливою смертю і життям, між бідою і щастям, щастям звичайного мирного життя людей на землі, яка не знає зараз війни. І це просто вразило. Таке зазвичай буває у кіно, а тут – у реальному житті, у твоєму житті. Кордон між світами, різними реальностями.

Чоловік аргументує свою втечу тим, що втомився жити у постійному стресі без розуміння, коли закінчиться війна з усіма її "ракетними обстрілами, комендантськими годинами та надмірною нервозністю оточуючих людей". Вторгнення рф він назвав "безумством". І очікував, що це"безумство" завершиться через рік-півтора, а потім зрозумів – це буде тягнутися роками.

Достовірність історії про те, що комусь вдалося переплисти 200-метровий Дністер, з його потужною течією, в одязі з пакетом в руках, не потрапивши на очі українським та молдавським прикордонникам, у багатьох коментаторів допису викликала сумніви.

Водночас за півтора року повномасштабної війни станом на вересень 2023 року, за повідомленням в ефірі національного телемарафону речника Держприкордонслужби Андрія Демченко, на зеленій ділянці кордону було затримано близько 15 300 порушників, в пунктах пропуску викрито близько 6 800 осіб, які намагалися використовувати підроблені документи.

Нині, за словами речника, фіксують значно менше випадків незаконного перетину кордону ніж на початку повномасштабного вторгнення рф. Якщо на початку повномасштабної війни в середньому затримували 80-90 порушників протягом доби, то зараз – до 30.

Чому чоловіки тікають від війни

На умовах анонімності (імена змінені), декілька чоловіків, які наразі перебувають за кордоном, переважно у Польщі, поділилися з Біляївка.City своїми історіями "виїзду", або не повернення додому.

Страх смерті; страх вбивати; переконаність, що вони будуть "м’ясом" на війні, бо не вміють воювати; розповіді про швидку загибель знайомих, яких нібито майже без підготовки "кинули у гарячі точки"; образи на владу, яка, за словами опитаних, не підготувалася належним чином до захисту країни; бажання, перш за все, подбати про родину; відчуття несправедливості, коли одні змушені йти на війну, а інші спокійно можуть виїжджати за кордон та вести "мажорний" спосіб життя; виправдання агресії росії проти України – це основні причини, які назвали співрозмовники.

Ігор з Маріуполя, 32 роки: "не відчуваю жодного боргу перед Україною"

До повномасштабної війни Ігор відкрив власну справу та займався фермерством. Виїхав з України на територію росії, далі через Литву потрапив до Польщі, а звідти – до Канади.

- Я з родиною та кількома друзями пережили напад росії на Маріуполь у підвалах одного із заводів, – розповідає Ігор, – бачив, як гинули сотні людей, мені довелося своїми руками поховати сусідів, які загинули від розриву снаряду. Ми пили воду з труб системи опалення, наша 5-річна дитина перестала розмовляти від страху. Я пережив найбільше приниження у своєму житті, коли росіяни етапували мене до фільтраційного табору. Перевіряли, змусили роздягнутися до гола, оглядали кожен сантиметр тіла, шукаючи проукраїнські татуювання.

Ігор розлючений на українську владу, яку ототожнює з державою. Каже, що вірив словам, що Маріуполь – це фортеця, що західні ЗМІ нагнітали паніку. Чоловік відчуває провину, що вчасно не вивіз родину у безпечне місце. Канаду обрав, бо не хоче жити на одному континенті з божевільним сусідом, який має ядерну кнопку.

Перед Україною не відчуває жодного боргу. Каже, що всього в житті досягав не завдяки державі, а всупереч її корупційному державному апарату. Відчуває не себе зрадником, а зрадженим Україною.

На екрані розбитого телефону Ігор гортає одну з багатьох маріупольських груп, в якій тисячі імен: загиблі, ті, хто пропав без вістей. Це все маріупольці

Дмитро зі Львова, 45 років: скористався панікою на кордонах

Багато військовозобов’язаних чоловіків виїхали з України 24 та 25 лютого, коли на кордоні панував хаос і заборона на в’їзд ще не була оголошена. Дмитро – родом зі Львова. Як і попередній герой, чоловік вважає, що першочергово має зобов'язання перед родиною, а потім вже – перед Україною. Однак Дмитру соромно за свій вибір.

