25 січня на 18-й позачерговій сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (КВС) об’єкт «Історичний центр міста-порту Одеса» включили до Списку Всесвітньої спадщини під загрозою. Делегація Росії робила все від них залежне, щоб це питання навіть не включили до порядку денного. Усі дні повномасштабної війни місто перебуває під постійними обстрілами росіян, які можуть зруйнувати унікальний архітектурний ансамбль.
Чому Росія знищує архітектурну спадщину та артефакти минувшини
Тактику повного знищення минувшини колонізованого народу, витіснення його з рідної землі, обирала росіяни обирали неодноразово не лише по відношенню до України, а й до інших підкорених та колонізованих народів. Один з прикладів – Кавказька війна 1817-1864 років, метою якої було підкорення Північного Кавказу. "Черкеси нас ненавидять. Ми витіснили їх з привільних пасовищ (йдеться про сотні тисяч корінних мешканців – прим.ред.); аули їхні розорені, цілі племена знищені", - писав Пушкін у "Подорожі до Арзрума".
Однією з головних історичних втрат для України є текст Переяславської угоди, після якої між гетьманським та царським урядами був укладений військово-політичний союз двох держав — Гетьманщини (сучасна Україна) та Московського царства (сучасна Росія). До цього часу ніхто не знає напевно, на що саме підписався Богдан Хмельницький – чи це був ситуативний військовий союз, чи унія, в якій злилися дві держави, чи гарантована автономність українським землям із збереженням усіх прав та повноважень місцевого влади. Однак правди ніхто не знає, бо першодокумента немає. Це дало Росії змогу говорити про “споконвічне бажання “братніх народів” на возз’єднання”. Хоча більшість авторитетних українських істориків кажуть, що підписання цього документа стало фатальною помилкою, яка затягнула імперський зашморг на шиї України.
Ще одна яскрава ілюстрація такого підходу до історії – це різанина в Батурині у 1708 році. Тоді за наказом московського царя Петра І “Україну скупали в крові”, як писали тогочасні французькі газети. Під час каральної операції московські війська під командуванням князя Олексія Мєньшикова захопили, розікрали та спалили місто Батурин – гетьманську столицю. Усіх мешканців жорстоко вбили – не жаліли ані немовлят, ані жінок. Керівників оборони стратили, оборонців розіп’яли на хрестах. Так помстився Пьотр І гетьману Івану Мазепі за рішення обрати європейський шлях розвитку для України. Власне знищення гетьманської столиці називають переламним моментом, коли Росія почала семимильними кроками колонізувати Україну.
За даними ЮНЕСКО на початок листопада з 24 лютого 2022 року російськими військами було пошкоджено 213 об’єктів культури України. З Херсоні, який тривалий час був в окупації, розграбували фонди Краєзнавчого та Художнього музеїв - КамАЗами та автобусами вивезли майже все, у тому числі пам’ятки часів скіфів, кіммерійців і сарматів. Йдеться про тисячі артефактів. Часи йдуть - нічого не міняється.
Таким чином, у суспільну свідомість, пояснює Олег Репан, доцент кафедри історії України Дніпровського національного університету ім. О. Гончара, впроваджується протиставлення козацької і татарської «дикості» та імперського «порядку», «цивілізації». Якщо не можеш привласнити – знищ, зітри з карти, а потім скажи – тут нічого не було до того приходу.
Що було до появи назви Одеса
1241 року район Одеси захопили монголо-татари. У вкрай неспокійних умовах частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак Білгород-Дністровський зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.
Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність від Київського князівства, яке тоді було васалом Великого Князівства Литовського.
Перша писемна згадка про поселення на території нинішньої Одеси датується 1415 роком – за часів правління князя литовського та руського Вітовта з роду Гедеміновичей. Він відвоював ці степові причорноморські землі у Кримського ханства. З його ініціативи та наказу побудували систему міст та портів на території Причорномор’я. У тому числі було побудовано порт Коцюбіїв - місто, яке через багато віків російська імператриця всього лише перейменує на Одесу.
До речі, князю Вітовту завдячує також своїм заснуванням село Маяки, що на Одещини. Лицар Жильбер де Ланнуа, який відвідав край 1421 р., згадував, що подільський староста держави Вітовта Юрій Гедигольд будував фортеці поблизу Чорного моря, зокрема в гирлі Дністра, ймовірно, йшлося саме про Маяк-Каравул.
На карті у Причорномор’ї бачимо досить багато невеличких поселень, давні великі міста типу Акермана, Очакова, а також міста-фортеці Маяк та Коцюбії.
Окрім фортеці, воно мало маяк, що слугував навігатором у часи, коли Дністер був судноплавною річкою. Нею сплавляли з Галичини ліс, з Поділля збіжжя, сіль.
