"Я повернулася, бо хотіла додому", — говорить Даша Воропаєва (Александрова) з Маяків Одеського району. У 2022 році російська ракета знищила будинок її родини. Тоді Даша втратила не лише дім, а й справу, яку саме починала будувати з нуля, — власний бренд одягу. Чотири роки вона жила в Німеччині. Там було все необхідне для життя: соціальна підтримка, житло, облаштований побут. Даша вдячна країні, яка їх прихистила, за безпеку та допомогу. Але весь цей час її не полишало відчуття, що вона не вдома.
Місяць тому вона прийняла непросте рішення та повернулася. Щоправда, на місці їхнього будинку у Маяках і досі руїни. Тепер їй знову доводиться будувати життя спочатку.
Водночас Даша зізнається, що досі не впевнена, чи правильним було рішення повернутися в Україну під час війни. У 2022-му вона поїхала, бо не мала іншого вибору. Цього разу вибір був за нею. І, попри страх та сумніви, Даша вирішила спробувати.
Як усе складеться, покаже час. Але вона вірить, що впорається. Бо вона нарешті вдома.
Ракети не було, це газ: які чутки ширилися після удару
Це було перше літо повномасштабної війни. Даша саме завершувала ремонт у будинку, де жила разом із донькою та мамою. Вона вже знайшла в Маяках приміщення для свого бренду одягу, куди мала перевезти всі речі та матеріали для виробництва, але не встигла. У ніч на 27 червня в їхній будинок влучила ракета. За одну мить родина втратила дім, а Даша ще й бізнес, в який тоді вклала всі свої заощадження.
А далі почалася довга історія з експертизами та спробами отримати компенсацію за зруйноване житло.
— Власником будинку є мій брат, ми з мамою були там лише прописані. Тож, саме він займався подачею документів. До нас приїжджала комісія, слідчі, які зафіксували всі пошкодження. Потім були ще експерти, на яких ми чекали рік.
Коли брат ще був в Україні, ми намагалися з’ясувати, де і на якому етапі перебуває наша справа. Але чіткої відповіді так і не отримали: в одній установі казали, що передали документи в область, в області — що їх направили в район. І наша справа десь просто загубилася.
Тому наразі ситуація така: нашого будинку взагалі немає в реєстрі. Брат зараз живе за кордоном і не може займатися цим питання. А ми з мамою теж самостійно нічого зробити не можемо.
Даша з донькою біля руїн будинку в Маяках
Втім, після атаки родина не залишилася без підтримки. Від Маяківської сільської ради вони отримали 600 тисяч гривень допомоги. Даша з рідними хотіли придбати будинок у Маяках, розглядали варіанти, але цих коштів вистачало лише на половину вартості житла, а власних заощаджень, щоб покрити решту, у родини не залишилося.
Водночас із тим, щоб привести ділянку до ладу після удару, ситуація складалася не так просто. Мама Даші кілька разів зверталася до сільської ради з проханням надати техніку для розчищення території. Спочатку їй радили викликати її за власний кошт. Зрешто після повторних звернень техніку надали, і ділянку розчистили.
Даша згадує, що після трагедії не обійшлося й без чуток, які тоді ходили в селі. Одні казали, що ніякої ракети не було, а в будинку просто вибухнув газ.
Інші говорили, що в родини був "склад зброї", і саме в нього прилетіло. Даша знає, звідки могли взятися такі вигадки. Під час ремонту знайомі військові іноді привозили їй будівельні матеріали. Цього виявилося достатньо, щоб навколо такої страшної події почали з’являтися абсолютно абсурдні версії того, що сталося.
Але за розмовами за спиною залишалася реальність, в якій їй потрібно було вирішувати, чи зможуть вони після всього пережитого залишитися в Маяках. Найбільше вона боялася за доньку, бо здавалося, що в будь-який момент може статися новий обстріл. Тож, родина опинилася перед непростим вибором: коштів на придбання нового житла не вистачало, а повертатися до життя там, де вони щойно пережили руйнування, було вже психологічно важко.
— Єдиним рішенням на той момент було виїхати за кордон. Звичайно, ми не хотіли їхати невідомо куди. Просто так склалися обставини, що залишатися ми вже не могли. Після втрати дому та через страх за дитину це здавалося єдиним виходом.
Життя у Німеччині: адаптація і пошук своїх
У серпні 2022 року Даша разом із родиною виїхала до Німеччини. Вирішили їхати саме туди, бо шукали країну, де на перших етапах могли б розраховувати на допомогу знайомих. Там Даша познайомилася з українкою, яка понад 20 років жила в Німеччині. Вона допомогла родині з документами, пошуком житла та іншими питаннями, які виникали після переїзду.
