У реалістичність подій, що сталися з одеською редакторкою Світланою Городиловою, важко повірити. Але героїня історії має за звичку фіксувати своє життя у фото. Світлана перетнула Європу, тримаючи за руки двох дітей, її мало не вбили, вона лишилась зв’язку і грошей і набула новий досвід. А коли нарешті жінка дісталася Британії, вона сіла і все написала.
Виїзд після вибухів
Виїхали 29 квітня евакуаційним автобусом, місця на які треба було наперед забронювати у соцмережах. Я того ранку була неймовірно впевнена в собі, бо за три дні перед виїздом продала машину. Продати можна все навіть за добу! Ставиш ціну в 1,5 рази дешевше за звичайну, і на твій товар стоїть черга. Я вимила і законсервувала квартиру, і ми порожнем сіли в таксі до собору, де в призначений час чекав автобус. Ми відряджалися на довгий час, мабуть, на роки. Двоє дітей, стара кішка в переносці, цуценя бігль на повідку, дитячий самокат і три рюкзаки. Я не брала валізи. Найголовніше завжди міститься у долонях.
Кішка відправилася нявкати в багажний відсік автобуса. Перед нашим виїздом біля Одеси були вибухи. Щоразу, як реакція, після тривожних подій біля кордонів накопичувалися низки машин. Але наш водій поїхав гравієм і навіть вийшов битися з людьми, які заблокували нам дорогу і вимагали повернутися в ряд машин. В автобусі були інші діти, мами та бабусі. Усі грали з нашим біглем. У прикордонному місті автобус зупинився, і я змогла на хвилинку обійняти маму, яка там мешкає. Мої батьки не поїдуть за кордон, адже як їм залишити будинок, город і персики. Ви самі все розумієте, ваші батьки такі самі.
Звідки того дня я знала, що подорож триватиме півтора місяці, і циклічно закінчиться так само, як і почалося – поромом. Автобус довіз до кордону, далі ми пішки перейшли на пором, а на румунській стороні нас зустрічав новий автобус, щоб відвезти до Бухареста.
Румунський гуртожиток
На кордоні ви потрапляєте до яскравого намету, де волонтери зустрічають іграшками, водою зі снеками. Мене потім часто запитували, на що схоже почуття опинитися поза війною. Це відчувається, начебто нарешті прокинувся. Немає тривожних сирен, десь між лопатками відпускає страх. Ви просто безцільно бродите і слухаєте нутро.
На кордоні моя кішка всцялась у переносці. Якась дівчина тримала пляшку з водою, поки я мила тварину і міняла пелюшку. Собаку я не годувала практично добу, щоб її не знудило протягом 14 годин в автобусі.
Напередодні мені дали телефон дівчини, яка займається розселенням українців у Бухаресті. Міа пообіцяла, що в нас вже цього вечора буде квартира. Але щось не зрослося з господарями, і вони відмовилися приймати з тваринами, тож у Бухаресті ми поїхали до студентського гуртожитку. Ми там пробули чотири дні, і тут варто розповісти про те, як у ньому все влаштовано.
У цьому гуртожитку, як і в багатьох інших, компактно селили українських біженців. Ви звідки всі, рідні наші? Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, Маріуполь. Дівчата, дорослі жінки, безліч дітей та літні чоловіки, допомога яких цінувалася особливо високо. Тому що українці самоорганізувалися та встановили власні порядки. Чергування з прибирання, прийом та контроль продуктів, збори, органайзери у холодильниках та вивезення сміття. Румуни лише привозили продукти, одяг, засоби гігієни, за іншим стежили наші дівчатка. Оскільки Бухарест став транзитним містом, куратори неодноразово змінювалися і їхали далі, а порядки залишалися незмінними. Ми приїхали вже після Великодня, але мені розповіли, що на свята все накрутили котлети, були крашанки та спільний стіл.
