Ірині та Сергію Мітько по 66 років. 60 з них вони прожили у місті Шахтарське (колишнє Першотравенськ), що знаходиться на Західному Донбасі. Він — шахтар, який тридцять років відпрацював глибоко під землею. Вона — вчителька, активістка, жінка-вогонь, яка звикла завжди бути в русі.
Уже майже чотири роки подружжя живе у Біляївці. Історія цієї родини інколи переплітається з гумором, а місцями — це до мурах пронизлива розповідь про те, як, втративши коріння, можна знайти в собі сили посадити нове. Про те, як важливо серед болю та хвороб продовжувати створювати затишок, саджати квіти, робити закатки і планувати золоте весілля.
«Де народився, там і пригодився» — правило, яке зламала війна
Ірина розповідає, що їх переїзд був вимушений і дався дуже важко. Війна... Залишити місце, де народилися сини, пройшли молодість і найкращі роки, здавалося неможливим. Там лишилася улюблена дача на березі річки, виплеканий розарій на 60 кущів, лазня, яку Сергій збудував своїми руками, яблуні, з яких збирали по 16 ящиків плодів. Усе це, як і трикімнатну квартиру з ремонтом, довелося продати майже за безцінь.
— Ми не одразу виїхали. Коли почалась повномасштабна війна, вирішили з чоловіком віддати свою квартиру родині біженців з двома дітками, а самі перебралися жити на дачу. Проте постійні тривоги через обстріли давалися взнаки. Я могла сидіти спокійно, а з носа просто йшла кров, — згадує Ірина. — Коли нашу лікарню переробили на військовий шпиталь, старший син сказав: "Мамо, з вашими болячками — все, забираю вас". Я думала, що з розуму зійду від цього переїзду. Опиралася до останнього. Переконувала себе: де народилася, там і пригодилася. Сергій, коли ми жили вже тут, кілька разів збирав сумки, пориваючись їхати додому.
Зараз вони розуміють, що зробили правильно. Цього літа в їх рідному Шахтарському вже примусово евакуйовували родини з дітьми та людей з інвалідністю.
Офіційного статусу внутрішньо переміщених осіб (ВПО) Ірина та Сергій не мають. Говорять, тоді про папери та довідки не думали, головним було виїхати у безпеку, тож цей момент просто упустили.
Будинок знайшов син, який багато років живе в Одесі. Спочатку він придивлявся до житла в Маяках, але знайомі порадили заїхати до Біляївки, яка підкорила одразу. Як зізнається жінка, якби не колосальна допомога дітей, своїми силами вони просто б не впоралися.
Ці фото подружжя називає крізь роки: у рідному Шахтарському у молодості, і у Біляївці вже у пенсійному віці
Кисневий передоз, чиста вода і релакс
Найбільшим контрастом після промислового регіону стала природа. Біляївка постала перед ними чистою, зеленою і майже заповідною. Ірина та Сергій говорять, що й досі не можуть надихатися місцевим повітрям. Екостежку «Дністровія» називають стежкою здоров’я, а коли вперше побачили Біле озеро, навіть прослізилися від емоцій.
— Там, де ми жили, вода з-під крана була мутна, могла постояти ніч у відрі і вкритися чорною плівкою та бензиновими розводами. Тут ми просто п'ємо воду з-під крана і напитися не можемо! — ділиться жінка. — Невістка з Дніпра, коли до нас приїжджає, каже, що в Біляївці аж задихається від надлишку кисню. А я їй відповідаю: "Звісно, бо у вас там бетон, скло і машини!". У нас прямо над будинком якось пролетіла зграя пеліканів, птахи гнізда звили у дворі. Співають. Ну справжній релакс.
Ірина говорить, що їх лякали чутками, мовляв, тут люди можуть бути непривітними, проте реальність виявилася іншою.
— Нам так пощастило з сімейним лікарем! Наша Оля Башинська — це просто золото. Які у вас люди! Ми тільки переїхали — стук у хвіртку. Відкриваємо — стоять сусіди. Прийшли знайомитись, розпитують: "А звідки ви? А що? А як?". А якось нам принесли поминальні гостинці у пакетиках. Ми були такі вражені цими традиціями! Ще мене захоплюють місцеві суботники. Дивувались: люди самі йдуть облагороджувати територію! Були б сили, і ми би пішли.
Захоплює подружжя культурне та спортивне життя міста.
