Тисячі українських родин після початку повномасштабної війни вимушені жити на відстані. Як зберегти стосунки, якщо між вами тисячі кілометрів? Як "підтримувати вогонь"? Які стереотипи про жінок за кордоном найбільше ранять українських жінок? Розповідають ті, хто не втратив близькість.
Тема розділених родин для України – далеко не нова. За нею сотні тисяч історій родин моряків, трудових мігрантів. Проте раніше проблема не була такою видимою, бо "на горизонті" була точна дата возз'єднання родини, свобода вибору. Тепер же все інакше.
Під прицілом дезінформації
Буквально напередодні написання цього тексту у Біляївка.City була розмова з військовим, який спересердя сказав, що українські жінки покинули своїх чоловіків, не хочуть повертатися додому, бо за кордоном у них є все – мирне та спокійне життя, влаштований побут та увага "психічно стійких, часто більш заможних чоловіків".
В унісон цій думці в соцмережах ширяться жарти щодо весільного побажання серед європейців: "Жити разом довго та щасливо, щоб ніяка українка не розлучила вас".
Це пов’язано з тим, що на початку повномасштабної війни росія запустила потужну дезінформаційну кампанію в соціальних мережах (Facebook, Tik-Tok) з меседжами "українки розбивають родини", "взяли українку в родину, а вона її зруйнувала", “українки – загроза польському фемінізму" тощо. Як гриби після дощу почали з'являтися групи у Фейсбук "Українки знайомляться з поляком", "Самотні Українки в Польщі", "Шукаю хлопця-поляка" або "Українка шукає чоловіка-поляка", "Поляк шукає дружину-українку". Більшість цих груп вже зникли. Ті, що залишаються - мають по 20-50 учасників.
Ці слова та жарти ранять тих, хто й так дуже важко переживає розлуку та намагається маневрувати між безпекою, мирним дитинство синів та дочок, та збереженням родини на відстані. У більшості випадків ці слова та жарти – лише стереотипи, нав’язані російською пропагандою, які легко спростовуються реальними історіями та статистикою.
Стереотип №1: "ти просто не хочеш повертатися"
"Повертайся до чоловіка, ти просто не хочеш!", – так часто кажуть тим українкам, які перебувають за кордоном.
Повертатися нікуди
Як і багатьом українкам, Катерині з Енергодара, немає куди повертатися. Вони з чоловіком за весь час повномасштабної війни бачилися лише двічі. Перед зустрічами з чоловіком, її лякала думка, що вона їде в Україну в гості, у чужу квартиру, і що доведеться за тиждень-два, повертатися "додому" у гуртожиток в Польщі.
"До війни у нас була звичайна родина: чоловік, я та два сини, 16 та 18 років. Я – журналістка, він – атомщик, познайомилися 19 років тому, і з того часу ніколи надовго не розлучалися, – розповідає Катерина. – Маю досвід власної родини, де тато їздив у тривалі відрядження в Іран, на рік та більше. Ми з чоловіком обговорили це на "березі", що ніяких тривалих "шабашок".
Ростили дітей, мали плани на 2022 рік, що наші хлопців (це був би для них 9 та 11 клас) будуть вступати на навчання до Польщі. Вони вчили мову, і я з ними. Ходили в Енергодарі до польського клубу. Напередодні повномасштабного вторгнення керівниця клубу Людмила Костушевич запитала мене, чи не хотіли б ми поїхати у Польщу. Я не дуже вірила в реальність загрози, але на всяк випадок – записалася. Спочатку хотіла відправити тільки дітей, але потрібен був опікун, бо "всі нормальні батьки їдуть з дітьми". Чоловік підтримав моє рішення, але не сприйняв поїздку як евакуацію, скоріше як перестраховку. Коли виїжджали – то дуже голосила за нами мама чоловіка. Наче відчувала, що ця поїздка розтягнеться на роки. Чоловік залишився, бо потрібен був на роботі.
Окупація Енергодара сталася вже 4 березня. Чоловік був там якийсь час, але виїхав полями у квітні. Взяв з собою пару трусів та носки. З ним поїхали кілька жінок, які хотіли вирватися з-під влади окупантів. Їхав 12 годин з Енергодара до Запоріжжя. Одразу, як виїхав, став на облік як ВПО, поновив документи у військкоматі. З того часу, де тільки не жив: Київщина, Хмельниччина. У нашій квартирі в Енергодарі поселилися росіяни.
