Ми повернулися: чому українці попри війну та небезпеку обирають шлях додому

Соціологія дуже оптимістична, коли йдеться про бажання українських біженців повернутися в Україну. 63% українських біженців, стверджує одне з останніх досліджень, хочуть повернутися додому. Це навіть попри те, що 62% з них відзначають, що встигли адаптуватися у країнах тимчасового перебування.

Трішки статистики

За даними ООН, напад російської федерації спричинив найбільшу хвилю міграції з часів Другої світової війни. Майже 8 млн людей були вимушені покинути Україну після 24 лютого 2022 року, ще 5,9 мільйона стали внутрішньо переміщеними особами. Станом на 21 червня 2023 року за кордоном перебували 8 млн 177 тис. українців. Порівняно з даними на 1 лютого 2023 року. Тобто за неповні 5 місяців, ця кількість зросла на майже 188 тис. осіб.

Водночас українські біженці зупиняються у країнах, які найближче розташовані до України. Це Німеччина (яка приваблює соціальною підтримкою), Польща, Чехія, країни Балтії. Згідно з даними звіту Міжнародної організації з міграції (МOM), 54% українців, які приїздять в Україну з-за кордону, роблять це лише на короткий проміжок часу. МОМ провела опитування серед тих, хто повертається з короткими візитами. Основні причини приїзду:

• возз’єднання з сім’єю;

• туга за домівкою;

• відвідування друзів, знайомих, рідних;

• продовження навчання;

• візит до лікарів;

• поновлення документів.

Біляївка.City з’ясували, чому українці відмовляються від тимчасового захисту в Європі та повертаються додому попри війну, що триває. Більшість історії були розказані Біляївка.City на умовах анонімності, оскільки біженство – це вкрай травматичний досвід, яким не всі готові ділитися відкрито.

Автор: Біляївка.City

Ми — не економічні біженці

Тривалий час Біляївка.City спостерігали за розмовами, які ведуть українські біженці в групах країн перебування. Найбільше обурення викликали слова, що вони є економічними біженцями та скористалися війною, аби переїхати до більш благополучних та заможних країн.

– Мене це просто бісить, особливо, коли чую це від людей, які дійсно виїхали з України 10-15 років тому з метою змінити країну, – розповідає українка Оксана, яка мешкає зараз у Німеччині, – для мене це тригерна тема. На відміну від емігрантів, я не готувала собі “подушку фінансової безпеки”, не вчила спеціально мову країни перебування, не шукала там роботу, не придивлялася до оголошень з оренди житла. Я була абсолютно щаслива своїм життям в Україні. Я тут, бо це безпека моїх дітей, це можливість для них мати нормальне дитинство, але я мрію про перемогу України, звільнення окупованих територій та повернення додому. Я тут не живу, я не відчуваю себе живою. Моє життя стоїть на паузі вже другий рік. Я наче застрягла між двома світами. Зиму перезимуємо, весною будемо вирушати додому.

Автор: Біляївка.City

Слова українських біженців підтверджують результати опитування, що проводилось соціологічною службою Центру Разумкова:

• 55% респондентів відповіли, що на час їх виїзду відбувалися бойові дії у населеному пункті, де вони мешкають;

• 13% – що бойові дії відбувалися поблизу;

• 10% – що бойових дій не було, але їх населений пункт бомбардувався чи обстрілювався;

• 14% – що сусідні населені пункти бомбардувалися чи обстрілювалися;

• лише 8% зазначили, що нічого з наведеного у їх населеному пункті або біля нього не відбувалося.

Багато з тих, хто є класичними емігрантами, намагаються асимілюватися. Вони одразу ухвалюють рішення вчити мову, шукати роботу, максимально інтегрують у місцеві освітні системи своїх дітей. Українські біженці, які живуть “між двома світами”, тимчасовим в країнах перебування та бажаним вдома, усіляко підтримують зв'язки з Україною – працюють дистанційно в українських компаніях, шукають спілкування в українській спільноті, читають українські новини, віддають перевагу онлайн-навчанню дітей в українських школах, або поєднують дві школи. Такі люди фізично перебували за кордоном, але ментально з України вони нікуди не виїжджали. Дуже часто саме вони ухвалюють рішення повертатися навіть попри війну та небезпеку. Загалом, кількість таких людей залишається досить стабільною. Точно не повертатися вирішили на 2% людей більше, ніж рік тому.

Повернення через дітей

Більша частина українських біженців залишаються за кордоном через освіту та безпеку дітей, хоча мріють про повернення. За даними національного центру стратегічних досліджень у листопаді 2022 р. понад половину українських шукачів тимчасового захисту, 52%, становили діти до 18 років.