- Дружина боялася залишатися у Польщі з маленькими дітьми, – пояснює свою позицію чоловік, – спочатку я допомагав як ветеринар-волонтер на вокзалах, куди прибували наші біженці: робив щеплення, чіпування, лікував тварин, купував корм та передавав додому. У нашій квартирі у Львові ми безоплатно поселили родину зі сходу, яка залишилася без житла. Я не боюся фронту, якби в мене не було дітей, був би там. Але у мене є сім'я, і ​​я не можу дозволити своїй дружині боротися за виживання самій. Я зробив свій вибір, знаючи, що таких, як я, називають зрадниками. Мене це гнітить, але я вважаю свій вибір правильним.

Дмитро планує повернутися додому, коли це буде безпечним для всієї родини.

Антон, 27 років: не хоче "бути м’ясом"

Хлопець сім років живе у Польщі, працює в IT, має тут власне житло. Польщу, а не Україну, обрав для життя, бо задовго до повномасштабної війни відчував себе тут у більшій безпеці та комфорті. Знає, що на початку великої війни додому в Україну, за даними прикордонної служби, повернулося близько 80 тисяч чоловіків призовного віку – більшість з них 24 лютого та у наступні кілька днів.

- Я теж хотів, але мені було страшно, – чесно зізнається чоловік, – я ніколи в житті навіть кулаком нікого не вдарив. Натомість часто били мене. Я не міг би вбивати, хоча ненавиджу росіян усіма клітинами душі. Коли почалася повномасштабна війна, я тільки-но повернувся з роботи, сидів у своїй квартирі в новому мікрорайоні і слухав заклики земляків повертатися і разом з ними воювати. Я відчував непереборний страх за своє життя. Я також розумів, що рано чи пізно мені доведеться когось убити на фронті. Але розуміючи себе, свої здібності – швидше вбили б мене у в перші дні. Я був би просто "м'ясом".

Антон залишився в Польщі, але засудження чує не лише від українців, а й від поляків. Його називають боягузом "без яєць". Він надсилає гроші волонтерам. На початку повномасштабної війни його квартира була хабом для безоплатного розміщення жінок та дітей. Додому в Україну він повертатися не планує. Повномасштабна війна лише посилила його бажання змінити громадянство.

Олег, 38 років, Донецька область: "я потрібніший сім’ї"

- Виїхав незаконно, в Донецькій області нашого будинку вже немає, дружина та донька у Польщі з березня минулого року, їм вдвох було важко без мене. Я приїхав, влаштувався на роботу у шахту, тепер ми тут будуємо нове життя. Тут я потрібніший, ніж на передовій, – ділиться власним досвідом чоловік.

Олексій, 36 років: "це не втеча, це еміграція"

Олексій виїхав до Німеччини завдяки "липовій" довідці дружини про інвалідність.

- Ми виїхали з усвідомленням, що це назавжди, це еміграція, а не тимчасовий захист, – каже Олексій.

Своє рішення він аргументує складними конспірологічний конструкціями: про війну між США та рф на території України, називає Україною "пішкою", яка роками буде перебувати в конфлікті "між двома рідними народами".

- У мене два сини, у дружини в росії брат та сестра, – каже Олексій, – я не хочу, щоб наші діти через два-три роки зустрілися на полі бою. Тому ми тут.

Чому не в росії, а в Європі – співрозмовник пояснити не зміг. Єдине, що він точно знає: в Україну повертатися не буде, навіть якщо доведеться мешкати в ЄС нелегально.

Роман, 24 роки, з Харкова: "мене ростили для мирного життя"

- На початку повномасштабної війни у мене було бажання повернутися, війна мене заскочила у Польщі, де я навчався. Але моя родина мені сказала: ти не підготовлений до війни, залишайся там. Ти – не солдат, ми ростили тебе не для цього, ти там не справишся, не виживеш. Одна справа, коли війна тебе застала в Україні, ти мусиш пристосовуватися, виживати, воювати, інша – ти в Польщі. Родина в Україні, переживає вибухи, сидить у підвалах, я працюю та пересилаю їм гроші, допомагаю фінансово та морально. Родина каже, що для них це втіха та впевненість, що я тут, що зможу їх прийняти в разі необхідності. Зараз рідні кажуть, що життя у них стало тихішим, більш прогнозованим, то я там тим паче не потрібен. Вони живуть біля моргу у Харкові, бачать, якою ціною для наших захисників цей спокій гартується – і просять мене не повертатися.