Мої діти стали гуртожними вже наступного ранку. Усі дні десь поверхами грали з рештою, іграшки спільні, догонялки різні. За моїми спостереженнями, більшість українців прагнули залишатися у стінах гуртожитку та не вивчати місто. Максимум – супермаркет та парк навпроти. Складнощі з мовою, страх загубитися, апатія, та й взагалі, не кожен з нас допитливий мандрівник.
Переліт із собакою та кішкою
За чотири дні Міа переселила нас у гарний готель. Вони пішли проти своїх правил та дозволили тварин. Для кожного новачка була умова – цей готель може прийняти українську родину максимум на 10 днів. Після цього терміну ти маєш виїхати. Ми пробули трохи довше, два тижні.
У той час я отримала дві новини, за класикою, – добру та погану. Мене та інших співробітників звільнили (з початку війни я працювала онлайн) і мені надали візи на в'їзд до Британії. Загвоздка була в тому, що я все ще чекала на дозвіл на ввезення вихованців - окрема ліцензія, яку отримати складніше, ніж біженцям власні документи.
Друга складність полягала в тому, що з тваринами заборонено прилетіти літаком до Британії. Британські ветеринари зустрічають власників із їх улюбленцями лише в наземних митних пунктах і переважно українці добираються до Британії через Ірландію або через Францію. Я прийняла рішення і купила нам авіаквитки до Парижа.
Це окремий дивовижний досвід. Для тварин авіакомпанії вимагають спеціальні переноски, із залізними фіксаторами, і це не переноски із зоомагазину. У Румунії я змінила дві переноски на кожного, поки не переконалася у відповідності до вимог IATA.
Цуценя летіло в багажному відділенні, кішка в салоні. Мені сказали, що вона має весь час перельоту залишатися у переносці. До речі, у перший великий переїзд автобусом вона не припиняла нявкати. Звісно, вона ж усі свої 14 років жила у квартирі, автобус став для неї шоком. Але під час нашої подорожі кішка повністю звикла до переїздів і поводилася в літаку і далі спокійно.
Перед вильотом Міа сконтактувала мене із французькими волонтерами, і ті дали адресу дівчині, яка може розмістити нас у себе на дві доби. За два дні ми мали сісти на дорогий потяг (у Франції переїзд кудись далеко потягом - це завжди 100+ євро за кожного, я потім не дивувалася) і чекати на британські ліцензії у знайомих на кордоні з Іспанією.
Я викликала Убер та з аеропорту ми поїхали на адресу нової квартири. Там зі мною трапився шок. Можливо, людина зазнавала психологічних труднощів у той момент, або просто звикла так жити, але квартира була завалена сміттям та консервними банками. Відходи відсувалися ногою вбік, коли треба було пройти кімнатою. Тут не можна було лишатися з дітьми. Я вийшла на балкон і спробувала знайти якийсь готель. Скрізь було або зайнято, або не брали з тваринами. Зателефонувала до волонтерів: вони сказали, що інших варіантів немає. І тому я зробила єдине, що мала. Я повернулася і через онлайн-перекладач запропонувала прибрати квартиру. Дівчина сказала, гаразд.
Перший вечір мені так і запам'ятається сміттєвими пакетами, в які я збираю все, що мені не подобається на вигляд і запах, навіть не питала господиню. Вночі я закінчила і поклала дітей, у телефоні було купа повідомлень із запитанням, ну як тобі Париж? Що вам сказати?..
Але вранці ми вирішили побачити місто. Але перед цим хочу поділитися несподіваним відкриттям, яке зі мною сталося того ранку в дивній паризькій квартирі. Дівчина відкрила шафки своєї кухні та сказала, що ми можемо брати що хочемо. Там була величезна кількість різної їжі, великими блоками та упаковками. Холодильник теж завалений їжею, різною, якісною та смачною. Морозиво, червона риба, фруктові салати. Вона розповіла, що завжди отримує їжу в якості допомоги від держави. Франція мало допомагає українським біженцям, але водночас рясно забезпечує своїх соціально незахищених громадян. І, зрештою, це правильно.