Ми разом вирішили, що нашим дітям краще у Польщі зараз, повертатись нам нема куди. Витрачати все зароблене, щоб винаймати житло – теж сенсу не бачимо, бо хлопці вчаться, у них немає свого заробітку. Роботи ми втратили. Вже у Польщі мені вдалося знайти нову, живемо у гуртожитку – я з сином старшим в одній кімнаті, молодший з другом – в іншій.
З чоловіком ми не втратили близькість. Щодня відеозв’язок, але він більше наче звіт про дітей, про день. Ми не "виливаємо душу", просто ділимося, як пройшов день, розповідаю йому про витівки собаки, сміємося.
Жодні чужі поради тут не спрацюють, бо всі пари – індивідуальні та різні. Треба робити те, що поєднує вас з чоловіком. У нас до війни були дуже товариські та добрі стосунки. Ми не ображали один одного, і не ображалися довго, вміли швидко миритися, ніяких "італійських сварок". Я взагалі не вимоглива та поступлива.
Двічі була з молодшим сином в Україні. Мені не страшно було після тривалої розлуки зустрітися з чоловіком, мені до болі було страшно, що це на кілька днів, що я знову повернуся до Польщі, залишаю його. Не скажу, що я тут страждаю. Ні. Ми подорожуємо, діти вчаться, я працюю, теж пішла вчитися на післядипломну освіту, чоловік так само живе своїм життям, але у нас є відчуття, що це все – не по-справжньому, що ми відклали життя, що "поставили його на паузу". Це страшно демотивує, ти нічого не контролюєш, не можеш планувати, не бачиш перспективи.
Як сказала одна жінка "я б до свого боса по снігу пішла" – це не про нас. Я жінка доросла та відповідальна. Маю думати про дітей, про їхню освіту. Сприймаю цю ситуацію, як перевірку на міцність нашої пари, якщо переживемо, то все у нас буде добре. Уявляю, як ми будемо згадувати цю ситуацію через роки…"
Чоловік на війні
Ще одна співрозмовниця Біляївка.City повернулася в Україну, але шкодує про це. Чоловік – на війні, можливостей зустрітися не більше, ніж було до того, але тепер до страху за чоловіка, додався страх за дітей.
"Ми повернулися, бо за кордоном мені особисто було важко – двоє дітей молодшого шкільного віку, робота, відсутність будь-якої допомоги, – каже Людмила, – потрібно було багато працювати, щоб платити за квартиру, і цих грошей все одно не вистачало, нам допомагав чоловік зі своєї зарплати військового. Вдома ми хоча б живемо у своєму будинку – дякувати ЗСУ, на Одещині ситуація більш-менш спокійна. Є, куди повертатися. Однак спілкування з чоловіком таке, яке й було за кордоном – від повідомлення до повідомлення, коли є змога – відеодзвінка. Хлопці на фронті вже більше, ніж півтора року. Я б дуже хотіла, щоб їх могли підмінити. Втім чоловік щасливий, що ми вдома – йому так ближче до нас, думка, що ми чекаємо на нього тут – гріє. Однак за дітей я тепер хвилююся більше, особливо, коли повітряна тривога не замовкає годинами, коли бачу загиблих дітей у новинах".
Як парам не втратити близькість на відстані: досвід тих, кому вдалося
Біляївка.City говорить з різними українськими жінками, відстань у парах яких не зробила їх чужими з чоловіками. Вони діляться секретами збереження близькості.
-
Спілкування. Це найбільш важлива опція у стосунках на відстані: поділитися побаченим, прожитим, почутим обмін фото, картинками, мемами, піснями, приготування їжі, вечеря чи перегляд фільмів разом онлайн, обговорення цікавих тем, слова підтримки тощо. Людей зближають не інтимні стосунки. І не постійна присутність людини поряд. Людей зближує спілкування, навіть на відстані.
-
Побачення та зустрічі. Більшість родин готові ризикувати навіть соціальною підтримкою та втратою статусу від країни тимчасового захисту, заради реальних зустрічей. Фізичний контакт – нічим не замінити. Власне, багато хто обрав саме Польщу, Чехію для тимчасового проживання через можливість частіше їздити до свого партнера\чоловіка.
-
Пошук розради: піклування про собаку чи кота, якщо дозволяють умови перебування, робота з психологом, спілкування з оточенням, яке поділяє цінності, волонтерство, подорожі чи прогулянки – будь-що, що робить вас наповненим, дає ресурс.