Приблизно в один час зі згадкою про Маяк-Каравул, згадується порт та фортеця, яку пізніше перейменують в Одесу. Село Маяки нещодавно відсвяткувало 600 років з дня створення, Одесі російська імперія відмовила в такому праві. Хоча в усьому світові заведено рахувати дату заснування від першої згадки про місто, навіть якщо воно носило колись іншу назву. Саме тому жителі Відня рахують свою історію від містечка Віндабона, яке було ставкою тринадцятого римського легіону, жителі Лондона - від Лондоуніму, також римського форту, жителі Парижу - від кельтського поселення Лютеція.
Яким засновникам Одеса мала б ставити пам’ятник
Окремі дослідники відносили витоки Кочубієва до золотоординського періоду (зокрема, Станіслав Сарницький вважав засновником «порту Качібея» хана Качібея, який загинув у битві під Синіми Водами 1362 року і, ймовірно, належав до роду Чингізидів).
Польський історик Ян Длугош (1415-1480) вперше згадує про порт Kaczubyeiow (Кацюбіїв) у своїх “Хроніках” у 1415 році. Він повідомив, що тодішній польський король Ягайло, двоюрідний брат князя Вітовта, відгукнувся на прохання візантійського імператора Еммануїла та патріарха Євфімія і направив зі свого чорноморського порту Kaczubyeiow до Константинополя щедру допомогу у вигляді кількох суден з зерном. Константинополь перебував тоді у стані облоги з боку мусульманських військ. Хроніст назвав порт, звідки було відправлено допомогу - Качубєїв. В українській транскрипції - "Кочубіїв".
Ким був Коцюба-Якушинський (Kocub Jakuszynski), якого називають ймовірним засновником поселення-порту? Знатний подільський магнат-шляхтич, який належав до давнього українсько-польського шляхетного роду Коцюб чи Козуб. Пізніше, ополячившись, вони почали себе іменувати Якушинськими – за назвою населеного пункту, яким володів рід на Поділлі. Наразі це Вінницька область, село Якушинці (історична назва Якошинці) – перша письмова згадка про яке датується 1350 роком.
1442 року польський король Владислав III Варненчик надав «укріплення: Маяки-Каравул [Caravul] над р. Дністром, /Чорнігрод [Czarnigrad] (село біля теперішнього Овідіополя), там вищесказана річка Дністер впадає в море, і Кочубіїв [Caczibienov], розташований на морському узбережжі, з усіма гаванями [в оригіналі — «portibus»], митницями водними і сухопутними, а також з землями, селами і всім іншим» адміністраторові Поділля магнатові Теодору Бучацькому.
Литовсько-польська влада над територією була втрачена у 1540 році, але українці проводжують вважати землі межиріччя Дністра та Дніпра своїми, а не татарськими. Вони посилаються на останнього князя Київського, правнука Великого литовського князя Ольгерда Семена Олельковича (роки правління 1455–1470), який “той кордон встановлював”.
Внаслідок нападів козаків татарський Качібей занепав. Козаки використовували його споруди як опорну базу. У 1578-1579 роках Мартін Бронєвський в описі Криму описує руїни Cacibiei: “Далі Качибеєве городище, як нібито обрушилася земля, що омивається широким озером, що знаходиться біля моря й при гирлі Дністра; там, кажуть, був раніше досить значний порт”.
У другій половині ХVІ ст. українські козаки в Кочубієві чатували на турецькі каравани. Османський мандрівник Евлія Челебі, який двічі відвідав Хаджибей у 1650-х рр., твердив, що навколишні терени — «це справжні землі козаків».
Це місце багато років було місцем сили козацької слави. Кошовий отаман Іван Сірко у 1665 та 1672 роках тричі перемагав татар на Куяльниках. Загін з двісті козаків фастівського полковника Семена Палія (Гурка) на початку квітня 1691 р. розбив біля «Кочубея» на Пересипу обоз татар, що поверталися з війни проти австрійців, звільнивши кілька десятків австрійських, угорських та волоських бранців. До речі, саме через землі Хаджибея в середині липня 1709 р. проїжджали вищезгаданий український гетьман Іван Мазепа та шведський король Карл ХІІ зі своїм оточенням, прямуючи після поразки в битві під Полтавою дорогою з Очакова на Бендери. «…З 20 по 30 липня 1709 р. розбитий під Полтавою шведський король Карл проходив повз Хаджибей — в той час незначне татарське село». — зазначав історик та археолог Микола Мурзакевич.