Німецька система, говорить вона, багато в чому побудована на листуванні. Щотижня вони отримувала повідомлення від різних установ та організацій. Навіть місцевим не завжди просто розібратися в усіх моментах, а для людини, яка не знає мови, це окремий квест.
— Дуже багато бюрократії, багато листів, у яких ти нічого не розумієш. Листи приходили пачками щотижня. Якби не ця жінка, я навіть не знаю, як би ми самі впоралися.
Разом із Дашею, її мамою та донькою до Німеччини виїхали її тітка з сестрами
Оселилася родина в місті Гера, федеральна земля Тюрингія. Там їм надали житло. Даша майже рік ходила на мовні курси, успішно склала іспит на рівень B1.
На момент переїзду її доньці Аріні було п’ять років. Спочатку дівчинка відвідувала український садочок онлайн, а згодом пішла до німецької школи. Фактично мову їй довелося вивчати одночасно з навчальною програмою.
— Нам в цьому сенсі дуже пощастило з вчителькою. Вона була дуже розуміюча, підбирала слова, пояснювала так, щоб українським дітям було легше вчитися. У другому класі Аріна вже почувалася впевненіше, а в третьому стала однією кращих учениць у класі.
Донька Даші Аріна добре адаптувалася до навчання в Німеччині та відвідувала гуртки
Попри мовні курси, саме мова залишалася для Даші однією з найбільших перешкод під час адаптації. Каже, через це українці за кордоном нерідко шукають можливості бути серед своїх. На курсах, у соціальних службах вона познайомилася з українськими жінками, які, як і вона, шукали своє місце в новій країні. Поступово спілкування і взаємна підтримка переросли у своєрідне українське ком’юніті.
— Коли я вже трохи освоїлася, захотілося зробити щось своє. Я зібрала дівчат і провела два творчі вечори, де читала власні вірші. Щоб наші діти теж не втрачали зв’язок з Україною, ми знайшли приватного вчителя, який займався з ними онлайн: читанням, письмом, математикою за українською програмою.
Даша під час поетичного вечора, який організувала для української спільноти в Німеччині
Не всі були раді українцям
Даша не хоче узагальнювати свій досвід життя в Німеччині, адже поруч були люди, які допомагали, підтримували та добре до них ставилися. Але траплялося різне.
Каже, місто, де вони жили, мало доволі проросійські настрої, зокрема через велику кількість російських німців.
Прямих конфліктів у неї ні з ким не було, однак були ситуації, які давали зрозуміти: не всі тут раді українцям. У транспорті могли сказати щось неприємне, скажімо "їдьте додому", а іноді просто бурчали або кидали якусь образливу фразу.
— Вони вважають, що це нормально, що ми постраждали. "Типу, ви самі винні, ви заслужили. Чому ви сюди приїхали?” Такої нації, як українці, взагалі не існує".
Водночас були й люди, які щиро співчували українцям. Деякі з них свого часу самі виїхали з Росії.
— "Ми вас розуміємо та підтримуємо. Ми самі тікали від нашої влади", — говорили вони.
У Німеччині Даша була в безпеці, але спокійніше на душі від цього не стало. Її не покидало відчуття, що вона має щось робити у відповідь на допомогу, яку отримала.
— Мене під’їдало зсередини оце відчуття боргу перед країною, що я не працюю та живу за рахунок виплат. Тому я намагалася знайти роботу, але через навчання доньки у школі могла працювати лише на неповний робочий день. Шукала варіанти в магазині, на кухні чи щось подібне, але з таким графіком було непросто щось знайти. А з того, що пропонували, це була робота прибиральницею, догляд за літніми людьми або фізично важка праця.
Але справа була не лише у працевлаштуванні. До цього додавалося ще одне відчуття, знайоме багатьом українцям, які були змушені виїхати за кордон: ти не можеш дозволити собі просто жити.
— Ти в безпеці, але життя емігранта — це коли ти емоційно на дні й мусиш усе починати з нуля. І тебе постійно мучить, коли ти дозволяєш собі не слідкувати за тривогами. Ти думаєш, а можу я взагалі собі дозволити зараз святкувати? Виставити якусь щасливу фотографію в соціальній мережі? Чи я взагалі зрадниця? Чи я хто?
Попри всі ці суперечливі відчуття, Даша наголошує, вона дуже вдячна Німеччині за те, що в найважчий момент країна дала її родині безпеку, житло, підтримку та можливість влаштувати життя заново. За ці роки вона побачила там багато речей, які хотіла б, щоб із часом стали звичними й для українців: дбайливе ставлення до довкілля, відповідальність, розумне споживання.
Люди питають: чого ти повертаєшся?
Чому Даша все-таки вирішила повернутися? Її відповідь не вкладається у просте "в Україні краще". Вона добре розуміє, що сьогодні тут небезпечно, що ні в Одесі, ні в Маяках ніхто не може гарантувати спокою їй чи доньці. Розуміє, що все потрібно буде починати спочатку. Знову…
Але за чотири роки за кордоном вона так і не відчула себе вдома.
