Біляївка.City нещодавно розповідали про українців, які вирішили повертатися додому попри війну. Більшість українців налаштовані на повернення, якщо дозволить ситуація з безпекою та економікою і бачать багато переваг у житті в Україні. Однак є й ті, хто ухвалив для себе рішення залишатися за кордоном та будувати життя з чистого аркушу, адже мав негативний досвід та зіштовхувався з різноманітними побутовими та іншими проблемами.
Хоч кожна така історія – індивідуальна, Біляївка.City намагалися знайти між ними спільне, аби зрозуміти, що могло б мотивувати українців повертатися. Адже більшість співрозмовників Біляївка.City, навіть ті, які вирішили основні побутові проблеми в країнах перебування та знайшли там роботу, розповідали, що все одно відчувають тугу за Україною. Як виявилося, багато причин залишитися за кордоном пов’язані не лише з питанням безпеки, чи матеріальних статків, а з цінностями, яких людям бракувало в Україні.
Ми втратили все
Перша та досить велика група тих, хто вирішив не повертатися – це люди, із зони активних бойових дій. Їхні міста та будинки зруйновані або окуповані росіянами. Попри це, цим людям все одно потрібно десь відбудовувати життя наново.
Перша співрозмовниця Біляївка.City просить зберегти її ім’я у таємниці. У перші дні повномасштабної війни вона втратила все, над чим родиною працювали роками. Все знищили росіяни, коли наступали на Київщину. У полум'ї згорів не тільки бізнес. Вони втратили віру та надію відбудувати це знову.
– Нам пощастило, що ми залишилися живі, – розповідає співрозмовниця Анна (ім'я на прохання героїні змінено). – Ми мали за кордоном майно, яке купували для літніх подорожей родиною. Це була маленька квартира в Туреччині поруч з морем. Це єдине, що в нас залишилося. Квартиру в Туреччині продали, у Польщі нам вдалося купити своє житло. Зараз ми схиляємося до того, що будемо відмовлятися від тимчасового захисту та легалізуватися через роботу. Я працюю перекладачкою, у чоловіка теж є робота (він зміг виїхати, оскільки родина є багатодітною). Думаємо про відкриття власного бізнесу.
Родина Анни обрали Польщу з багатьох причин – ментально близька країна, наявність великої спільноти українців, близька мова, яка дуже швидко та легко вчиться.
Водночас дослідження показують: чим довше триватиме війна, тим більше причин залишитися за кордоном з’являється у значної частини українських біженців. Вони знаходять роботу, відкривають свій бізнес, а діти, особливо старшого шкільного віку, отримують реальну перспективу вільного доступу до європейського ринку праці із європейською освітою.
– Ми в США, вдома мали бізнес, який зараз на стадії “аби не вмер”, – підтверджує ці спостереження українка Аліса, – тут продовжуємо займатися тією самою справою, плюс хобі, які приносить прибуток – роблю колекційних ведмедиків. Однак у мене нестандартна ситуація. У чоловіка, він українець, є американське громадянство, це в рази полегшує ситуацію. Однак багато дівчат, які приїхали самі, хотіли спочатку повернутися, але наразі змінили думки. США – країна, де ти не пропадеш, якщо маєш руки та голову на місці.
Багатьох в Україні тримають тільки спогади про місця, час, людей, яких вже немає. Якщо родина виїхала разом, якщо має дах над головою, серйозно замислюється про те, аби залишитися тут надовго. Слово “назавжди” говорити вголос бояться.
Наскрізна корупція
Проблема корупції хвилює 89% громадян України, її найсерйознішим типом українці вважають політичну корупцію, 94% опитаних вважають, що корупція є широко розповсюдженою на всій території України. Відсоток тих, хто впевнений, що корупція з початку повномасштабної війни виросла, перевищила відсоток тих, хто вважає, що вона зменшилася.
Серед тих, хто вирішив залишатися за кордоном, є чимало людей, які безпосередньо стикалися з корупцією в Україні на побутовому рівні. Побачивши інше ставлення в аналогічних ситуаціях за кордоном, вони не хочуть повертатися додому. Таке рішення ухвалила, зокрема, мама 4-х дітей, лікарка за освітою, дружина лікаря сирійського походження Тетяна Алхамад.