— Слухайте, я читаю новини і кажу чоловіку: "Ти уявляєш, тут в школі є регбі! І вони беруть призові місця!". А ще гімнастика, футбол, бокс, танці, купа всього. Відео, де дівчинка на ковзанах взимку виступає на льоду річки в Біляївці, ми пересилали всім родичам, — із захватом розповідає Ірина. — Культурне життя теж вирує, приїжджають артисти. Є навіть кінотеатр. А ярмарки які у вас! Ось настільки там все пахне домом, Україною, ці ваші страви... Воно все прямо аж за душу бере. Хочеться просто подихати цією атмосферою. Можливо, місцеві звикли до цього, і це їх вже не так захоплює, але повірте, все пізнається у порівнянні.
Дві аварії під вікнами і безвідповідальність господарів
Проте є речі, які родину засмучують. Центральна вулиця, траса, відсутність безпеки на дорозі через безвідповідальних водіїв.
— У перший же рік нашого життя тут автівка на повному ходу врізалася в дерево біля нас. Потім мотоцикліст неподалік перекинувся... Вночі прокидаєшся не від тривог, а від реву моторів, мотоцикли, машини мчать на великій швидкості. Немає ніяких перепон. Вдень теж інколи страшно. Я без чоловіка сама дорогу не переходжу.
Через цю дорогу пережили вони і власну трагедію. Родина колись прихистила хвору кішку, вилікувала її. А через місяць після переїзду вона вийшла за хвіртку, на дорогу — машина на повному ходу її збила. Тварина помирала у чоловіка на руках.
Як колишня зооволонтерка з 8-річним стажем, Ірина гостро реагує і на проблему безпритульних собак. Вони з чоловіком переконані, що вина лежить виключно на людях.
— Відкрив хвіртку, випустив собаку на самовигул та ще й без намордника! Та таким людям треба взагалі заборонити мати тварин! А потім приплід у коробочках опиняється на вулиці. Поки не почнуть штрафувати господарів, нічого не зміниться.
Частина улюбленців родини
Подружжя і сьогодні опікується тваринами: мають чотирьох котів, собаку, а взимку годували ще й покинутих сусідських хвостиків.
«Не дочекаєтесь, пиріжками подавитесь!»
Слухаючи їх, важко повірити, через які випробування пройшла ця пара. Сергій переніс два обширних інфаркти та надскладну операцію на серці. Медична карта Ірини — це взагалі окремий том. Вона вже збилась рахувати операції і жартує, що легше сказати, яких хвороб не має. 19 років жінка живе з онкологією.
Як при цьому зберегти таку харизму і світлий розум? Каже, рятує чорний гумор та абсолютна відмова здаватися.
— Якось ще на батьківщині зустрічає мене мій лікар і каже: "Ірино Валентинівно, як для мерця ви чудовий маєте вигляд. Вам, мабуть, на кладовищі вже давно прогули ставлять", — з посмішкою розповідає жінка. — Постояли, посміялися, а я сказала: "Не дочекаєтесь! Пиріжками подавитесь!"
А ще жити і боротися їм допомагають щоденні клопоти, які вже перетворилися на улюблені хобі. Ірина не уявляє себе без кухні: випічка, нові рецепти, закрутки. Зізнається, що навіть попри втому намагається постійно рухатись і чимось займатися. Відрада Сергія — город, територія біля будинку, ретельно стежить за порядком, майструє та прикрашає подвір'я, створюючи справжній зелений затишок.
Квіти родини Мітько у Біляївці
Захоплення Ірини - кухня
«Це наше останнє пристанище»
Попри труднощі, тугу за минулим Ірина та Сергій міцно тримаються одне за одного. Їй боляче від того, яким життям зараз наповнене рідне місто — того духу, як раніше, там вже немає.
Сергій зізнається, що уві сні все ще блукає вулицями своєї молодості і колись хотів би це зробити у реальному житті.
Та вони обрали жити тут і зараз. Будують плани, садять дерева, приймають у гості дітей та онуків і дякують долі за спільний шлях.
— Ми ще в школі зустрічатись почали. Пройшли разом стільки всього. Ну, а тепер ми біляївці, це наша остання зупинка, останній прихисток, — впевнено каже Ірина. — У нас через три роки золоте весілля. І я сказала: у мене в планах дожити. Що б не сталося, золоте весілля у нас буде!
