Зараз в Україні триває процес деколонізації, ініційований законом, прийнятим у березні 2023 р. Верховною Радою. Він має завершитися у січні 2024 р. Закон має як свої підводні камені, так і лазівки для того, щоб ним скористатися. Формально, відповідно до його вимог, з публічного простору мають зникнути топоніми та пам’ятні знаки, що пов’язані із імперським минулим та русифікацією. Розглянемо, як це відбувається на прикладі Одеси та української частини Бессарабії.
«Вата лайт» проти Героїв
В Одесі можна виділити дві відповідальні за політику пам’яті установи – це Історико-топонімічна комісія при міськраді та Південна філія Українського інституту національної пам’яті.
За словами працівника останньої Сергія Гуцалюка, в комісії немає представників від УІНП, натомість є такі одіозні фігури як, наприклад, ігуменя Серафима з УПЦ МП.
«Йде хитрий саботаж закону про деколонізацію, більше того – вони намагаються його дискредитувати. Спекулюють на тому, що Дюка треба буде зносити – хоч я пояснював, що він не потрапляє в імперський спадок, як і Ланжерон, Де Волан – вони не запроваджували імперську політику відносно українців. Дерибасівська названа на честь родини Дерибасів, а не на честь одного Дерибаса. А вони в свій час дуже нормально ставилися до українського середовища, - говорить Гуцалюк і продовжує: Наші краєзнавці – це лайтовий варіант вати, русского міра. Я перестав з ними спілкуватися, коли вони майже одноголосно висловилися за збереження пам’ятника Катерині ІІ, більше року тому».
Серед саботажників деколонізації - депутати Южненської міської ради, які хочуть залишити російську назву міста та виключити його з переліку на перейменування
Він називає приклади, як комісія саботує закон: мовляв, вулиці в центрі міста внесені до спадщини ЮНЕСКО, тому такі як Жуковського чи Пушкінську перейменовувати не можна. Називає це маніпуляцією, як і твердження про те, що закон настільки недосконалий, що за його буквою треба було б знести оперний театр чи цілий історичний центр. Коли ж УІНП пропонує назвати вулиці воєначальниками часів Перших визвольних змагань, апелюють до того що вони перед тим були в царській армії. Тож, приміром українського генерала з Одеси Всеволода Змієнка відправили в приватний сектор Чорноморка, хоч він заслуговує назви цілого району. Спільними зусиллями вдалося перейменувати велику вулицю на масиві Таїрова – надати їй ім’я мецената Євгена Чикаленка.
Обурюється ситуацією в Одесі й письменниця Євгенія Завалій. «У перші тижні повномасштабного вторгнення здавалося, що питання з деколонізацією і засиллям російської культури може бути дуже швидко вирішене. Але після того як пройшов перший шок від російських ракет, російське знову повернулося. З’явилося багато голосів за пам’ятники Пушкіну: і досі обидва стоять, як власне жодних спроб перейменувати вулицю Пушкінську (яка є однією з центральних) так і не було. Так само як і вулицю і площу Катериненську [яку, до слова, Гуцалюк не проти залишити як таку що на честь святої Катерини – Авт.], – говорить Євгенія і резюмує: Пам’ятник все ж відправили в музей ніби до кращих часів, - це і є єдиною перемогою в сенсі деколонізації».
Олександр Бабіч: "Коли розгрібали все що накоїла орківська ракета в Художньму музеї, подивився на короб, який накриває Катьку. Його деформувало ударною хвилею і її ледь не знесло голову. Такі справи. Такий символ".
І Гуцалюк, і Завалій сходяться також у критиці щодо небажання комісії у появі вулиць нових Героїв України. Пан Сергій пояснює, що не йдеться про те, щоб всіяти іменами загиблих усе місто і перетворити його на мартиролог: «По Одесі зараз шестеро таких, кого держава визнала Героєм, і ми пропонували, щоб перейменовувати вулиці, названі радянськими чи російськими діячами. Наразі буде лише одна на честь із цих шести Героїв. Тому коли я чую розмови, що не треба нам меморіалу замість міста, то розумію, що це бажання звести деколонізацію нанівець».
Повернути справедливість
Якщо ж говорити про аналогічні процеси в південній частині Одещини, то там все виглядає складніше, і той же Гуцалюк визнає, що в обласному центрі на тлі Бессарабії все ж набагато легше: «Проблема в тому, що там все поділено між кланами, як Антона Кіссе наприклад. Вони завжди підтримували антиукраїнські настрої. До останнього опиралися демонтажу пам’ятників по декомунізації – Леніну, Марксу. Доводилося залучати ветеранів АТО, які просто зносили ці постаменти».
Режисерка документального кіно Жанна Максименко Довгич, мама якої родом із Випасного під Білгородом-Дністровським, намагається пояснити феномен умовної «ватності» на прикладі своєї хресної Ніни, болгарки за національністю. «Вона у селі отримувала довгий час в поштову скриньку комуняцьку газету. Південь, який голосував за комуністів, вони звикли, що постійно щось отримують «на шару», - розповідає Жанна. – Люди, крім «розваги» ходити в неділю у Російську православну церкву, іншої зайнятості не мали. У суботу індійський серіал дивляться, а тут їм безкоштовна газета в руки! Проросійська. Те що ми сприймаємо як сміття, ці люди сприймали як ознаку до них уваги». Євгенія Завалій додає до причин те, що «в Бессарабії можна досі дивитися російські канали і ніхто нічого не робить. Люди накручені російською пропагандою!»