Влітку 2023 року урядовці шукали рішення, які дозволять їм не втрачати контакт з українською освітньої системою та безболісно повернутися на навчання до українських шкіл. Було дозволено додатково оцінювати тільки “український компонент”, а з інших предметів зараховувати оцінки іноземних шкіл, створили дистанційні класи для дітей, які перебувають за кордоном. Втім для декого цього все одно було замало. Це спостереження підтвердив також Президент Об'єднання українців у Польщі Мирослав Скірка, який зазначив, що багато українців повернулися додому саме перед початком навчального року.

Перша співрозмовниця Біляївка.City Ольга повернулася у відносно безпечну Чернівецьку область влітку 2023 року, щоб дитина відновила навчання у рідній школі. У Польщі залишився чоловік Ольги, який працював там до повномасштабної війни, а також старший син – студент польського вишу.

– Після початку повномасштабної війни донька у Польщі знову пішла у перший клас, а в Україні – екстерном у другий, – розповідає Ольга, – почала так швидко розмовляти, читати, писати польською, що я злякалася: забуде українську. Повернулися саме через навчання у рідному мовному середовищі.

Родина Ольги ніколи не розглядала Польщу як країну для еміграції. Водночас визнає, що в Україні зараз їм важко не лише через війну, а й фінансово та морально, через корупційні скандали, політичні чвари та страх перед ймовірною здачею українських інтересів.

– У Польщі я працювала 3-4 дні на тиждень у готельному комплексі на кухні, – каже жінка, – заробляла 3500-3800 злотих (31900-34650 грн). Навчилася робити купу модних десертів, соусів, бачила тільки гарне ставлення з боку господарів комплексу. Водночас, в Україні ціни такі самі, або й вищі, як в Польщі, а дохід значно менший. Разом з тим для нашої родини це не остаточне рішення про повернення. Час від часу ми думаємо саме про еміграцію, але в Канаду. Ми любимо свою країну, але відчуття біди у нас з 2019 року. Ми з чоловіком думаємо про своїх дітей, які заслуговують на безпечне життя та гарне майбутнє. Ми не хочемо, щоб вони були заручниками вибору чужих дорослих, які знехтували війною. Разом з тим, еміграція для нас – найгірший сценарій. Я сподіваюся, що в Україні стане краще, і ми залишимося вдома.

Дуже непроста ситуація в родинах біженців, в яких є підлітки. Складний період дорослішання, відірваність від звичного кола спілкування, новий колектив, мовний бар'єр, погіршення оцінок, переживання за родину, друзів, що залишилися вдома.

– По суті, підлітковий вік – це наче ще одне народження дитини, особистості, – пояснює психологиня Ірина Овчар, яка багато працює з дітьми-біженцями у Польщі та у Великобританії, –це дуже важкий час, коли дитина фізично складно переживає трансформації, які відбуваються з її тілом, мозком. Для неї дуже важливий соціум, але через війну, втрату контактів, вона може залишитися на самоті. Вони відчувають себе ізольованими від спільноти.

Майже три чверті (73%) підлітків, які мешкають в Україні, з усіх проблем найбільше хвилює війна. Однак у підлітків за кордоном, які виїхали у перші місяці повномасштабного вторгнення, є свої травми. Вони пам’ятають своє середовище, умовно кажучи, до 24 лютого 2022 року, початку повномасштабного вторгнення, і вони хочуть повернутися саме туди. Вимагають цього від батьків, шантажують, закриваються в собі.

Щонайменше шестеро зі співрозмовників Біляївка.City ухвалили рішення про повернення всієї родини через підлітків, троє відправили додому дитину-підлітка під опіку батька, бабусь-дідусів, залишаючись за кордоном з молодшими дітьми. Ось лише частина історій, які почула Біляївка.City.

Водночас кількість учнів, які вчиться за сімейною формою, зросла у 14 разів, з 4 695 у 2021 році до 64 409 у 2022-му, а кількість тих, хто обрав екстернатну форму навчання: з 11 346 у 2021 році до 33 520 у 2022 році. Це діти, чиї батьки хочуть залишити їм відчинені двері для повернення додому, але водночас допускають можливість продовження навчання за кордоном.

Возз'єднання з родинами

У попередній публікації Біляївка.City ми розповідали про те, як важко багатьом родинам дається вимушена розлука. Люди не витримують відстані навіть, якщо чоловік перебуває у війську. Парам легше переносити розлуку, коли їх не розділяють кордони, вони перебувають в колі своїх рідних, друзів, колег та знайомих. Це дає сили та ресурси, яких не було за кордоном.

