Після війни. Після перемоги. Не на часі. Життя на паузі, бо війна. Разом з тим, саме трагічні події змусили деяких людей змінити своє життя, переосмислити і зрозуміти, що не треба відкладати свої мрії і бажання на потім. Розповідаємо життєві історій жінок, які наважились на зміни попри війну. Зробили саме зараз те, що давно хотіли, але боялися і відкладали на потім.
За словами військового психолога Андрія Козінчука, нам всім важливо навчитися жити в умовах війни так, щоб не заповнювати голову виключно мороком і жахом від усього, що відбувається. Потрібно навчитися жити, функціонувати, відпочивати, воюючи при цьому. Війна сьогодні стосується всіх, який би фронт людина не представляла.
Планування в контексті психології – це створення свого життя, його будівництво. Коли психіка усвідомлює, що ми самі керуємо своїм життям. Тому не потрібно чекати закінчення війни для того, щоб щось зробити. Не потрібно відкладати життя на потім. Інакше воно перетвориться на втечу від реальності, людина вигорить. Це шлях до хвороб та депресії, які будуть вбивати зсередини, навіть якщо не зачепить ракета чи куля.
Навіть за умов війни корисно набувати новий досвід, навички. Це допоможе трохи знизити рівень тривожності та підвищити свою впевненість, віру в завтрішній день. Не бути жертвою - це теж вибір.
Історії людей, які наважились зробити щось під час війни
🔶 Світлана Підмазко
🔷 почала брати уроки гри на фортепіано
Це була моя мрія з дитинства - навчитися грати на фортепіано. Але батьки вважали, що в мене немає слуху, що музика – це не мій профіль, тому до музичної школи мене так і не віддали. Зараз я теж мама,і коли почала водити по різним гурткам вже власну дитину, дізналася, що у дорослих також є можливість опановувати вокал, гру на інструментах тощо. І я вирішила, що це мій шанс.
Гра на фортепіано
Говорити про бажання навчатися музиці з чоловіком почала більше року тому. Він був не проти, але я сама навчання весь час відкладала. Думала: все, йду після завтра. Або ні, після ось цих свят. А потім, може, вже після Нового року. І так це тягнулося. То бракувало часу, то сил, то обставини були не ті.
Коли почалася війна, мене охопила депресія. Я її подолала і зрозуміла, що хочу зараз здійснити свою давню дитячу мрію. У травні пішла і записалася на курс, почала брати уроки гри на фортепіано. Навчання продовжується і зараз. Вже можу зіграти дві мелодії - чисто, без фальші, вчу ще три композиції. Мені подобається, я хочу ходити далі, вчити ноти, вміти грати мелодії на слух.
А нещодавно я пішла і на вокал, бо хочу, граючи, ще й співати. Буває, уявляю, як через деякий час я перед своїми близькими заграю, заспіваю, і вони побачать, яка я творча і талановита.
Заняття проходять для мене швидко, непомітно. Вдома, коли находить сум, печаль, я сідаю і граю. І мене попускає, я кайфую, розслаблююсь і отримую від цього задоволення. Мені просто це подобається.
👋 Війна навчила: вік не може стати на заваді здійсненню мрії
🔶 Майя Бондар
🔷 змінила сферу діяльності і стала психологинею
Довгі роки я шукала себе. Займалася різним. Останні роки працювала у сфері культури, розваг, були думки розвивати туризм. Паралельно, як кажуть, для себе почала цікавитися психологією. Бо хотілося розібратися в собі, зрозуміти, хто я, що хочу, чому в моєму житті все відбувається саме так, і як можна щось змінити.
Цікавість переросла у навчання. Але я відмовлялася сприймати думку, що психологія може стати тим основним напрямком, який я так довго шукала. Кому це буде потрібно? Тим паче у невеликому місті. Хто до мене звертатиметься? Саме так ще пів року тому думала я. Однак війна перевернула мислення, дала стимул відкинути стереотипи, повірити в себе, свої сили і нарешті стати тим, ким я насправді мріяла.
Спочатку усі мої набуті під час навчання знання допомогли самій не впасти у депресію і продовжувати бачити світло. Все це допомагало утримувати в позитиві не лише себе, а і рідних близьких. І воно себе виправдало. Я почала розвиватися далі, продовжила навчатися навіть під час війни. І зараз працюю у сфері психології. Гештальт, ченнелінг, духовний світ, організувала свій перший марафон.
Психологічна терапія
Щодня борюсь зі своїм страхом, але бачу, наскільки я потрібна. Які відгуки отримую від людей, яким допомогла. Мій шлях духовного розвитку розширив кордони. Я спілкуюсь і працюю не лише з біляївцями, земляками, одеситами - тепер у мене є знайомі і друзі по всьому світу.
А ще під час війни я вирішила зробити ремонт, про який давно мріяла. Роблю його з радістю. Мені кажуть: ти що, війна ж! А раптом що. Але цей простір мені потрібен зараз. Треба буде – відбудуємо, головне, щоб всі були живі.
👋 Війна навчила: треба робити те, що хочеш для себе, перш за все. Може виявиться, що це потрібно іншим
🔶 Олена Лівінська
🔷 танцює тверк, зробила коротку зачіску та перестала зважати на оцінки оточуючих
З початку війни я перестала перейматися думкою оточуючих і частіше використовую опцію бану. Без докорів сумління відповідаю, що не "розумію російської".
