Тетяні Довженко випало стати директором школи у 2021 році, в часи ковіду, і залишатися на посаді в час повномасштабної війни.
- Знаєте, я себе і завучем раніше не могла уявити, - говорить жінка. – Але була 15 років заступницею директора.
Тетяна Петрівна вважає себе реалісткою, тому знала, що її чекає, коли запропонували стати директоркою. Цю роботу називає неспокійною, відповідальною, наповненою рутиною, постійними звітами, аналізами і вирішенням побутово-господарських питань.
Щодо відпустки, то, за словами жінки, директори про це не думають. Навіть якщо вона є, все одно відвідують школу. Бо випускні плавно переходять у підготовку закладу до нового навчального року – у школі щось фарбують, ремонтують, обладнують. І треба постійно тримати руку на пульсі.
Тетяна Петрівна говорить, що погодилась на цю посаду, бо добре знала свій колектив. З першого дня після закінчення інституту вона працювала у першій школі. Це вже 34 роки поспіль. Лише деякий час за сумісництвом викладала ще у другій школі.
Хотіла бути юристкою
За фахом вона вчитель хімії. І цікаво те, що в атестаті майже відмінниця - має четвірку саме з цього предмету. Жартує, що тепер все життя вчить хімію.
Насправді, поділилась директорка, вона хотіла вступати на юридичний факультет. Однак тоді для цього треба було мати три роки стажу у паспортному столі, тож їй порадили йти у вчителі. На стаціонар не вступила - не вистачило всього пів балу, тому пішла на вечірнє навчання – заочного тоді не було. Втім за гарне навчання з вечірнього її одразу перевели на стаціонар.
Навчалась директорка у радянські часи і за кордоном. В інститутські роки їй запропонували за програмою обміном досвіду поїхати на навчання до Польщі. Група була всього 10 осіб. З тих часів, каже, й досі в неї там є друзі.
Вічний студент або навчання non-stop
Жартома директорка називає себе вічним студентом, бо все життя і зараз не припиняє вчитися.
– З мене навіть мої діти жартують: мам, ну що ти весь час вчишся і вчишся, скільки можна, а мені цікаво. Я люблю змінюватись, вдосконалюватись, і поважаю людей, які це постійно роблять, бо і світ же ж не стоїть на місці.
Починаючи з шкільних років, під час студентства і за останні кілька років директорка здобула не одну спеціальність і різні вміння.
У шкільні роки, наприклад, в’язала шпицями, мала в’язальну машинку. За ніч могла зв’язати кофту чи костюм. Робила макраме кашпо, їх тоді багато людей в’язали і возили продавати до Польщі.
– Хочеться і зараз щось творити, але основна робота не дає такої можливості, – говорить директорка. – В мене й досі є купа ниток, різних матеріалів, я їх з місця на місце перекладаю і мрію-чекаю, коли ж руки дійдуть.
В студентські роки Тетяна Петрівна додатково пішла вчитись на провідницю, щоб влітку працювати на одеських потягах.
– Це навколо мене були такі ентузіасти-друзі, казали: ну пішли, Тань. Так вийшло, що треба було достроково скласти свою сесію, щоб їздити в ДЕПО і вчитися на провідницю, а згодом там складати іспити.
Робота, згадує вона, була не з легких, недоспані ночі, постійні зупинки, приїжджала у гуртожиток – і падала з ніг. Коли вставала, під ногами все ще земля тряслась, як у вагоні.
Щоб написати в інституті дипломну роботу, Тетяна Петрівна пішла на курси машинопису і діловодства.
– Я не могла знайти, хто б міг надрукувати мою дипломну роботу. Назви хімічних речовин складні, і ніхто не брався, щоб не наробити помилок. От я і вирішила навчитися друкувати сама. Пішла на курси, закінчила їх і записалась у чергу на машинку. Їх привезли всього три. Я так хвилювалась, щоб мені вистачило. А потім ще допомагала іншим студентам друкувати курсові та дипломні, – ділиться Тетяна Петрівна.
Коли вже працювала вчителькою, і у школі з’явились комп’ютери, вона пішла на курси комп’ютерної грамотності, які проводили на базі другої школи.
– Так сталось, що я потім ще й вела ті курси. І своїм вчителям у школі пояснювала, як користуватися цієї технікою. Тоді якраз переходили на неї, не всім це легко давалось, – пояснює жінка.
Також у шкільні роки отримала Тетяна Петрівна свідоцтво фахівця – овочівника закритого ґрунту. Ці знання, говорить вона з посмішкою, використовує виключно на своєму городі.
Студенткою є Тетяна Петрівна і зараз – навчається у магістратурі на психолога. Каже, була можливість, і пішла, ще й колегу з собою привела. Психологи зараз затребувані, і мотивація була в тому, що отримані знання, навики можуть знадобитись собі – у житті чи на роботі, або допомагатимуть іншим людям.
– Я ж кажу, вічний студент. Ніколи, наприклад, не подумала б, що у 54 роки піду вчитися до автошколи водити машину. Це було вимушене рішення, не стало чоловіка. Щоб продовжувати все встигати, бути мобільною, довелось піти. Спочатку боялась, але вже третій рік за кермом.
Не втрачати можливість змінити життя
Є у Тетяни Петрівни улюблений вислів. Суть його така: якщо у людини трапляється нагода змінити життя, вона не має права цим не скористатися. Сказав ці слова колись дослідник океанів Кусто. Їх вона собі час від часу нагадує, коли доля вказує на різні можливості.
– Коли почалася повномасштабна війна, я думала, чим ми – вчителі ще можем бути корисні. І наш колектив першим виявив ініціативу в’язати маскувальні сітки. Ніхто не знав точно, як це робиться, але ми навчились, і сплели та передали захисникам сотні метрів сіток, – говорить директорка.
Колектив і зараз продовжує плести сітки, бо є багато великих замовлень. Спочатку плели з ганчірок, тепер закупляють рулони тканини. Їм дуже потрібні люди, додаткові руки. Тому вчителі запрошують бажаючих долучитись. Щодня з 9.00, дівчатка навчать.
– Я ніколи не прагнула бути суворою керівницею, щоб мене боялись, - говорить Тетяна Петрівна. – Навпаки, хотіла стати порадницею, підтримувати, направляти вчителів. Можу зараз сказати, що пишаюсь своїм колективом, з яким ми подолали важкі випробування, який у такі важкі часи може організовуватись, працювати, розвиватися і окрім цього ще й займатися волонтерською діяльністю.