Одна зі співрозмовниць Біляївка.City, Олеся, повернулася з Польщі на Київщину так само влітку 2023 року. Причин багато, але основна – через чоловіка та 19-річного сина. У Польщі жінка була з молодшими дітьми: 9-річною Лідією та 15-річним Андрієм.

– Ми самі з Київщини, бачили усі жахіття наступу росіян, саме чоловік наполіг, щоб ми виїхали, коли склалася можливість, – розповідає Олеся, – він – ветеринар, старший син – студент-медик. Вони обидва залишилися рятувати людей, наш дім став гуманітарним хабом для сотень біженців.

Олеся розповідає, що весною 2022 року встигла з дітьми побувати у кількох країнах Європи. В Італії, куди привезли волонтери, пожила кілька місяців в родині, яка підтримувала росію та путіна. Після чвар та скандалів, буквально тікала до Польщі. Там довелося жити в хостелі з сотнями інших біженців.

– Для мене, для дітей, це був дуже травматичний досвід, бо ми звикли до іншого життя, до іншого достатку, – каже Олеся, – але найбільше боліло серце за чоловіка, за старшого сина. Як тільки дозволила безпекова ситуація, я помчала додому. Майже у перший день потрапила під ракетну атаку у Києві. Скільки житиму, буду пам’ятати, як навшпиньки повзла до підземного переходу, як холоділо в грудях, як тік холодний піт спиною. Але для мене виявилося, що це не так страшно, як жити в поганих умовах, працювати на важкій роботі (бо іншої без знання мови у Польщі не знайдеш), а головне – окремо від чоловіка, сина.

Страх бідності та втрата рівня життя

Частину людей змушують повертатися назад економічні чинники, які посилюють тугу за рідними та близькими. Йдеться про значне погіршення фінансової ситуації, житлово-побутових умов тих родин, які в Україні мали суттєво вищий соціальний статус, ніж вони можуть собі дозволити в країнах тимчасового захисту.

За словами Єврокомісара з питань зайнятості та соціальних прав Ніколя Шміта, у 11 країнах центральної та східної Європи понад 60% українців знайшли роботу. Однак часто високі зарплати не компенсують інші труднощі: відсутність власного житла, підтримки з опікою над дітьми, пониження в соціальному статусі тощо.

Далеко не всі країни надають навіть тимчасове соціальне житло, а оплата орендованого житла забирає більшу частину заробітку. У 2022 році ми писали про мешканку Одеського району, яка вагітною з великими ризиками дісталася до Мексики з США, перетнула там кордон, попросила притулку як біженка. Власне ця героїня перебралася в Європу та зараз мешкає в Польщі, сподіваючись у разі, якщо безпекова ситуація стане кращою, повернутися додому в Україну. США виявилися для молодої жінки з маленькою дитиною та без підтримки рідних – країною, яка не стала навіть тимчасовим домом.

У німецькомовному сегменті соціальних мереж деякий час був тренд, в якому обговорювали негативне ставлення українських біженців до місцевої медичної системи, умов життя. З боку німців це виглядало, наче українці є невдячними.

Однак чимало українців, дійсно, не можуть звикнути до плановості місцевої медичної системи, весь час порівнюють сервіс, цифрові послуги, якість свого життя вдома та в країні тимчасового захисту – вони обирають бути в ситуації загрози життю, але в рідних стінах, у своїх комфортних помешканнях, зі звичним для них рівнем життя.

– Ми виїхали з Харкова взимку 2023 року, бо ситуація була нестерпна, – розповідає Галина, – їхали у Німеччину, бо там була змога відновити душевний спокій, так думала через соціальну підтримку, яку надає країна. Натомість мені стало ще гірше. Помешкання у великих містах зайняті, після табору для біженців нас поселили в селі, де більшість мешканців зранку ходять у справах, в магазини, а після обіду людей на вулиці немає: без машини ти “бранець”, автобус ходить раз на день, місцева спільнота – до нас закрита. Після Харкова, комфортного, привітного, зручного, після власної 4-кімнатної квартири, дачі у передмісті, зрозуміла, що я тут не витримаю. Так, у Німеччині гарні краєвиди, доглянуто все, але у нас було не гірше, якби не війна.

Є ще одна категорія людей, які повертаються. Це люди, у яких загалом все склалося добре: з роботою, з житлом, але не з відчуттям себе на своєму місці. Вони говорять про соціальну ізольованість, відірваності від землі, від свого кола спілкування. Дехто з них недовго затримується в Україні, бо усвідомлює, що не можна повернутися у момент “до повномасштабного вторгнення”, дехто щасливий навіть без світла та під обстрілами. Бо нарешті вдома.