Також нарешті наважилась викласти в інстаграмі пост та відео про тверк, яким вже тривалий час займалася. Це справді драйвовий вид фізичної активності, що допомагає тримати тіло в тонусі і знижує тривожніть.
Від початку війни взагалі перестала перейматися через якісь аспекти своєї зовнішності. Маю дві руки, дві ноги – вже красуня. Зробила коротюсіньку стрижку, яку давно хотіла спробувати.
Зі своїм сином наразі не відкладаємо до вихідних походи у парки, покупку морозива. Хочеться зараз - йдемо зараз. А ще я пішла на курси безпечного поводження зі зброєю.
Танець, фото ілюстративне
👋 Війна навчила: не зважати на думку оточуючих та видаляти з життя тих, хто приходить з непрошеною критикою
🔶 Галина Халимоник
🔷 вдосконалює польську і працює у великому закордонному медіа
До війни я мріяла вдосконалити польську та попрацювати у великому, серйозному медіа. Але якби не війна, напевно б, ніколи не наважилася на такі кардинальні рішення. Зараз працюю в одному з найбільших та найавторитетніших видань Польщі - "Газеті Виборчій". Пишу про Україну та українців. І, виявилося, що можу створювати публікації не лише для маленької спільноти. Деякі мої статті були на першій шпальті GW, деякі - як перша публікація на головній сторінці всепольської GW. Наприклад, історія про будівництво Кримського мосту. Це прям дуже круто, і я рада, що змогла по-новому подивитися на себе та позбавлятися комплексу - журналістка з гіперлокального медіа.
Скрін з "Газети Виборчої" публікації Галини про Кримський міст
Також я здійснила давню мрію - почала вдосконалювати іноземні мови, бо виявилося, що це одне з головних надбань людини, які завжди стануть в нагоді. Вивчаю польську на мовних курсах в Сілезькому університеті в Катовіце.
Мене завжди цікавила Польща, її історія, культура та люди. Останні кілька років я жила з ідеєю, що хочу пожити в цьому середовищі, більш глибоко вивчити його - війна спонукала здійснити нарешті цю мрію. За вісім місяців я відвідала майже всі великі міста Польщі. Побачила, як люди, такі як ми, змогли збудувати кращу реальність для себе. Вони так само у 90-ті стартували з бідності, переживали кризу, дефіцит. Я дуже хочу, щоб Україна після війни в багатьох речах була схожою на Польщу. Наприклад, мене все ще вражає, що польські пенсіонери можуть пити вдень шампанське у кафе, ходити в салони краси, частіше за молодь, ввечері відвідувати басейни, вистави, кататися на велосипедах тощо. Рівень розвитку суспільства найкраще видно по тому, як живуть в ньому діти та пенсіонери. Україна гідна такого ж життя.
👋 Війна навчила: вірити в себе та прислухатися до своїх бажань
🔶 Альона
🔷 відкрила з чоловіком власну справу за кордоном
Ми зі Східної України, з селища Миргород, що на Донеччині. Воно знаходиться за 30 кілометрів до фронту. Після 2014 року жити там стало небезпечно. У нас троє дітей. Було страшно за їх життя та майбутнє. І ми наважилися на еміграцію до Польщі. Далося взнаки польське коріння. Продали будинок за безцінь та переїхали.
Але коштів, які виручили від продажу будинку, вистачало лише на три місяці оренди житла. Тож, влаштувались на роботу. Тоді і з’явились думки про власну справу, але зробити це біженцям було дуже складно.
На початку повномасштабної війни чоловік Альони - Дмитро прокинувся з думкою, що варто ризикнути. Саме зараз. Вона його підтримала. На ній основна робота в їх міні пірожковій.
Альона та Дмитро у своїй пекарні-пиріжковій
Ми відкрили пиріжкову. Я часто пекла чоловіку на роботу пиріжки, біляші. Колеги-поляки, яких він пригощав, завжди їли із задоволенням та здивуванням. У них таких не готують. Для відкриття справи взяли невеликий кредит. Почали шукати рецепти ідеального тіста, підняли всі бабусині рецепти, запитували знайомих, телефонували старшим жінкам з наших родин. Експериментували. І знайшли. Зараз пиріжки користуються попитом і серед українців, які живуть у Польщі, і серед поляків. Тепер мріємо відкрити невеликий ресторан з українськими стравами.
👋 Війна навчила: те, що для нас банальність - за це інші люди готові навіть платити гроші
🔶 Галина Вауліна
🔷 нарешті сіла за кермо авто
Водійські права були вже багато років, але вони просто займали своє місце серед інших документів. Обіцяла собі перед кожним Новим роком, що треба починати кермувати. Але все якось відкладалось. Не було нагальної потреби. Живу у близькості до роботи і необхідних закладів. Як кажуть, пішки швидше було до них дістатися. Якщо і необхідно десь їхати, було кому везти. В родині жартували, що маю власного водія – чоловіка. Але реалії війни переконали, що треба бути мобільною, і не залежати ні від громадського транспорту, ні від водіїв.
Тому, перехрестилася, сіла і поїхала. І хоч моя їзда за кермом поки схожа на їзду переляканої людини, переважно по місту, на невеликі відстані, але мої пасажири запевняють, що потенціал в мене є, треба лиш не зупинятися і практикувати. Зізнатися, жалкую, що не зробила цього раніше. Раджу усім, хто зберігає водійські права, як я колись, почати нарешті ними користуватися.
👋 Війна навчила: бути мобільною - це важливо
