Андрій Руденко до повномасштабного вторгнення росії був депутатом Біляївської міської ради та очолював управління ЖКГ Біляївської міської ради. Останні 19 місяців – він військовослужбовець, захисник України. Повістку отримав в перший день - 24 лютого і одразу прийшов до військкомату. За цей час, каже, змінився трішки зовні, стала довшою борода, а голова – вибритою наголо, – так зручніше, з’явилося і перше татуювання. А в усьому іншому - без змін, він так само патріот своєї країни і свого міста, який зараз робить все, щоб наблизити Перемогу. Сумує лиш, що не міг приділити належної уваги хворій мамі і бути з нею в останні дні її життя. Адже в цей час був далеко від дому – за призначенням виконував військові завдання.
В полку зв'язку
За словами Андрія, повістку йому принесли 24 лютого в обід, а ввечері того ж дня, після роботи він, як і переважна більшість хлопців, був вже біля військкомату. 25 лютого вийшов на службу. Певний час перебував в роті охорони, а згодом перевівся до полку зв’язку.
- Ми знаходились на Херсонщині. Мали завдання надавати зв’язок бойовим бригадам, які в той час вже були на передовій. Зв'язок – одна з надважливих складових на війні, не буде його, не буде змоги керувати операціями, - пояснює Андрій.
Жити доводилось в різних умовах, розповів він. Приїхали на місце розташування, а то були якісь покинуті старі ферми неподалік села, і там не було ні води, ні електрики. Перші тижні вимушені були користуватися вологими серветками. Але потім хлопці вирішили самостійно зробити собі умови. Скинулися грошима – провели світло, зробили воду, обладнали місця ночівлі. Через кілька місяців їх перевели в інше місце, і вони аж ніяк не жалкували про зроблене, адже іншим побратимам, які сюди прийдуть, буде вже трішки легше.
Наразі Андрій заступник командира роти з озброєння, знаходиться у пункті постійної дислокації своєї частини на Одещині.
- Займаюся всією технікою, зброєю, щоб була доглянута, щоб була у робочому стані. Під озброєнням в армії мається на увазі все, навіть колесо від автомобіля, якщо воно буде несправне, то техніка нікуди не поїде. Або якщо не буде приладу, який надає зв’язок, то бійці не виконають бойове завдання. Тобто наше завдання будь що зберегти техніку, обладнання в робочому стані. Наші військовослужбовці з полку продовжують виконувати завдання в зоні проведення бойових дій, надаючи зв’язок.
Війна робить грубішим
За більше ніж півтора року військової служби, каже Андрій, відчуття такі, ніби він все життя в армії. А цивільне життя, робота у місцевому самоврядуванні, - це все ніби було давно.
- Тебе оточують військові, ти постійно зайнятий військовою роботою, хлопців більше знаєш вже в армії, ніж у цивільному житті. Живеш, ночуєш в армії, тому і відчуття такі, що все твоє - це армія, - говорить військовий. - Звісно, є відпустки, коли можна приїхати додому, побачитися з рідними. В нашому полку за цим уважно слідкують, щоб всі їх відгуляли, особливо – солдати.
Війна, зізнається Андрій, робить душу черствішою. Але це своєрідний захист, щоб не заганяти себе у смуток, і робити те, що мусиш, те, що від тебе чекають.
- На початку кожна історія з пережитого іншими хлопцями там – на нулі, викликала шок, бо ти раніше з цим не стикався, не бачив і не чув. Коли ми були ще в роті охорони, один з біляївських хлопців, який тоді вже звільняв Херсонщину, у телефонній розмові казав про неймовірну кількість трупів російських військових. Він не пам’ятав, скільки населених пунктів вони пройшли, назви цих пунктів, але казав, що перед очима були гори трупів, скрізь: у бліндажах, окопах, посадках. Вони їх нищать, їх дуже багато, але їх тіла ніхто не забирає, - згадує військовий.
- Коли вже сам знаходився у зоні проведення бойових дій, то місцеві розповідали про поведінку росіян під час окупації, як ті грабували, били, ґвалтували, принижували людей.
- Дізнавався про загибель людей в селах під час обстрілу, або коли цивільні підривалися на залишках мін. Чоловіки, не від хорошого життя, пішли зібрати залізо з танку і підірвалися біля нього.