Село Випасне
Як протікає процес деколонізації в Буджаку, можна спостерігати на прикладі гагаузького села Виноградівка, котрому Болградська міська рада 23 лютого 2023 р. повернула історичну назву Курчу. Зробила це за поданням гагаузьких організацій та вихідця із цього села, журналіста і вояка ЗСУ Івана Капсамуна. Причому, як зрозуміло з дати, рішення це було прийняте до прийняття закону. Річ у тім, що за буквою закону не було би підстав змінювати назву. У ній немає ознак радянськості (підстава до декомунізації, як Жовтневе, Червоноармійське), імперськості (деколонізації, як Суворово) і навіть немає ознак русифікованості, за якими перейменовують відповідно до списків Уповноваженого із захисту державної мови (мовний омбудсмен), таких як Надеждівка чи Холмське. Виноградівку перейменували тільки тому, що коли район було укрупнено, Виноградівок у районі стало три, а це вже підстава до перейменування.
Проте, вже у березні проти цього рішення група жителів села подала позов у суд, а потім з’явився ще один позов. Перший наразі позов відхилено, і справа за Одеською обласною радою, проте є ще той другий позов. Чому знаходяться люди, які проти історичної назви? Активіст із Ізмаїла Август Мамонт розмірковує: «Люди визнають себе в першу чергу тими самими "советскими людьми" або бессарабцями, а про національність згадують, коли запитують про батьків. А знають про ті часи лише з російських підручників історії, в яких написано навіть не те, що було зручно кремлю, а частіше за все – зовсім інша історія, яка не співпадає із загальновизнаною». По-друге, ніхто не відміняв згаданої вище клановості, і на рівні села це може виглядати як «хтось комусь перейшов дорогу». Банально? Але працює, більш того – відлякує від активних рухів в інших населених пунктах.
Якщо у Болградському районі до укрупнення підпало під декомунізацію два населені пункти, то під деколонізацію уже жоден. Лише тоді, коли є наказ згори, на місцях починається рух. Так, на місцевому рівні Холмське перейменувалося і повернуло історичну назву Селіóгло. Деколонізоване Суворово вирішило історичну назву не повертати через її складність (Шикирлі-Китай), а взяти нову назву – Бессарабське.
Фактично, в законі не було враховане те, що радянська влада в 1945 р. НАСИЛЬНО перейменувала більші і менші села Бессарабії, щоб уніфікувати весь гуманітарний простір, зробити його безликим, стерти унікальні сторичні назви.
Євгенія Завалій більш радикальна в оцінці ситуації із цим «решетом», через яке сипляться Виноградівки, Дмитрівки, Абрикосівки: «Мова не стільки йде про права національних меншин, мова йде про безпеку регіону і про елементарне виживання. Нині держава має захистити українські інтереси на українській території. Хто має вирішувати ці питання – держава. Те саме і з перейменуваннями – ми повертаємо вам історичні назви. Ми зараз не маємо часу, бо 30 років нічого не робили».
Що робити?
Директор Ізмаїльського парку-музею «Фортеця» Валерій Постернак пропонує йти глибше: «Цей процес краще називати не деколонізація, а дерусифікація, так буде краще і зрозуміліше, бо Україна була і під іншими країнами, в тому числі європейськими». Цим власне ми вийдемо на відтворення мозаїки наших регіонів, коли зрозуміємо, що маємо навколо себе простір, накинутий іншими. Нам треба позбутися ефекту фільму «Іронія долі», коли в кожному населеному пункті були ідентичні назви, а в кожному регіоні населені пункти із ідентичними назвами.
Сергій Гуцалюк вважає, що ініціативи по перейменуваннях і повернення історичних назв треба активно підтримувати у роботі з молоддю, бо люди старшого віку і середнього – під впливом пропаганди.
Август Мамонт, який активно висвітлював процес прийняття рішення по демонтажу пам’ятника Суворову в Ізмаїлі, говорить: «Було б дуже добре, якщо деколонізація символічного простору і культури були б загальною державною програмою. І ці питання не дозволяли вирішувати людям, які є або були в проросійських партіях або не мають чіткої проукраїнської думки, які постійно саботують процеси деколонізації перейменування. Також важлива активна позиція як чиновників з органів влади, так і керівників навчальних, культурних закладів та інших людей, думка яких має вагу в суспільстві. Їх слова та дії мають великий вплив на людей. Тому у цій війні з «русским миром» пасивну позицію я дорівнюю до сепаратизму».
****
Замість закінчення. Жанна Максименко-Довгич пригадує історію однієї вулиці у Випасному, а точніше одній із його частин, колишньому селі Кривда, котра носила назву літературного героя – Миколи Джері. Свого часу Іван Нечуй-Левицький взяв за основу реальні події родини із цього села. У 1980-х до чергового ювілею цю вулицю перейменували на честь радянського воєначальника Миколи Огуленка. Зараз же в процесі деколонізації повернули Миколу Джерю. Режисерка вважає це вдалим прикладом, на який можна орієнтуватися. Щодо повернення історичних назв, до Жанна теж схиляється до «підштовхування»: «Їм просто допомогти, цим людям, які загрузли у своїх побутових проблемах, бо вони самі не будуть цим займатися. Люди пасивні – не те що їх не треба слухати – вони не будуть проти, якщо повернеться назва села, яке і так вони між собою називають – Кривда, Кубей, Чийши...».