Як не втратити зв'язок з Україною

Серед співрозмовників Біляївка.City є чимало людей, які думають весь час над питанням “повертатися, чи не повертатися в Україну зараз”, як будувати свої плани, коли все більше стає зрозумілим, що швидкої перемоги “за тиждень-два” не буде, і війна може тривати ще якийсь час.

Кризова консультантка Ростислава Пекарюк радить поставити в такому випадку два питання та дуже зважено відповісти, перш за все, для себе, чи це наразі безпечно для вас та для ваших дітей.

Якщо ваші роздуми вас спонукають до повернення, то перевірити це рішення можна, пропустивши його через так званий “Квадрат Декарта”. Сядьте у тиші та спокої, підготуйте собі папірець та запишіть всі думки з приводу рішення. Розберіть всі плюси та мінуси цієї ситуації.

Умовно кажучи, вимкніть емоції та логічно зважте ситуацію, врахувавши всі ризики, ймовірність їхнього настання.

Якщо ваші роздуми вас спонукають до повернення, то перевірити це рішення можна, пропустивши його через так званий “Квадрат Декарта”. Сядьте у тиші та спокої, підготуйте собі папірець та запишіть всі думки з приводу рішення. Розберіть всі плюси та мінуси цієї ситуації. Умовно кажучи, вимкніть емоції та логічно зважте ситуацію, врахувавши всі ризики, ймовірність їхнього настання.

Поради тим, хто вагається, дає також Наталія Кузьма, експертка з ефективних комунікацій та переговорів.

– Добре знайти для себе перелік п'яти найважливіших для вас цінностей: безпека, освіта дітей, родина в широкому контексті, розвиток, кар'єра, збереження ідентичності. Будь-що дійсно важливе для вас. Люди, які мають чіткі пріоритети, зазвичай, приймають рішення значно простіше. Випишіть всі ваші сумніви, зберіть більше конкретної інформації на користь кожного з варіантів: повертатися, чи залишатися ще якийсь час. Беріть до уваги інтереси всіх, на кого вплине ваше рішення. Якщо є щось, що вас лякає у першому чи другому варіанті, подумайте, чи є у вас рішення на ці випадки, чи готові ви до цих лякаючих вас ситуацій. Приміряйте ці ситуації до себе, прислухайтеся, де вам, на рівні тіла, його реакцій, комфортніше.

У часи невизначеності інтуїція важлива. Коли вже прийняли рішення – зупиніть внутрішні дискусії і шукайте підтвердження тому, що ваше рішення вірне, на якийсь окреслений для вас час.

Дуже багато біженців дуже емоційно реагують на коментарі з боку тих людей, які залишаються в Україні про “зраду\зрадників", або на різноманітні спекуляції політиків. Експертка нагадує: “у терапії та в переговорах є фраза, якщо вас щось зачіпає, значить з вас щось стирчить”.

Тобто, якщо ви емоційно реагуєте на чийсь коментар, то всередині у вас є внутрішній конфлікт, можливо, почуття провини, сумніви щодо власного вибору. Тому треба спочатку розібратися з собою, розставити крапки над “І” для себе. Чому ви там, де ви є, чи це ваше рішення. Чи ви зважили всі його переваги та недоліки. Всім ми подобатися не можемо, але головне жити в гармонії з собою, яке б рішення ви не ухвалили. Тоді чужа думка буде не такою важливою.

Конфлікти між тими, хто поїхав, та тими, хто залишився – неминучі, впевнена Юлія Ковальова, адвокатка, медіаторка.

– Ми всі різні, відповідно, потенціал конфлікту є будь з ким, хто перебуває з вами в стосунках, – каже вона, – спробуйте змінити спосіб, яким ви слухаєте співрозмовника. Не шукайте підтекст у словах іншого. У разі, якщо ваш співрозмовник непрямо докоряє вам, задайте пряме уточнююче запитання: “Ти хотів мені дорікнути...?”. Зазвичай, це питання зупиняє співрозмовника у подальших саркастичних висловлюваннях, або ж людина пояснить свою думку більш доступно.

Якщо ці стосунки для вас важливі, а співрозмовник дійсно хоче почути мотивацію вашого рішення, можна поділитися своїми думками: чому ви залишаєтеся за кордоном, або чому вирішили повернутися. Однак ви не зобов'язані це робити.

Якщо вирішили залишатися за кордоном, але плануєте повернутися пізніше, головне не втратити зв'язок з Україною. Зустрічатись з земляками у країні вашого перебування, підтримувати традиції, регулярно донатити чи волонтерити, спілкуватись з рідними чи однодумцями в Україні, бути підписаними на офіційні новини з України. Останнє треба лімітувати, аби не перевантажувати себе емоційно.

Не втрачайте віри, що настане день, коли ви зможете повернутися додому та робіть усе можливе, щоб пришвидшити цей момент.