- Коли ти часто чуєш про смерть, бачиш її, то починаєш грубіти, сприймати це вже не так емоційно. Загинув хтось: звісно, шкода дуже, але ми маємо рухатись далі. Ти всіх пам’ятаєш. Всіх хлопців, які поховані у Біляївці на Алеї слави - всіх я знав. З деякими служили у роті охорони. Вони залишились у пам’яті, і в пам’ять про них ми маємо бути сильними, йти і виконувати своє завдання. На інше часу немає.
Імідж та усвідомлення під час війни
Військова служба вплинула і на імідж, говорить Андрій. Борода стала трішки довшою, а голова – бритою наголо.
- Але все це для зручності, адже можна не голити обличчя, а зранку ти завжди причесаний, - з посмішкою розповідає він.
З'явилося у Андрія під час війни перше татуювання.
- Це те, що давно було на душі, частинка нашої історії, козацької слави. Це моє проявлення, щоб характер тримався. Бо козаки завжди були захисниками. Я не хотів набивати щось примарне, незрозуміле, а бажав те, що має силу, тож закарбував частину нашої історії.
Щодо внутрішніх змін, наразі є усвідомлення, що боронити свободу і незалежність України треба бути готовими ще довго.
- Нам всім хочеться, щоб швидше настала наша перемога. І так хочеться повірити всім вангуючим, мольфарам і провидцям, що ось-ось, до Нового року. Та військові, ті, хто на передовій, розуміють, що все це дуже важко. Ще треба звільнити багато територій, це складна задача, і на це потрібно багато ресурсів і часу. Те що Перемога буде за нами – однозначно. Зможемо, по-любому. Питання лиш – якою ціною.
- Має настати якийсь переломний момент у війні. Озброєння ми отримаємо серйозне, і нищитимемо сильніше ворога. Або до громадян рф нарешті дійде, що ж вони накоїли. Хоча останнє, це, мабуть, все ж таки з області фантастики.
Знайдіть собі місце в армії, де ви можете згодитися
Кожен військовозобов’язаний може знайти собі місце в армії, де згодиться, переконаний Андрій. Бо там потрібні люди не лише на передку.
- У нас є солдат-водій, в нього троє дітей, але він в армії, він виконує свою функцію. Хто, якщо не він, поїде, щоб доставити техніку у потрібне місце для зв’язку. Є механік, електрик, оператор, але у них свої обов’язки, які теж інші не виконають. Є і частини забезпечення. Хлопцям має ж хтось привезти провізію, пальне, одяг. В армії важливі кожні руки і усі здібності.
Однак, вважає Андрій, примусова мобілізація, яка останнім часом перетворилася на відлов, навряд повноцінно вирішить питання поповнення армії.
- Який військовослужбовець з людини, яка не розуміє, чому вона повинна там бути, чому треба захищати країну. Щоб було у всіх таке розуміння, державі треба працювати з людьми, показувати власний приклад, що на фронт йдуть і високопосадовці, і депутати, і чиновники. Що захист країни – це справа не лише пересічних громадян. Що не лише звичайні, прості люди мають ставати на захист, а всі. Бо, на жаль, багато історій, коли депутати вивезли своїх дітей за кордон, або знайшли спосіб звільнити їх від служби. Тому і виникають у людей думки: чому моя дитина має йти і гинути, чому вона має захищати таких чиновників багатіїв.
Виховувати в людях повагу до держави власним прикладом треба було протягом десятиліть. Можливо, тоді б у них не виникали такі думки.
Що найважливіше у житті
Андрій говорить, що після війни хоче повернутися до своєї цивільної роботи. Вона була цікава і йому подобалась. Але найбільше бажання – не розлучатися більше з родиною.
- Я побув без родини, і розумію тепер, що це найважливіше у житті. Згадую і сумую за мамою, у березні її забрала хвороба. На жаль, через війну я не зміг приділити їй належної уваги, не зміг бути з нею в її останні дні життя, бо в цей час мав виконувати інші задачі – військові.
- Ще виникло велике бажання помандрувати Україною. Ми знаємо, що є багато цікавих місць, що країна наша гарна, мальовнича, але хочеться кожен її куточок побачити тепер власними очима. Як подумаєш, скільки унікальних місць, історичних пам’яток, музеїв окупанти знищили, і ми не зможемо вже їх побачити. Тому треба ще більше цінувати, берегти, боронити те, що маємо. Бо ніхто не знає, які випробування ще чекатимуть Україну після її Перемоги.