Велика кількість співрозмовників Біляївка.City, кажуть, що ухвалили рішення виїхати, або не повернутися після початку повномасштабної війни через тиск своїх родин: дружин, батьків, які готові були йти на будь-які витрати, маніпуляції, тиск, аби зберегти рідну людину від участі в бойових діях.

Корумпованим "шляхом"

Біляївка.City проаналізували кілька основних груп, де пропонують незаконний виїзд військовозобов’язаним чоловікам за кордон. У більшості випадків, йдеться про виготовлення "липових" довідок в територіальних центрах комплектування (ТЦК) чи військово-лікарняних комісіях (ВЛК).

- Буває, забиваємо в систему довідку військово-лікарської комісії, а там людина без руки або без ноги. Був навіть випадок, що чоловік "звільнений" від військової служби… через вагітність, – розповідає в інтерв’ю Громадському інспектор прикордонного контролю на пункті перетину "Солотвино" Іван Томашук.

Після низки корупційних скандалів, в різних містах України, зокрема, на Одещини, було проведено перевірку ТЦК та ВЛК, однак це лише "підняло цінники". Останнє затримання, повідомляє офіс Генерального прокурора, яке сталося днями, дає розуміння нової вартості "послуги". Вона зросла до 10 тисяч доларів.

Ще один спосіб втечі – система "Шлях". Вона дає можливість чоловікам призовного віку виїжджати за кордон з метою перевезення гуманітарних та медичних вантажів. До "Шляху" вносять дані волонтерських організацій та компаній-перевізників, які можуть подавати списки осіб чоловічої статі, делегованих їхати за кордон. За словами керівника тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, народного депутата Сергія Козира у коментарі для ТСН.ua станом на 25 квітня 2023 року через систему "Шлях" втекли за кордон і не повернулися майже 19 тисяч чоловіків.

NGL.media кілька місяців досліджувало використання системи "Шлях", та знайшло сотні громадських організацій і благодійних фондів, причетних до втечі з країни військовозобов’язаних чоловіків. За різними оцінками, така "послуга" коштувала на чорному ринку 3 000-5 000 доларів з особи, тож мова йде насправді про десятки мільйонів доларів. Усього NGL.media виявило 372 такі організації. Згідно з інформацією, яку зібрало ЗМІ, найбільше виїжджало з України без повернення чоловіків у піки обстрілів по енергетичній системі, коли країна кілька разів поринала у темряву та блекаути.

Разом з тим, станом на 1 березня 2023 року чоловікам за "загальною процедурою" через систему "Шлях" було видано понад 1,27 мільйона дозволів на виїзд. Переважна більшість (близько 1,1 мільйона дозволів) – це дозволи на виїзд у бізнес-справах. Лише 170 тисяч дозволів було видано на виїзд за кордон для здійснення гуманітарних місій.

Так, один зі співрозмовників Біляївка.City на умовах приватності розповів, що для нього волонтерські поїздки – це можливість побачитися з дружиною, яка наразі мешкає у Польщі. Вони ніколи до початку повномасштабної війни не розлучалися більше, ніж на 1-2 дні.

- Ми 22 роки разом, в Україні – бізнес, який годує і мене, і родину за кордоном, і армії дозволяє допомагати, наражати дітей на небезпеку, де чиновники крадуть гроші, але не збудували в школах укриттів – не хочу. Тому зустрічаємо ось так – раз на кілька місяців. Вимушено став волонтером, який перевозить вантажі, – ділиться чоловік.

Запит на чоловіка-захисника чи все ж боятися – нормально

Агітаційний плакат, звернений до українців, переважно, чоловіків

Останні роки в українському суспільстві дуже багато говорили про гендерну рівність, про право чоловіка "на сльози та слабкість", а жінок - "на рівність у всіх сферах життя". Повномасштабна війна змінила пріоритети. Суспільство очікує від чоловіків виконання традиційної рольової моделі – стати "воїном-захисником".