Напад та пограбування
Ми поклали в рюкзак якісь бісквіти, дитячі соки, у мене був термос кави та вода. Навіщось я засунула в кишеню 50 євро, просто спрацювала інтуїція. Протягом трьох тижнів перебування у Європі я жодного разу не розплачувалась кешем, завжди українською гривневою карткою з телефону. Але того ранку я відчула, що треба взяти паперовими 50 євро.
На першій станції метро в мене вкрали телефон. Сумочка через плече на грудях, я не знаю, як так вийшло… але як ювелірно спрацювали! Я підбігла до поліцейських, вони відповіли, що тут небезпечно і я можу спробувати відстежити свій айфон за айді номером. Але жодних шансів.
Ми знаходилися біля Північного вокзалу, тому пішли в кімнату Червоного Хреста. З телефона сина я зв'язалася зі своїм банком і заблокувала рахунки. Волонтери дозволили залишити дітей у кімнаті на вокзалі, щоб я купила на вулиці сімку.
Я вийшла з вокзалу і зрозуміла, що основні наші гроші, зокрема від продажу машини, заблоковано на картах. У магазині мобільного зв'язку я не змогла купити за готівку євро сім-карту: річ у тому, що у Франції встановлено спеціальні автомати, і розплатитися за сімку можна лише банківськими картками. У мене вони є, але як ними скористатися, якщо я щойно їх заблокувала?
Напевно, я надто глибоко про це міркувала, і з необережності випадково зачепила на вулиці чорну жінку. Вона на мене напала.
Вона підбігла до мене ззаду, схопила мене за волосся і почала трясти як тріску. Велика гучна афроамериканка репетувала, заглядала мені в обличчя і продовжувала трясти, повторюючи, що мене зараз уб'є, що вона не лайно, що вона така сама, як і інші білі. У мене всередині стукала лише одна думка. Що якщо зараз загину, як обіцяють, то за кілометр, на залізничному вокзалі, на мене чекають діти, і в мене немає з ними зв'язку, і ми в чужій країні, а мої батьки не знають, де ми. Це мені вже потім пояснили, що Gare du Nord (район Північного вокзалу) – один із найнебезпечніших районів Парижа. Щодо 25% злочинів у Парижі відбувається саме у метро.
Троє чорних хлопців схопили жінку, і я змогла вирватися і втекти. Я перебігла дорогу і потім петляла якісь квартали, і раптом зупинилася. Жодне місто до цього не показувало мені подібну витончену красу. У цей момент зі мною стався Париж - грубий і неперевершений водночас.
Щасливий спогад про Париж
Я повернулася на вокзал за дітьми та прийняла найкраще рішення, – проживатиме цей день. Ми знайшли паперову карту з визначними пам'ятками та до пізньої ночі гуляли. Моя 6-річна дочка тепер знає історію Нотр-Дама і зможе вам розповісти і про Сену, і про Лувр, і як вони піднялися ліфтом на верхівку Ейфелевої вежі і дві години не хотіли спускатися. Їхній перший Париж - яскравий щасливий спогад.
Вночі я відновила з пошти комп'ютера і перенесла в телефон сина електронні квитки на дорогий поїзд, створила банківський рахунок у його телефоні і попросила близьких залити на нього гроші.
А вранці ми заплуталися у гілках метро та запізнилися на поїзд на вокзалі Монпарнас. Він ще довго стояв на платформі, але входи було зачинено та співробітники не пускали. Ось тоді я вперше розплакалася. Мені сказали, мадам, ви можете обміняти квитки, але я не могла заспокоїтись. Мені треба було виплакати всі до останнього страхи, втому, напругу, відповідальність за дітей та тварин, які були поруч.