– Для мене важливо підкреслити походження мого чоловіка, бо найбільші корупційні моменти в нашому житті були саме через це, – пояснює жінка, – в Україні він мав статус біженства, так сталося, бо він приїхав сюди навчатися, в його країні почалася війна, паспорт втратив силу, посольство в Києві закрили через те, що сирійський диктатор підтримав російську окупацію Криму. В Україні він опинився з папірцем, який не давав йому права ні на що. Зокрема, 10 років він не міг нікуди виїхати, не бачив батьків. Міграційна служба України – це дуже корупційне середовище. У Німеччині, де ми зараз, він має шанс вивчити німецьку, за три роки отримати громадянство, вільно виїжджати за кордон та бачитися з батьками.
Наступні корупційні кола пекла – це навчання у медичному виші. Ні для кого, мабуть, не секрет, що будь-яка “хлібна посада” – платна. Безкоштовно можна влаштуватися на роботу кудись в далеке село. Мені особисто запропонували розподілення за винагороду в 7,5 тис. доларів, це за 0,5% ставки лікаря без категорії та досвіду (прим.редакції: мінімальна ставка лікаря у 2023 році – 20 000 грн). Відповідно, на що мене штовхали? На те, аби заглядати людям у кишені. Мій чоловік, ситуація у якого погіршилася через статус біженця, три роки працював на м'ясокомбінаті, лише два роки – лікарем. Він за фахом лікар-онколог, там “вартість посади” стартує від 20 тис. доларів. І не треба думати, що корупція та зловживання – це десь далеко в колі депутатів-президента. Коли чоловік влаштувався на роботу, то його хотіли підставити його ж колеги, які сказали, що він зламав дороговартісний апарат. За ремонт вимагали 4,5 тис. доларів. Вдалося вирішити це питання тільки доказом з камер у приміщенні – вони підтвердили, що він цього не робив.
Ще ситуація з моєю мамою, стоматологом за фахом, яку принижувала її керівниця, змушуючи мити підлогу між прийомами пацієнтів. Мама на нервах за кілька місяців схудла на 19 кг, заробила собі невроз. Відчуття безправності, використання іншими привілейованого становища – ось, що мені не подобалося в Україні. Ми постійно боролися з цим, але це втомлює, забирає нерви, здоров'я.
Що мене ще хвилювало, це ставлення до жінок з дітьми. З одного боку, держава потребує дітей, це її найдорожчий капітал. З іншого, якщо ти мама маленьких дітей – ти весь час обмежена у виборі місць для працевлаштування. У Німеччині я народила четверту дитину між курсами, успішно їх здала, я сповнена оптимізму та віри у майбутнє. Тому перші пів року ми звикали до цієї думки, але тепер точно впевнені, що будемо робити все можливе, щоб затриматися тут в Німеччині назавжди.
Втомилися бути “дон-кіхотами”
Є ще одна група людей, які не планують повертатися. Це, переважно, дуже активні, часто успішні люди, які займали не останні позиції в суспільстві, були дуже активними в громадському житті. Вони часто кажуть, що втомилися бути “дон-кіхотами”, щось в них “зламалося”, натомість за кордоном вони відчули підтримку, знайшли своє середовище та своїх людей, поруч з якими добре.
Серед таких емігрантів українська дитяча письменниця, активістка, правозахисниця та науковиця Настя Мельниченко. Причин, через які вона не планує повертатися в Україну – багато. Будинок Насті зруйнований російською ракетою, але вона не може отримати компенсацію через купу бюрократичних перепон, а короткі візити в Україну аніскільки не зрушили цю справу з мертвої точки.
– Мій син на все життя має зламану психіку після нашої системи освіти. За кордоном його вперше в житті не булять вже два роки, і він потроху “відігрівається”... Хоча шкода нанесена непоправна, але я його висмикнула з того жаху, і назад повертати не хочу. Я є фахівчинею з унікальною експертизою в своїй темі. З 2018 року “бомбардую” МОН з пропозиціями безоплатно користуватися моїми напрацюваннями в сфері протидії булінгу в шкільному середовищі. Інтересу – нуль. Взагалі зацікавленості у науці нуль, тим паче в соціальній психології, бо “ми й так знаємо як треба”. Я віддала стільки часу й сил на роботу з булінгом в Україні, жодного разу не попросила грошей, все фінансування знаходила сама, але жодного інтересу і кроку назустріч не отримала. Водночас мої дослідження підтримав Прінстонський університет, і зараз я веду перемовини з університетом Турку. В Україні єдині, хто хотів мене працевлаштувати – це Інститут соціальної та політичної психології, і зараз я з ними. Але навіть якщо я лишуся, то мати від сили 10 тисяч грн зарплати науковиці – це знущання. Я з 2015 року працюю в громадському секторі, намагаючись покращити ситуацію в своїй маленькій зоні відповідальності, але зрушень жодних нема, вся праця нівелюється тупими рішеннями. Що б мене змусило повернутися? Справжнє сприяння відбудові житла (аби я повернулася до того, що було до війни), зацікавленість в мені як у фахівчині та на державному рівні протидія стигматизуванню біженців.