Міжнародний республіканський інститут (IRI) оприлюднив результати опитування, за яким більшість мешканців великих міст України (70-80%) позитивно сприймають жінок із дітьми, які виїхали за кордон під час повномасштабної війни. Думки щодо жінок без дітей та чоловіків, які виїхали на законних підставах, розділилися навпіл – лише 40-50% українців з розумінням поставилися до такого рішення. А от чоловіків призовного віку, які виїхали, порушуючи закон, критикують, або засуджують до 70% опитаних.

Водночас професор Вадим Васютинський, доктор психології, науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, каже, що з точки зору психології – боятися втратити життя – це нормально, це базовий інстинкт самозбереження. Оскільки людина – істота соціальна, то цей інстинкт їй потрібно узгоджувати з суспільною системою цінностей.

Експерт розрізняє чотири основні причини, чому чоловіки уникають мобілізації:

• Страх фізичної смерті, каліцтва – це пов’язано з історіями тортур, які переживають важко поранені, інтеграцією ветеранів тощо.
• Страх за родину (батьків, дружину, дітей) – чоловіки переживають про те, хто буде опікуватися родиною, якщо вони загинуть.
• Страх вбивати. Інстинкт змушує чоловіків навіть у ворогах бачити живу людину. За словами Вадим Васютинського, на війні лише 2-3% воїнів стріляє прицільно, решта просто "у напрямку". Це психологічно легше.
• "Так звана проросійська "вата". За різними даними до повномасштабної війни проросійсько-налаштованих людей було приблизно 15% від загальної кількості громадян. Вони уникають мобілізації, бо не бачать у нападниках на Україну ворогів.

Якщо від четвертої групи на фронті не буде користі, є навіть ризики отримати "постріл у спину", то на настрої перших трьох груп суспільство точно може вплинути. Наприклад, нещодавно Міністерство оборони та креативна агенція I AM IDEA запустили відеоролики "Боятися - нормально, сміливість перемагає страх. Оновлюй дані в ТЦК".

Сміливість перемагає страх, відео I AM IDEA

Виявилося, що чоловіки двох вікових груп 25-34 років (72%) та 35-44 років (66%) не зверталися до ТЦК з метою оновити дані, по суті, через страх, який посилюється тиском суспільства та змушує їх виправдовувати свою поведінку, або взагалі виїжджати, де такого тиску не буде.

Юлія Ковальова, медіаторка, адвокатеса, відзначає, що ставлення українців до чоловіків, які незаконно виїхали за кордон під час повномасштабної війни, безумовно є основою для окремих конфліктних ситуацій. Як кожен з нас буде сприймає та планує комунікувати в подальшому з такою категорієї українців, особиста справа кожного. Проте особисті погляди не повинні стати рушійною силою для загострення протистояння в громаді чи колективі.

- Майже усі конфлікти починаються з того, що одна конфліктуюча сторона, спираючись на своє минуле, досвід, культуру, виражає незгоду з позицією, діями, висловами іншої сторони. Люди, які залишились обороняти, працювати в Україні оцінюватимуть тих, хто незаконно перетнув кордон, виключно, керуючись своїми упередженнями, цінностями та досвідом. Інша сторона матиме свої пояснення та бачення, чому вони поїхали під час повномасштабної війни. Сторони, які обговорюють різні точки зору не завжди готові сприймати аргументи співбесідника. Посилюються емоції (агресія, злість, бажання довести свою правоту) і комунікація переходить у конфлікт.

Штраф, в'язниця чи примирення?

Що очікує на чоловіків-утікачів або тих, хто ухиляється від військового обов'язку, якщо вони вирішать зараз, чи після закінчення бойових дій, повернутися в Україну?

Наразі юридична відповідальність є досить помірною.

• Тих, хто був до початку повномасштабної війни за кордоном, і не повернувся – після повернення додому можуть притягнути до адміністративної відповідальності за недотримання законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку і мобілізацію. Таке правопорушення карається штрафом від 3400 до 5100 гривень, згідно з статтею 210-1 КУпАП. Водночас чоловіки, віком від 18 до 60 років, які є громадянами України, однак офіційно постійно проживають за кордоном, мають право виїжджати з України під час воєнного стану.