Однак є архівні свідчення, що життя тут ніколи не припинялося. Новодить їх автор монографії “Історія Хаджибея (Одеси) 1415-1795” доктор історичних наук Тарас Гончарук: “Йдеться, зокрема, про майнові спори в судах між подільськими земельними магнатами Язловецькими 1442 року з польськими урядовцями за Пересип (один із сучасних районів Одеси), згадується у Грамоті хана Менглі-Гірея Литовскому великому князю Сигізмунду, датованій початком XIV століття, договорі польського короля Сигізмунда І та кримського хана Сагіб-Гірея від 1540 року. Не зникає Кочубіїв (Хаджибей) і з мап різних років: Сансона - 1660, Ван Келена - 1699, Де Фера - 1714, Фішера - 1730, Де Ліля - 1732, Де Вагонді - 1757 року”.
Звідки навколо Одеси взялися козацькі кладовища
По сіль до Коцюбіїв з усієї України приходили чумаки, яких до середини XVII ст. називали «соляниками». Значну більшість соляників становлять українські козаки, які вже від кінця XV ст. почали з’являтися на теренах сучасної Одещини.
1548 року в листі до польського короля кримський хан Сагіб Ґерай скаржився, що українські соляники, «которые …приходят по соль до Кочубиева», татар вбивають та в полон беруть.
Однією з грецьких колоній, заснованих у період VIII-IV ст. до нашої ери на берегах Чорного моря, був і Одесос (за пізнішими версіями – Одес чи Адес), однак його залишки пізніше знайшли на узбережжі сучасної Варни, у Болгарії
Одним з доказів того, що українці тут активно добували сіль, жили, господарювали – є старовинні козацькі кладовища. Ми писали про те, що більшість з них були знищені за часів радянської влади, а на їхньому місці – споруджували стадіони.
Козацькі кладовища з своєрідними хрестами на них були на території сучасних Кагарлика, Троїцького, Градениць, Маяків, Великого Дальника – населених пунктів, які оточують Одесу. Навіть пізніше, коли ці землі віддавали під німецькі колонії, на місцевих кладовищах, були кутки “Старих кладовищ” з козацькими похованнями.
Весною 2021 року Міністерство культури України внесло цю територію до Державного реєстру нерухомих пам'яток історії місцевого значення.
У першій половині ХVІІІ ст. навколо Хаджибея життя економічно відроджується. До татарських володінь межиріччя Південного Бугу та Дністра втікає чимало українських селян, туди ж переселялися молдавани, євреї, росіяни-старовіри, вірмени та інші представники немусульманського населення. До речі, усі ці народи відображені у не матеріальній культурній спадщині - локальній кухні Одеси та Одещини.
Уже в 1730-х роках цей край називали «Ганьщина», «Татарська Волощина» або «Ханська Україна». Цей термін окреслював території на півдні України та лівобережжі сучасної Молдови, що заселялися українцями та молдованами у 1680-1791 роках. Ця територія контролювалася Османською імперією. В академічній науці прийнято назву Єдісан.
Єдісаном («Край сімидесяти тисяч») у XVII та XVIII столітті називали територію між Дністром та Південним Бугом, північна межа якого проходила по річці Кодима. На Кодимі розташовувався чи не найпівнічніший форпост Османської імперії – місто Балта, яке у 1791 році відійшло до Російської імперії.
Відео: Український інститут національної пам'яті
Гетьману Кирилу Розумовському у 1764 році доповідають про цю місцевість:
Хаджибей: треба взяти, а то нападуть
У 1765 році місто остаточно перейменовували на турецький манер в Хаджибей - що означає «достойник, що зробив паломництво — хадж до Мекки»), а поруч будують фортецю Новий Світ (Єні-Дунья).
У цей час за роботою турків слідкують з Російської імперії. Костянтин Іванов, гонець у справах з кримським ханом, пише доповідну графу Румянцеву: "За Очаковым же, по направлению к Белгороду (Ак-Керману) в 50 верстах от Очакова при море делается крепость, коя наименована Ени-Дуня, т.е. Новый-Свет. Прежде же было там село, а именовалось Куджабей (Качи-бей, Хаджи-бей). Оная же крепость зачалась делаться сего году из весны, а делают ту крепость волохи, на которую возят камень из степи, с речек и балок околичных".
Турки виправдовуються: потреба у будівництві фортеці обумовлена захистом порту, яке везе українське збіжжя до Стамбулу та Малої Азії. Два порти Хаджибей та Аджидер (зараз Овідіополь) у другій половині XVIII століття стають лідерами в регіоні. Кажуть, що лише ремонтують ту фортецю, що була там зі стародавніх часів, а також споруджують склади для зберігання продовольства, яке вивозять до Стамбулу, та маяк для безпечного входження суден до Хаджибейської (Одеської) затоки.