Серед науковців, дійсно, за нашими спостереженнями, є чимало людей, які не планують повертатися. Так, одна зі співрозмовниць Біляївка.City, яка воліє залишитися анонімною, розповіла свою історію:
– Я науковиця, кандидатка біологічних наук. Зараз в Чехії. За натурою я дуже амбітна людина. Я люблю постійну гонку грантів, конкурсів. Однак в Україні це дуже корупційна сфера. Всі внутрішні конкурси виграють “свої люди” – одні й ті ж науковці та інститути. В Чехії я влаштувалася на роботу, отримала іменний грант. В Україну не повернуся з кількох причин: хейт в науковому середовищі тих, хто виїхав, постійні маніпуляції з боку колег: “ти поїхала, ти в шоколаді, тому роби все сама, а нам дай результат”, небажання проводити реформи, які вкрай необхідні. Не останнє місце займає фінансове питання – ставка вдома була 8 тис. грн, тут ставка 38 тис. крон, це 200 євро проти 1 500.
Ну і головна причина – син. Ми витратили багато зусиль, щоб він соціалізувався та інтегрувався. Нещодавно зрозуміла, що скласти іспити до університету йому буде простіше чеською мовою, ніж українською. Саме цей пункт став вирішальним, щоб залишитися в Чехії. Тому я докладу максимум зусиль, щоб бути тут. Зараз знаходжуся у пошуках фінансування для своїх досліджень. Роблю все від мене залежне, щоб підтримувати свою наукову інституцію, шукати для неї фінансування, співпрацю з європейськими вишами.
Водночас я хочу додому. Не в наукову сферу, а саме до рідної батьківської хати, до своїх друзів, до своїх рідних.
Обрали рівність
Багато хто зі співрозмовників Біляївка.City відверто зізнається, що через біженство втратили соціальний статус, високий рівень життя, але свідомо готові попрощатися з цим, оскільки обирають життя у більш доброзичливому середовищі, яке готове приймати людей з їхніми особливостями без осуду.
– Ми зараз в Італії, будемо тут залишатися всіма силами, бо для нас важливе ставлення до дітей з інвалідністю, - розповіла Євгенія з Києва, - ми виїхали з чоловіком, бо виховуємо двох дітей, які мають аутизм. У нас співпало все: крах бізнесу в Україні, обмеження та ставлення до дітей, їм по 9 років, нам з чоловіком по 40. Італію обрали з кількох причин, тут відносно недороге житло, яке ми змогли дозволити собі купити одразу, коли приїхали. Також в Італії дуже добре ставляться до дітей загалом, є підтримка дітей з інвалідністю. Ми вважаємо, що нам дуже пощастило, порівняно з багатьма нашими біженцями. Італія перевершила наші очікування, чоловік знайшов роботу, на виплати на дітей я можу повноцінно займатися ними.
Ще для багатьох Європа та країни Західного світу загалом – це можливість жити без ейджизму. Це стало вирішальним для великої кількості українок 40+, які не хочуть повертатися в Україну навіть після завершення війни.
– Мені 45, в Україні це сприймалося як вік, коли треба “загорнутися у простирадло та повзти у бік кладовища”, – поділилася Юлія, – у Німеччині я вступила в університет на спеціальність, яка тут безкоштовна, а вдома коштує нереальних грошей, у мене багато планів, у мене багато друзів та подруг. Я знайшла людей, які цікаві мені, і, що важливо, яким цікава я. 45 років в Україні – це, в принципі, все, майже передпенсійний вік, особливо, якщо починати щось нове. В Німеччині, за моїм досвідом, ніхто на вік не дивиться, принаймні в моїй сфері. У Німеччині я нарешті відчула себе людиною, а не “білою вороною” та вічною лузеркою. Це моя суб'єктивна історія, не узагальнення, що у всіх так.
Про ейджизм у професіях, особливо, тих, де є реально великі заробітні плати, говорили ще кілька співрозмовниць Біляївка.City зі сфери архітектури та інвестиційної діяльності. Виявилося, що за кордоном не всі роботодавці шукають “молодого чоловіка, 25-28 років” на посади, де жінка 40+ може мати набагато більшу кваліфікацію. Це теж мотивує висококваліфікованих жінок шукати зачіпки, вчити мову та залишатися.
Ще одна категорія жінок, які не хочуть повертатися, належать до ЛГБТ. У них з'явився шанс на легалізацію одностатевих стосунків зі своїми партнерками.
