Любов Миколаївна Матвієвська все життя прожила в Бериславі, що на Херсонщині. Пенсіонерка не виїхала звідти під час окупації, яку стійко, але не без страждань, пережила разом з чоловіком. Готували їжу на кабиці, замість дров палили меблі з дому. Не наважувалась їхати, і коли місто почали активно обстрілювати. Ховалися у підвалі, чули і бачили, як від ракет та дронів гинуть знайомі та інші мешканці. Зараз, завдяки нашим волонтерам, вони у Біляївці, жінка потребує серйозного лікування і зі сльозами на очах говорить, що в житті найцінніше лише життя.
Пані Любові 69 років. Вона корінна жителька Берислава. Це місто з населенням приблизно як Біляївка, і яке вважається одним з найдавніших поселень Херсонщини. Однак зараз воно понівечене та розторощене окупантами.
Окупанти забрали навіть дитячу скарбничку
Окупували Берислав 24 лютого. В перший день, згадує пані Любов, російські солдати розстріляли місцеву родину, яка намагалася виїхати з міста. Троє маленьких дітей та їх батьків. Тітка дітей розповідала, що їх не давали родичам навіть захоронити.
Люди почали масово виїжджати. Щастило не всім. На околиці міста окупанти встановили гаубиці, туди привозили на навчання солдатів.
В перший день російські військові тричі приходили і до будинку пані Любові.
- Перший раз прийшли двоє і перевірили паспорти. Потім приїхали кілька на БТРі, почали ходити по господарству, будинку, заглядати у всі шпаринки, - згадує жінка. - Як тільки ці поїхали, приїхала ще машина солдатів, і знову почали шастати по хаті. Шукали, чим поживитися. По шафах лазили, постіль перевертали, золото і гроші шукали. Так само було і у сусідів. Вони навіть скарбничку дитячу там забрали, діти збирали по гривні.
Почали зникати люди
Від пережитих хвилювань у пані Любові стався інсульт, в цей час вона була не вдома. Врятувала сусідка.
Поступово почали зникати місцеві люди, їх забирали у катівню - її зробили у місцевому машинобудівному заводі. Звідти мало хто повертався живим.
- Хтось зі зрадників повідомив окупантам, що у моєї родички сини військові. Вони прийшли до них додому, чоловіка забрали у катівню. Били сильно, головою об одвірки. Зникло дуже багато людей безвісти. Одного чоловіка довго рідні шукали, а потім мішок знайшли зав’язаний з його тілом, - розповідає жінка.
Окупанти, говорить пані Любов, не ходили пішки, їздили на танках, на машинах. В деяких магазинах вони зупинялись і пили пиво, горілку. Привозили туди і награбовані речі. Власники магазинів це все продавали і гроші потім віддавали російським солдатам. Телевізори, комп’ютери, машинки пральні, холодильні камери і навіть були у продажу маленькі тракторці для орання.
Кабицю топили диваном та меблями, грілися і варили їжу
Пані Любов з чоловіком не голодували під час окупації. У них були кури, качки, корова. Частину молока жінка на прохання людей продавала, а на виручені гроші купувала хліб, цукр, який тоді був по 140 грн за кілограм.
Роздавали інколи окупанти місцевим гуманітарку. Люди деякі брали, бо не у всіх було, що їсти. З приходом окупантів у місті зникло світло, газ, були перебої з водою.
- Було холодно. У нас кабиця на вулиці, і там ми гріли воду, їжу варили. Спалили диван, бо дрова не могли купити, а треба ж було чимось ту кабицю попити. Меблі палили, а що робити? - ділиться жінка. – Ввечері брали 9 пластикових пляшок, наливали в них гарячу воду. Дід (чоловік) спочатку катав цими пляшками постіль, щоб була тепла. А потім ми лягали, один до одного тулилися, щоб до ранку не замерзнути.
Потім прийшли наші
Під окупацією Берислав був до 11 листопада 2022 року. А потім, згадує жінка, прийшли наші.
- Я стояла на колінах, дивилась у вікно, як вони йдуть, і плакала. Бо там серед військових був і мій онук-племінник. Вони недовго тут стояли, але він до мене приходив в гості. Молодий, хороший, людяний такий.
Пані Любов з чоловіком вирішили підтримати захисників, зарізали для них качок, зібрали торбину з молоком, тушонкою домашньою, сливкою, - все найсамчніше.