У липня 1774 р. під час підписання Кючук-Кайнарджийського миру Румянцев для Російської імперії «вимагав… Очаків, Гаджибей і Кінбурн з їхніми округами». Отже, як пише історик Гончарук, Хаджибей російська сторона розглядала як центр певної округи, і поки не стверджує, що тут дике полу.
Куди ж поділися фортеця та місто
У 1774 році, перед самим укладенням миру, фортецю захопили російські війська, всього на кілька місяців. Під час Російсько-турецької війни (1787—1792) фортеця була взята. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців під керівництвом запорізьких старшин Білого та Захарія Чепіги.
Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу, щоб повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані під час її розгрому російськими військами. Це була чергова історична помилка – замість того, щоб утверджувати власну державність, козаки пішли служити царату – за що поплатилися витісненням за межі власної країни.
Олександр Дерібас, нащадок Осипа Дерібаса, писав: «перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака». Йдеться, скоріш за все, про шинок грека Симона Аспоріді. Історик Маркевич зазначав: "Ця каварня тривалий час була центральним місцем Хаджибея, місцем, де ділилися новинами; містилася вона неподалік гавані, приблизно на розі [теперішніх] Дерибасівської та Ришельєвскої вулиць - за нинішньою адресою Грецька, 30 ". До речі, вулицю Грецьку вважають найстарішою в місті. У місті були турецькі бані, які зберігалися до середини XІX століття, і кам’яні будинки. Останній будинок Хаджибея був зруйнований аж у 1980-х в Красному провулку.
Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині — м. Білгород-Дністровський) та Тягиню (нині — м. Бендери у Молдові). Також вони брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.
Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків з-поміж козаків і селян Південної України: «Матросов набирать для флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии, как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».
Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України — на Кубань.
Сама ж фортеця була зруйнована наказом фельдмаршала князя Григорія Потьомкіна, який був головнокомандувачем російськими військами впродовж російсько-турецької війни 1787-1791 років. 10 жовтня 1789 року князь Потьомкін доповів Катерині ІІ: «Замок Гаджибейський за незручністю становища його та за відсутності притулку, де судна безпечно могли б триматися, наказав я підірвати, що й виконано…». Разом із замком було знищено й інші споруди османського Хаджибея, включаючи мечеть, багато приватних будинків.
Пізніше історик Андрій Красножон дійде висновку, що фортеця (замок), що її 1789 р. штурмували війська Йосипа Дерібаса за своєю типологією відповідала фортецям Великого князівства Литовського XV століття. Тобто, турки не обманували - автентичний замок простояв не одне століття, вони просто його укріплювали. Після Росії не залишилося нічого.
Кілька років тому на Приморському бульварі археологи Інституту археології НАН України та Південноукраїнського національного педагогічного університету разом зі студентами розпочали розкопки, щоб знайти хоча б залишки Хаджибейського замку.
Керівники робіт - доктори історичних наук Андрій Красножон і Світлана Іванова - вважають, що фрагменти фундаменту замку могли вціліти після його підриву та зруйнування солдатами мурів фортифікаційної споруди. Ймовірно, кажуть вони, що замок знаходився там, де росія поставила на п'єдестал маркери свого "русского міра" - на найвищій точці Приморського бульвару.
Немає навіть указу, якщо бути вже зовсім точними, про перейменування міста, звертає увагу керівник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, історик Сергій Гуцалюк. Просто спотворення історії настільки нахабне, що вони її змогли вбити в голови людей, навіть не приховуючи, що це брехня. Немає жодного документа, який фіксував закріплення за містом назви Одеса. До речі, самі російські історики пишуть, що цю брехню в прямому сенсі слова вбивали в голови людей.
Чому Одеса?
Виправдення все те ж, що й зараз - вони "відновлювали історичну справедливість". Цього разу, з повномасштабною війною, "збирають землі руські", тоді - землі античні.
У той час багато захоплених міст Причорномор'я називалися на давньогрецький манер нібито з метою «відтворення» величі античної Греції. Так виправдовували в очах цивілізованого світу просування російської експансії у східноєвропейському напрямку.
Історики зазначають, що Імперія Романових не мала достатньо знань, як реалізувати свої зовнішньоекономічні інтереси, що відкрилися з виходом у Чорне море, тому віддала у володіння зарубіжним «колоністам», погоджувалася на створення тут зони порто-франко. Усі придбання, які Одеса нібито здобула в імперський період, були результатом діяльності виключно місцевої інтелігенції, місцевих людей, але не центрального уряду.
Своєму розквіту Кочубіїв-Хаджебей-Одеса завдячує виключно вигідному географічному розташуванню та підприємливому мультикультурному та великою мірою українському населенню.