– Я працюю викладачкою бізнес-англійської, перша причина, чому хочу залишитися в Польщі – це прозорість мого працевлаштування. В Києві, звідки я родом, я 5 років працювала як ФОП, до цього – в різних мовних школах, в жодній мене не хотіли оформлювати. Тут я маю офіційний контракт, погодинна оплата набагато вища. Здоровий морально колектив, де люди не “з’їдають” один одного. Мені подобається Польща: польська культура, міста, клімат, їжа, ціни, організація життя, ставлення людей один до одного. Ну і в моєму випадку перебування в країні ЄС – це шанс, що я нарешті зможу побратися з коханою людиною. Нещодавно, наскільки знаю, навіть Польщу зобов’язали визнавати одностатеві шлюби. З моєю партнеркою ми 18 років разом. Я вже не така молода, тому маю думати про те, чи пустять мою партнерку до мене у лікарню, якщо щось станеться, чи буде її слово визначальним. Не кажучи вже про інші нюанси, такі як, спільне майно, яке ми наживали разом – чи зможе вона його успадкувати, якщо зі мною щось станеться.
Тут менше стереотипів та соціального тиску на жінок. Ти можеш бути собою, а не відповідати соціальним очікуванням.
– Я не впевнена, що у Німеччині у мене вийде залишитись надовго, чи назавжди, але я дуже цього прагну, – розповіла Марія Брусова, яка зараз працює помічницею медсестри в одній з німецьких лікарень, вивчає німецьку мову, проходить процедуру визнання документів, – по-перше, не хочу в Україну, бо я не вірю, що вона в особі державної машини та суспільства здатна мене підтримати в складній ситуації. Для мене це другий досвід біженства. У статусі ВПО з Луганська отримала підтримку в 1 000 грн та море негативного, упередженого ставлення з боку оточуючих до переселенців з Донбасу. По-друге, реалізація. Я працюю помічницею медсестри, мої колеги скаржаться на умови роботи та оплату праці, але це небо і земля, якщо порівнювати з Україною. Тут є повага до медсестер. Можна знайти місце, де тобі будуть платити добре. Тут легко купити машину, сплачувати оренду, просто виконуючи свою роботу, а не працюючи на 1,5 ставки та бігаючи по району після роботи, ставлячи крапельниці та роблячи уколи. Так, дім\квартиру купити непросто. Однак в Україні на зарплату медсестри це ще складніше. Десь на рівні з роботою, знаходиться відчуття, що я перестала бути функцією, а стала людиною. У Німеччині теж є моменти дискримінації жінок, але їх набагато менше, ніж було в Україні. Тут нікого не цікавить, що я товста жінка 40 років. Я можу піти в найближчий магазин одягу та купити собі джинси, а не полювати за ними на спеціалізованих сайтах plus size. Незважаючи на бекграунд біженства, на моменти дискримінації за національною ознакою, я почуваюся людиною, здоровою, маленьким гвинтиком, але повноцінною частиною суспільства. Щоб мати таке відчуття тут, досить якісно виконувати свою роботу, дотримуватися законів та просто бути собою.
Ще одна причина залишитися – увага до ментального здоров'я та реабілітації ветеранів. Війна травмувала багатьох. В країні не дуже поширена система надання психологічної допомоги, тож багато родин налаштовані на возз'єднання за кордоном після зняття обмеження на виїзд чоловіків.
– Ми в Англії, – поділилася Інна, – коли чоловік відслужить, то приєднається до нас. Причина: коли чоловік призивався, то ми обговорили наслідки служби. Це, як мінімум, потужна психологічна травма і шкода для здоров’я. Як будуть ставитися до ветеранів – ми могли передбачити за тим, що відбувалося після завершення гарячої фази АТО. Тому вирішили, що я з дітьми їду і створюю “гніздо”, куди він зможе приїхати, віддавши борг державі за всіх нас.
Водночас є дуже багато біженців, які декларують бажання повернутися додому, але тільки тому, що розуміють, що в приймаючому суспільстві вони не знайдуть собі гідного місця, що на інтеграцію та побудову соціального кола підуть роки життя. І це називають не своїм вибором, а своєю бідою, оскільки їм подобається те життя, яке вони побачили за кордоном.
Це тривожний знак для України. Бо демографічна криза – один з найбільших викликів, який стоїть перед країною після перемоги над росією. Водночас на більшість речей, які перераховували співрозмовниці Біляївка.City, суспільство може впливати, позбавляючись стереотипів, прагнучи до рівності, виявляючи терпіння та емпатію один до одного та нульову толерантність до корупції.