- Хлопці цілували діда і обіймала, нюхали ту торбу, бо там же ж все домашнє, коли вони в окопах таке їли останній раз. Потім вони наварили борщу собі. Люди інші теж їм всього різного передавали, хто що міг. Бо вони - найрідніші наші - зазначає жінка.
Життя під обстрілами було схоже на "ад" (саме російською)
І можна було б жити у місті далі, говорить пані Люба, якби навесні його не почали сильно обстрілювати.
- Гепнула ракета біля багатоквартирних будинків, і жінку розірвало на шматки. За квартал її частини знаходили на гіллі та дротах. В іншому кутку гепнуло, знову кілька душ людей не могли знайти. Сусід пішов на склад, де видавали фанеру, щоб вікна вибиті закрити, і їх там біля складу теж усіх вибухом вбило. Подружжя поверталось з базару, обстріл, вибух, жінці відірвало голову, а чоловіку пів частини тіла понівечило, він не вижив, - розповідає пенсіонерка.
Обстріли, зазначає вона, перетворили життя в місті на пекло - "російський ад". Вони з чоловіком ховалися під час небезпеки у підвалі. Спати лягали одягнені.
- Тільки посіріло, ми вже у ліжках. Не можна було ні ліхтарик чи свічку запалити, бо ці дрони на світло летять, нам так здавалось.
Через постійний страх, стрес, жінка з чоловіком майже нічого не їли і нормально практично вже не спали.
- Там не їсться, розумієте, коли гепає. І спати не можеш, бо коли закриваю очі, мені здається, що стіни на мене падають. Думаєш, як у підвал скочити встигнути.
Після прильотів по сусіднім будинкам, хвилею понівечило і хату пані Любові. Посипались вікна, повело стіни, двері, що одного разу їх заблокувало, і сусіди визволяли ломом.
Через окупантів містяни по декілька місяців не бачились з рідними, хоч жили на сусідніх вулицях. Бо під час окупації усі боялися виходити, щоб не потрапити російським солдатам на очі. А після окупації під час обстрілів люди боялись загинути.
- Раніше тут вирувало життя, машини, люди постійно ходили-їздили. Зараз вранці вийдеш, нікого нема, жодна людина не пройде. На нашій вулиці залишились сім душ, а раніше було 50 хат, і по декілька людей в родині.
Врятували волонтери з Біляївки
Жінка говорить, що їм багато разів радили виїжджати. Їх донька встигла після окупації виїхати з онуками і оселилась у Біляївці, Одеської області. Проблема була в тому, що вивезти батьків не було кому. А ті, хто пропонував свої послуги, просив гроші і називав непосильну ціну для людей.
- Не могли ми довго наважитись. Знаєте, коли воно тут все своїми руками будувалося, як його лишити? Ми ж думали, що це ось-ось, і скоро закінчиться. Лише коли багато людей загинуло, і я дуже захворіла, вирішили, що треба їхати, але шанси були малі.
Донька пані Любові дізналася, що волонтери ГО "Біляївської самооборони" збирались в черговий раз їхати на Херсонщину, везти гуманітарну допомогу. І вона запитала, чи не могли б вони шляхом заїхати у Берислав та забрати батьків. Волонтери не відмовили.
Останні дні перед від’їздом, в очікуванні, згадує жінка, були найскладніші. Три доби вони з чоловіком не могли нічого їсти і не спали, бо обстріли ще більше посилились. Зізнаються, що до останнього не вірили, що за ними приїдуть. Бо хто ж на таке наважиться ще й безкоштовно?
Дорогою до Біляївки, вони мріяли, що приїдуть і спершу вдосталь виспляться. Але не змогли, бо свій страх вони привезли з собою. Заснути допомогли лише спеціальні уколи.
Для батьків донька вийняла у Біляївці житло. Але пані Любов одразу поїхала до лікарні, вона дуже ослаблена і потребувала обстеження з подальшою операцією.
Зараз для неї найголовніше – видужати, стати на ноги, а потім почати лікувати свого чоловіка, адже він теж має проблеми зі здоров’ям. Попри це обоє вони не залишають думку повернутися додому.
- Я дуже хочу колись повернутись. Може, наша хата ще залишиться, а як ні, то бог з нею, щось вигадаємо. Не кажу, що тут люди погані. Добрі, і онуки, і донька поруч, але тягне туди, бо там моя батьківщина, там мої предки, - говорить пані Любов. - Раніше я трималась за хату, а зараз розумію, що в житті найцінніше - життя. І людське співчуття. Бо якби не волонтери, які нас забрали, нас би, можливо, вже і не було. Тож варто цінувати життя і добрих людей навколо.