-
Розмови про майбутнє. Багато родин говорять, що оце нерозуміння термінів розлуки – пригнічує найбільше. Тому хтось знаходить рішення у розмовах про спільні подорожі – будує маршрути, обговорює готелі, хтось – про спільну справу, яку почнуть разом, хтось про ремонт у квартирі, а хтось просто про те, що спільне мирне та переможне майбутнє точно настане.
-
"Не виносити один одному мозок". Як каже Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт, автор книжок "Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією", "Для стосунків потрібні двоє", "Емоційні гойдалки війни", формула любові – проста. "Любов = час та увага, які ми приділяємо одне одному". В цій формулі точно немає критики, знецінення чи образ.
Психологія стосунків на відстані
Психологиня Ірина Овчар, яка багато працює з жінками саме за кордоном, каже, що варто розрізняти кілька типів пар, які опинилися розділеними. Для частини війна стала каталізатором тих проблем, які накопичилися раніше.
– Мене дуже здивував той факт, – каже психологиня, – що у досить великої кількості жінок, які виїхали за кордон, або живуть окремо від чоловіка через війну, були не досить міцні шлюби, або не було почуттів. Вони вже в принципі не хотіли жити в шлюбі, але продовжували з різних причин – немає, куди переїхати, бо житло спільне, або недостатньо висока зарплата, щоб утримувати себе та дитину (дітей). До війни родини жили разом, розлучатися, наче, яскравої причини не було. Коли виїхали, ці жінки стали на ноги, знайшли роботу, житло, відчули, що можуть жити самостійно. Таких жінок виїзд просто підштовхнув на крок, про який вони підсвідомо думали раніше. Допускаю, що серед них є якийсь відсоток, які не збиралися розлучатися, але так склалися обставини, особливості характеру, життя, але найбільше зустрічаю саме таку ситуацію, коли розлука сприяє тому, що руйнуються стосунки, де вже було тонко, де нічого не тримало, окрім спільного побуту та звички.
У випадку, коли родина розуміє, що це тимчасове розділення, вони хочуть бути разом, вони відповідально ставляться до шлюбу, до кохання у парі, є відданими, мають досить сили волі, принципів, то тут їм потрібна спільна візія майбутнього, яка допоможе парі пережити розділення.
– Дуже важливо розуміти, заради чого пара зараз переживає це розділення, – каже Ірина Овчар, – ці речі мають бути в парі чітко прокомуніковані, до цього варто повертатися та звіряти, чи не змінилося розуміння у пари, що це важливо. При чому, причини можуть бути різними, наприклад, хтось вирішив виїхати, щоб створити тут якийсь плацдарм для родини, бо вона вся планує переїхати за кордон після війни, або в пріоритеті безпека та освіта дітей. При чому це майбутнє варто буквально детально розпланувати, бо оця нестабільність та невпевненість дуже порушує психологічний стан. Приблизно зрозуміти, де родина зустрінеться, чим будуть займатися. Ніхто не знає, чи здійсниться цей план, бо це життя, але він даватиме сили триматися.
Разом з тим, пояснює експертка, війна – великий стрес. Один з найбільших стресів. І не можливо в цей період не відчувати великий спектр негативних почуттів: злість, роздратування, безпомічність, агресію, смуток. І це ситуація, коли ми не можемо нічого змінити глобально. Обмеження, коли чоловіки змушені залишатися в межах країни, вони не можуть бути там, де дружина, де діти, не можуть вільно поїхати до них – це викликає бурю важких думок та переживань. Кожен по-своєму розв'язує ці ситуації в своїй голові: вони виходять часто в агресію. Насправді, вона спрямована на війну, на росіян, але їм ти не можеш цього висловити, тому ця агресія інколи буває спрямована на близьку людину, яка не поруч, від якої очікуєш втіхи та підтримки у складний час.
– Йому, насправді, просто дуже боляче, що він залишився сам, що немає родини та дружини поруч, що діти ростуть окремо, – каже психологиня, – хтось з цим справляється легше, це дуже залежить від нервової системи, від характеру, хтось – складніше. Посилює цю проблему те, що люди не розуміють глибоко досвід один одного, бо знаходяться в різних умовах. Якщо брати військових, то це одна ситуація, бо там навантаження і фізичне, і морально в рази більше. Якщо брати цивільних, які в Україні, там своя історія. Але жінки часто не можуть зрозуміти їхніх переживань, бо у них свої труднощі – пошук житла, організація навчання дітей, пошук роботи, вивчення мови, нове оточення, нові закони. Кожен з пари вважає свій досвід більш важким, і знецінення з іншого боку – може охолодити стосунки. Злість – це форма самозахисту.