• Ті, хто незаконно перетнув кордон поза офіційно визначеними пунктами пропуску – очікує штраф у розмірі від 3 400 до 8 500 гривень або адміністративний арешт, згідно з статтею 204-1 КУпАП.

• Для тих, хто виїхав за підробленими документами – згідно з статтею 358 КК України передбачено штраф або обмеження волі (покарання залежить від низки факторів).

• За спробу підкупити прикордонника та дати хабар – статтею 369 КК України передбачені кримінальна відповідальність, штраф, або позбавленням волі до 4 років.

Посилити відповідальність планують ще з 2022 року, тоді навіть було зареєстровано законопроект про позбавлення громадянства, якщо військовозобов'язані уникають мобілізації, або переховуються.

На початку вересня "прогриміла" новина про плани щодо екстрадиції чоловіків з Польщі. Однак поки що йшлося не про ухилянтів, а про організаторів схем для незаконного виїзду.

Речник прикордонної служби Андрій Демченко в ефірі телемарафону розповів, що держава активно працює над процедурою повернення в Україну чоловіків, які незаконно виїхали за її межі та притягнення їх до відповідальності. Нардеп Давид Арахамія, також в ефірі телемарафону повідомив, що фактично в будь-якій країні світу правоохоронні органи можуть прийти і зробити запити на екстрадицію таких людей. А Міністр юстиції Денис Малюська оголосив, що у Верховній Раді готують до прийняття спеціальний закон. Він сприятиме активізації механізму екстрадиції насамперед для українців, причетних до корупційних схем, а пізніше – для тих, хто намагається уникнути мобілізації та переховується за кордоном. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що покаранням може бути адміністративний штраф після повернення додому.

Є й інші думки – про необхідність примирення. Якщо люди будуть знати, що тут їх чекає осуд, покарання, суцільні мінуси, вони просто не будуть хотіти повертатися. Україні дуже потрібні люди. Повномасштабне російське вторгнення прискорило депопуляцію та спричинило справжню демографічну катастрофу. Нині за кордоном через війну перебуває близько 20% наявного населення України до 24 лютого 2022 року, а ще є втрати серед загиблих – як цивільних, так і військових. Точну кількість ніхто наразі не береться підраховувати.

Євген Алхімов, голова громадської організаціх "Таврійська асоціація медіаторів" каже, що цей конфлікт має кілька боків: держава-людина, людина-людина та людина-її внутрішнє я.

Держава має чітко визначитися, чи зацікавлена вона у повернені цих чоловіків додому. Якщо так, бо, дійсно, люди - найважливіша частина країни, то риторика урядовців та політиків має змінитися - від погроз, тиску, агресії - стати більш конструктивною, спрямованою на примирення та пошук рішення. Суспільство, яке боронить та захищає Україну, повинно від чоловіків, які незаконно виїхали, почути чіткий посил, що вони теж працюють на перемогу доступними для них способами: роблять відрахування на армію, ремонтують чи купують техніку. Ну і має відбутися розмова людини зі своїм внутрішнім я. Якщо вона відчуває в собі провину, має її спокутувати, перш за все, перед собою. Водночас медіатор допускає, що частина не відчуває провини. І це люди, які ухвалили рішення не повертатися в Україну.

Від самих військових теж лунають різні думки. Військовослужбовиця ЗСУ, адвокатка Євгенія Закревська вважає, що не кожен мусить воювати, але кожен має готуватися воювати, незалежно від статі. Вона закликає витрачати час, який вибороли наші військові, на підготовку, щоб прийти на фронт "не м’ясом", а загартованою та підготовленою людиною: щодня приділяти час спорту, отримати посвідчення водія, покращувати вміння самооборони, навчитися поводитися зі зброєю, орієнтуватися на місцевості, виживати у складних умовах, керувати дроном тощо або ж "знайти свою суперсилу" та вдосконалювати її.

Свою думку з цього приводу висловив і простий солдат з Біляївки, міста на Одещині, Олег Тариця, який з 25 лютого 2022 року пішов добровольцем, й досі там: "Ми, ті хто відгукнувся у першу хвилю, просто закінчуємося, через смерті, поранення та просто психологічну втому. Але подивіться на Донбас, якщо прийде росія сюди, вона піде далі, вашими руками, вашими ногами. Прийміть зараз бій, готуйтеся до нього, щоб не було боляче потім".