— Мабуть, це важко пояснити тим, хто не виїжджав. Ти в безпеці, тобі дали житло, дитина не під ракетами. Люди питають: чого ти їдеш? У тебе кращі перспективи на майбутнє. І з одного боку, я цих людей розумію. Але я там не жила з такою думкою. Я розуміла, що живу там, щоб дати безпеку своїй дитині.
— Звичайно, якщо сьогодні донька скаже: "Мамо, мені прям дуже погано, поїхали звідси", я ще раз зберу все своє "не хочу" і поїду туди, де їй буде безпечно. А поки будемо дивитися.
Я не хочу романтизувати життя тут, я просто хочу розповідати про свій шлях
6 серпня, через чотири роки після виїзду, Даша повернулася додому. Її мама приїхала ще два роки тому. Зараз вони живуть разом із дідусем у його будинку в Маяках.
Перші дні після повернення одразу нагадали їй, чому вона так довго вагалася - повертатися чи ні. Ввечері вона відвезла доньку до подруги в Біляївку, а наступні дві доби в Маяках було дуже гучно.
За рік до цього, згадує Даша, вона часто зверталася до Бога і просила підказати, чи правильно вона робить, чи це не просто емоційне рішення.
— Я питала в нього: якщо ти мене ведеш і в мене всередині є таке сильне відчуття, що мені треба додому, — значить, це не просто забаганка або депресія? Але коли вже опинилася тут, серед вибухів, на мить засумнівалася: "О Боже, навіщо я приїхала? Що я наробила?" А потім подумала: якщо ти, Боже, так довго вів мене сюди, то не для того, щоб я когось ховала або щоб ховали мене.
Сьогодні Даша поступово облаштовує своє життя. Наразі шукає роботу у сфері монтажу відео. У планах — переїхати до Одеси.
Паралельно активно розвиває сторінку в Instagram, яку називає своїм щоденником. Там показує свій досвід повернення додому — без прикрас і готових відповідей.
— Я не хочу романтизувати життя тут і казати: "Повертайтеся всі, як я". Це рішення кожен має приймати сам. Але я хочу чесно показати свій шлях.
Головною її мрією залишається знову відродити свій бренд жіночого одягу "Щаслива" Той самий, який разом із будинком залишився під руїнами ракетного удару. Поки вона вивчає ринок, потреби покупців і розглядає можливість написати грант.
Вона не знає, яким буде її життя далі. Чи складеться все так, як вона задумала. І точно не береться щось радити українцям за кордоном, які теж думають про повернення. Але свою історію хоче розповідати щиро, можливо, для когось вона стане тією самою маленькою підтримкою, якої свого часу потребувала й сама Даша.
— Я буду рада, якщо хтось побачить мою історію і скаже собі: "Вона змогла, значить, і я спробую". Якщо я комусь своїм прикладом допоможу, я вже буду щаслива.
Р.s.
У вересні 2024 року, ще живучи у Німеччині, Даша написала вірш про прості речі, які насправді роблять нас щасливими: бути поруч із рідними, жити, любити і не відкладати життя на потім. Сьогодні ці рядки звучать особливо...
Мене сьогодні з вами так багато,
бо накопичилось безліч думок.
Розповісти їх усі для вас варто,
бо для письма вже нема сторінок.
Навколо нас людей різних багато,
за кожним з них немало пригод.
А головне, що вам хочу сказати -
не чекайте кращого часу і ліпших нагод.
Життя коротке і дуже яскраве,
а світ безкрайній, як неба блакить.
Скидайте тягість з плечей негайно -
ідіть за тим, від чого серце тримтить.
Хтось хоче квітів, любові, достатку,
а хтось посаду хорошу й авто.
А комусь треба так небагато,
щоб панувало в світі добро.
Щоб тепле сонце всім людям світило,
спокійний вітер пшеницю гойдав,
щоб небо чисте, а в морі — вітрила,
маленький катер собі розпускав.
Жива, щоб мати і батько здоровий,
на вулиці галас і дитячий сміх.
Щоб кожен житель, не тільки відомий
свою родину обіймати міг.
Щоб світ не знав ні біди, ні загрози,
щоб ми не чули війну і ковід.
Щоб для врожаю лише були грози,
і щоб в горах лунав голос трембіт.
Комусь для щастя багато не треба,
щоб панувало лиш в світі добро.
Та починать кожен має із себе -
тому ростіть в своєму серці любов.
Німеччина, Гера
03.09.2024, Воропаєва Даша
Раніше Біляївка.City розповідали про подружжя переселенців, які переїхали жити до Біляївки.
Хочете більше цікавого та корисного — підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра — дивіться тут.