Що можна зробити в цій ситуації?
Часто причина непорозумінь – пари фантазують про життя своєї половини. Чоловік може думати, що дружина тут розважається, бо правда, тут бомби не падають. Дружина може злитися на чоловіка, що він живе у звичному для себе місці, а вона одна змушена тягнути дітей, побут, багато працювати, а натомість чує: "Та й що, зате бомби не падають". Потрібно просто пояснювати, що відчуває, переживає кожна зі сторін: "Я не обезцінюю твої переживання, але мені теж боляче, мені теж страшно, я теж переживаю, я теж несу непосильну відповідальність". Жінка теж має розуміти, що чоловік не просто живе у звичному місці, живе звичним життя, ні, йому теж страшно, він теж переживає, він теж потребує підтримки, обійм, розради. Ми всі травмовані війною, не потрібно ранити найближчих.
Вже не чекають
Разом з тим, навіть дотримання всіх цих ритуалів – може не вберегти пару від розлучення. Таких історій, на жаль, теж багато.
"Я у Великобританії, таке рішення ухвалили, – розповідає Дарина, – бо дитина має серйозні проблеми зі здоров'ям, які в харківських умовах з постійними обстрілами, важко контролювати. Чоловік в Україні, служить, але не "в гарячій точці". Ми щодня зідзвонювалися, завели купу ритуалів спільних, зустрічали разом Новий рік, фарбували яйця на Великдень, пекли торт та відзначали ювілей чоловіка. Але щось змінилося і він сказав, що зустрів іншу. Зареєструвався на сайті знайомств, чесно написав, що для інтимних зустрічей, бо чекає на дружину, а потім закохався. Моє серце "розбите на друзки".
Тільки цифри. Станом на кінець червня 2023 року за кордоном перебували 5,6-6,7 млн українців. Половина з них – діти. Серед дорослих більшість (83%) становлять жінки, переважно (42%) у віці 35-49 років. Сред біженців лише понад 40% вже мають роботу.
Дослідження ЄБРР показало, що в країнах, які постраждали від воєнних дій, втрати населення були відчутними навіть через 25 років після завершення війни. "З усіх біженців за кордоном можуть залишитися від 1,3 млн до 3,3 млн українців (від оптимістичного до песимістичного сценарію)", – повідомляє Центр економічної стратегії з посиланням на дані двох хвиль опитування біженців, яке проводила компанія Info Sapiens. Це велика втрата для економіки та демографії, але однією з поширених причин рішення залишитися за кордоном є розуміння того, що повертатися немає куди, хоча є до кого. А от, де родини возз’єднаються після перемоги чи зняття заборони на виїзд чоловіків – в Україні, чи за кордоном, залежить від багатьох факторів. Зокрема, безпека в широкому контексті – економічна, фінансова, побутова – тут відіграє ключову роль.
Стереотип №2: "скористалася виїздом, щоб знайти іншого"
Тільки цифри. За рік повномасштабної війни росії проти України в країні суттєво побільшало одружень та зменшилася кількість розлучень попри стрес та вимушене розставання з близькими. Таку неочікувану статистику надало Міністерство юстиції на журналістський запит "Телеграфу". Якщо за рік до повномасштабної війни розлучилися 118 768 сімей, у тому числі 89 197 за рішенням суду, то за 2022 рік таке рішення ухвалили лише 94 702 пар, у тому числі 77 657 за рішенням суду. Таким чином, кількість розлучень зменшилася на приблизно 20,27%. А от протягом першого півріччя 2023 року кількість розлучень збільшилася на третину, повідомляє Опендатабот. Експерти з розлучень, зокрема, адвокатка та партнерка юридичної компанії Arzinger Наталія Горбаль, каже, що "війна стала просто каталізатором попередніх проблем". Відстань, стрес, усвідомлення швидкоплинності життя, змусили "тріснути ту волосинку", на якій тримався шлюб.
Проблеми почалися давно
Історія героїні Аліни (ім'я на прохання співрозмовниці змінено), яка дійсно, знайшла собі пару в Польщі – підтверджує цю думку. Зустрічаємося з нею у кафе.