Я доплатила близько 15 євро за поїзд, який відходив за чотири години цього ж дня. Всадила всіх за столик із підзарядками, сходила в Мак за бургерами. Ми дочекалися та поїхали.
Що таке швидкісні поїзди у Франції? Пам'ятаєте, як Даніель у “Таксі-3” привозить Сталлоне до аеропорту? Вони мчать трасою паралельно з поїздом і Сильвестр хреститься, помічаючи їхню швидкість… Французькі потяги розганяються до 320 км/год і правда обганяють автомобілі. Нас зустріли біля поїзда друзі та відвезли до своєї оселі. Старовинна французька вілла, наповнена антикваріатом, із прекрасним садом та фонтаном. Нам сказали, що ми можемо відновлюватись і бути тут стільки, скільки потрібно.
Але наступного ранку я втратила одночасно обох своїх тварин.
Пошуки тварин
Під час чергового зідзвона з близькими (“як ви там? сирени були? ми теж нормально”) мені не вдалося розповісти їм, що після 3500 км переїздів і кішка, і собака загубилися протягом одного ранку. Мені було банально соромно – і так не буває. Проте, зі мною трапилося. Кішка вискочила через відчинене вікно на дах, а собаку необережно випустила через садову хвіртку моя дочка.
Цуценя ми шукали добу. За цей час я підняла всіх, у тому числі французьку асоціацію біглів у соцмережах. Їздила велосипедом містом і розпитувала перехожих, клеїла оголошення на стовпах, звернулася до поліції та ветеринарної служби. І ось що я дізналася. Французи люблять собак і не ображають. Оскільки бездомних тварин у країні немає, то кожну нову буде одразу помічено і, найімовірніше, передано владі.
На другий ранок я сиділа у ветеринарній клініці і чекала на свіжу інформацію про знайдених тварин у регіоні, як раптом увійшла дівчина з моїм цуценям на повідку. Ще через три дні місцеві жителі сфотографували кішку і відправили знімок з локацією ветеринару, а вона переслала нам.
За два тижні у Франції я отримала британські ліцензії на тварин. Мені призначили день і час, коли я маю прибути до прикордонного французького міста Кале і передати документи і тварин англійським ветеринарам. Свою чергу пропустити ніяк не можна, оскільки ті ж документи і свою дату на той момент чекали понад 900 тварин з України.
За період подорожі ми обживалися новими речами, з'являлися нові сумки та валіза. Перед виїздом я прийняла розумне рішення вислати всі ці речі поштою собі до Британії.
Ветеринари на кордонах
З міста, в якому ми знаходилися, до Кале не ходять прямі поїзди, тому довелося взяти квитки за 100 км до міста Лілль. Я забронювала там на дві доби квартиру і ми знову вирушили в дорогу. Лілль гарний! Гуляти – не перегуляти. Оселилися і наступного ранку я залишила дітей у орендованій квартирі та поїхала поїздом з тваринами у Кале на зустріч із британськими ветеринарами. Але вони цього дня не приїхали.
Вони просто забули про мої документи та не внесли до робочого графіку дату. Я чекала на них до вечора з кішкою та собакою.
Небезпека полягала в тому, що свою дату не можете пропустити, інакше знову стаєте в кінець черги. Французькі ветеринари якось перейнялися моєю ситуацією і телефоном домовилися перенести зустріч на завтра. У цей момент я познайомилася з іншою українською родиною у тому самому ветеринарному центрі.
Вони проїхали машиною через усю Європу сюди, щоб здати собаку на карантин і переселитися до доньки в Лондон. На відміну від мене, вони не дочекалися ліцензії, просто прочитали на форумах, що можна приїхати в Кале і проситися нахабно до британців, коли ті приїдуть за тваринами іншої родини. Напередодні вони не змогли знайти в Кале готель пет-френдлі, і ночували в машині під ветцентром. Якщо чесно, виглядали пожовані. Коли стало зрозуміло, що британці сьогодні не приїдуть, ця родина була готова вже у відчаї залишити свого собаку під ветцентром – і я відмовляюся приймати критику читачів цієї історії на їхню адресу, бо ніхто з нас не знає, як їм важко довелося.