"Я подала на розлучення через пів року після приїзду до Польщі, але зустрічатися з новим чоловіком почала через півтора року майже, знайомі ми десь рік. Чому розлучилася? Це все комплексно. Я сама з сім’ї, де батько жив на дві родини – час від часу приходив до мами, "зробив" їй двох дітей – мене та сестру, але нічим не допомагав, соромився нас. Всі у селі знали, що ми його діти, офіційна дружина – теж, але він ніколи нас не визнавав, при зустрічі міг перейти на інший бік вулиці. З цією травмою я "вийшла" в доросле життя. Весь час мріяла знайти того, хто полюбить, хто буде пишатися мною, з ким буде міцна родина до старості. Вийшла заміж, а все пішло "не за сценарієм". Друзі для чоловіка були важливішими за мене. Був момент, майже перед початком повномасштабної війни, коли я на нашу річницю приготувала вечерю, ванну, свічки, себе нарядила у спокусливу білизну, а він приїхав під ранок, бо загуляв з друзями.
Ну і найгірше – це його схильність до ігор. Я змушена була працювати на 2-3-х роботах, щоб віддавати за нього борги. Мене якось навіть погрожували вбити, якщо не погашу борг. Це був момент, коли я сказала, що все, моє терпіння закінчилось. Втомилася на публіці бути "людиною з посадою", а вдома ридати та зашивати колготки, бо нові не могла собі купити. Я виїхала не одразу, коли ворог був за крок від нашого села, а я, як мені сказали, в розстрільних списках, бо співпрацювала з різними міжнародними проєктами. Тому у Польщу я приїхала з двома кредитками – на одній борг у 82 тисячі, на іншій – у 16 800 гривень. Чужа країна, я без роботи, на мені діти, добре, що взяли в родину, у мене не було часу на роздуми, тож пішла працювати в ресторан прибиральницею – плакала над унітазами, а всю зарплату клала на кредитку. На розлучення подала, бо коли погасила одну, і чоловік про це почув, почав розповідати, що у нас заберуть дім, бо він наробив інші борги. Тоді зрозуміла, це кінець.
Зараз у мене є хлопець. Він – поляк. Ми майже рік товаришували, зустрічалися в компаніях. Довго не розуміла, чи я йому подобаюся, чи він просто товаришує зі мною. З поляками це часто буває. Підкупив своєю підтримкою, щирістю, постійним бажанням допомогти, гарними стосунками з моїми дітьми. Але я не знаю, чи це у нас надовго, зараз я просто не готова до чогось серйозного".
Разом з тим, чимало українок, з якими довелося спілкуватися Біляївка.City, кажуть, що знайомство з іншою культурою дійсно змінює їхні погляди на партнерів. Багатьом імпонує те, що чоловіки тут багато часу проводять з дітьми, за прогулянками у парку, катанням на велосипедах, відвідуванням спортивних занять. Вони з повагою ставляться до своїх партнерок. Зовсім не дивно бачити пари, де жінки відрізняються від "канонів краси" (і хто їх тільки вигадав?). Вони більш розслаблені та зосереджені на задоволенні від життя. Чоловіки більше залучені у домашні справи. Втім ці спостереження спонукають більше до змін у власній парі, ніж до зміни партнера.
Багато самотніх жінок відверто кажуть, що за ці два роки жодного разу не ставали об'єктом надмірної чи взагалі якоїсь уваги чоловіків. Мовна, ментальна, культурна різниця, різні кола спілкування, завантаженість українок вирішенням побутових справ, адміністрування навчання дітей, виживання в чужій країні, заробляння грошей, явно не сприяють якимось "амурним" стосункам.
Ймовірно, що є виключення. Однак статистика – на боці цих спостережень. Ніякого весільного буму з українками не сталося у жодній з трьох країн, де їх перебуває найбільше – у Німеччині – 1 175 695 осіб, в Польщі – 960 550, у Чехії – перебуває 357 540. Дослідження, яке проводили в Польщі, показує, що українські жінки не становлять загрози полькам. Найбільше шансів на створення пари мають не біженки, а їхні діти, які навчаються у польськомовному середовищі, мовно та культурно інтегруються, навчаються у школах та вищих навчальних закладах. Однак це відбувається природним шляхом.
Підтримувати стосунки на відстані – непросто. Але можливо, коли в родині є кохання.