Мені треба було повертатися до Лілля. Сім'я з України не мала житла цієї ночі. Я не могла їх залишити і забрала до себе, звичайно. Мій син спитав, коли побачив усіх нас у дверях: “Ти ж сказала, що відвезеш тварин, а тепер приїжджаєш з ними, іншими людьми та ще одним собакою. Ти з глузду з'їхала?"
Пором і береги Британії
Наступного ранку родина повернулася до Кале своєю машиною, а я з дітьми та тваринами знову опинилася в поїзді - туди ж. Щоб добиратися без нічого, я віддала тій сім'ї в машину абсолютно всі свої речі та ноутбуки. Ми виходили з готелю повністю обнульовані з початку подорожі - я, діти, кішка в переносці, собака на повідку і документи в гаманці.
Ми збиралися цього вечора сісти на поїзд Євротонелем до Лондона, квитки було придбано заздалегідь онлайн. Проїзд надає приватна компанія, вартість квитків висока - понад 100 євро за кожного, до того ж, особливість полягає в тому, що змінити час/дату відправлення або скасувати та зробити повернення грошей не можна. А ще посадка на цей поїзд діє як митний пункт і до нього застосовуються правила, як в аеропорту: наприклад, вам потрібно прибути на вокзал, пройти перевірки та зачекінитися за 1,5 години до відправлення. Але поїзд був на вечір, а британці пообіцяли залізно приїхати до ветеринарного пункту о 12:00, тому я була відносно спокійна.
Британці запізнилися на 4 години
Хіба могло в моїй історії статися інакше? На той час, коли вони оформили документи, я зрозуміла, що запізнююся на Євротунель. До речі, я тоді написала листа до сервісної служби компанії з проханням про скасування квитків. Звісно, мені хотілося, щоби гроші повернули. І ось через два місяці, зовсім недавно, отримала відповідь, що я можу скористатися безкоштовним проїздом, коли мені це знадобиться наступного разу.
Того дня в Кале я вже нікуди не поспішала, просто допомагала другій українській родині врегулювати питання з їхнім собакою. Їм потрібна була моя англійська мова. Британці зателефонували до притулків і знайшли додаткове місце для карантину, і виписали ліцензію на місці.
Незважаючи на те, що мої тварини мали вакцинації, паспорти та мікрочіпи, їх все одно помістили на карантин - як вони сказали тоді, короткий, для взяття аналізів. Мені пообіцяли повернути вихованців протягом тижня. За фактом виявилось, забрали на два місяці.
Чомусь у мене вилетіли з голови імена тієї родини, хоча ми разом пережили стільки переїздів та тривог. І саме ці люди врешті-решт допомогли нам того вечора припливти до берегів Британії. Вони посадили мене з дітьми в свою машину і сказали, що разом їдемо на пором Кале-Дувр. Цей пором є виключно автомобільним, а не пасажирським, тому до цього моменту я не розглядала можливість добиратися ним.
Але це виявилося дуже весело. П'ятимісна машина із шістьма людьми, сумки до стелі. Коли митник попросив опустити моє скло, із автівки випала каструля. А ще на касі виявилось, що квиток на пором прострочено – вони зовсім забули, що забронювали переїзд на вчора. Але потім транспортники подивилися, звідки ми, і пропустили – вчорашньою бронею, проїжджайте, Слава Україні.
Так і дісталися.
Далі буде
Хочете більше цікавих статтей, новин, пояснювальних матеріалів, розповідей про надихаючих людей - підтримуйте роботу Біляївка.City за посиланням, а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube.
А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google New. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
Будемо разом 🤗!
