Олександр приїхав до Біляївки з Чорнобаївської громади (одне з сіл тієї самої легендарної Чорнобаївки) вперше і всього на один день. Привела його сюди жага до життя. Чоловік пережив окупацію, йому дуже важко самому пересуватися, він страждає на сильний біль, а в його головному мозку збирається рідина - необхідно терміново оперуватися. І дивним чином саме небайдужі біляївці подбали про те, щоб цю операцію призначили йому в Одесі. Попри хвилювання і випробування на устах чоловіка посмішка, а в очах надія, що він таки прокинеться після операції, обійме онуків, і його життя продовжуватиметься.
Нам пощастило, у нас не було що красти
Олександру 58 років. Родом він з Казахстану. До України у 1993 році привела його доля - дружина родом з Херсонщини, села Крутий Яр, наразі це Чорнобаївська громада.
Працював чоловік довгий час трактористом у місцевому колгоспі. На роботу не нарікав, каже, що подобалась, хоч і нелегко. Але заробітна платня з роками не підвищувалась, а треба було піднімати двох дітей. Тому згодом пішов працювати охоронцем.
Своє село чоловік називає небагатим, але дуже затишним і дружним. Пишається, що в них навіть є газ. В селі всього кілька вулиць. До вторгнення росії там жило близько 150 людей. Зараз половина виїхала.
На фото вже легендарна Чорнобаївка
У квітні село окупували. Як і більшість людей, чоловік втратив роботу. "Антихристи", так Олександр називає російських військових, жили у бригаді колишнього колгоспу.
- Нам ще пощастило, у порівнянні з іншими селами, де люди потерпали від жорстокості окупантів, - говорить чоловік. - Врятувало і те, що ми знаходимось у ямі, і красти у селі не було що. Зверху у нас є місцевість дубки, і там стояла рашистьска артилерія, самоходки, гради. Нас вони не обстілювали. Стріляли від нас по Посад-Покровському. Коли гатили, було страшно.
Одразу після окупації і обстрілів сусідніх населених пунктів у селі зникло світло. Його не було майже півтора року, відновили кілька місяців тому. Потім за світлом зник і газ. Окупанти рили окопи, робили укріплення і десь зачепили газовід, так пояснив Олександр.
У селі замінували поля, посадки. Чоловік згадує, що у сісідньому селі людина знайшла ящик у посадці, підняла його і підірвалась.
Хоч без магазину, без світла та газу, але провізії, каже Олександр, в селі вистачало. Вони дуже економили і ділились один з одним запасами.
- Антихристи привозили свою гуманітарну допомогу. І змушували нас брати її, натякаючи, що якщо не візьмемо, то вони дуже сильно образяться, тобто можуть і пристелити. Ось так і жили, - згадує чоловік.
Весь час підтримував син
У Олександра двоє дорослих синів, обидва - учасники АТО. Старший під час служби в боях отримав чотири контузії, і зараз вже непридатний до служби. Він живе з родиною у батьків.
- Ми хвилювались, щоб антихристи не дізнались, що син був в АТО. Поховали форму, нагороди, - ділиться Олександр, - бо чули, що з такими хлопцями робили в інших містах і селах.
Молодший син Олександра після закінчення контракту і повернення з АТО вирішив шукати заробіток за кордоном. Саме там його і застала війна.
За словами Олександра, він хотів повернутися і знову стати у стрій. Однак розумів, що єдиний, хто тепер має утримувати родину фінансово.
- Завдяки підтримці сина ми виживали, - говорить Олександр, - і я зміг відкласти деякі гроші на операцію. Якщо її мені не зробити, то шанси жити далі - невеликі.
Нервові зриви через війну ще більше посилили хворобу
Олександр має хворобу з дитинства - в нього водянка головного мозку. У голові збирається рідина. Від цього він страждає на сильний біль.
- Голову треба просвердлити, і все там налагодити, - говорить чоловік. - Раніше боявся робити операцію. А раптом не виживу після цього. Та й коштів не було. А тепер чомусь бажання жити сильніше за страх померти. Бо стає все гірше. Я просто вірю, що все буде добре. Жити ж хочеться, - говорить чоловік.
Він поїхав до Херсону на обстеження, і нейрохірург сказав, що лікування не допоможе, потрібна лише операція. Але треба знайти ще фахівців, зараз це зробити нелегко.
Окрім цього у чоловіка зʼявились у спині грижі, і він дуже важко пересувається. Говорить, що раніше ходив нормально, а проблеми зі спиною почалися після окупації. Припускає, що це наслідок постійних нервових зривів та хвилювань через війну.
- З нами троє онуків жили. Хвилювався, щоб вони не голодали, і щоб окупанти не прийшли в дім, бо ніхто не знає, що прийде цим нелюдам в голову, як побачать дітей.
Надія є
Можливість зробити операцію в Олександра зʼявилась завдяки біляївським волонтерам. Після деокупації Херсонщини вони приїжджали з гуманітарною допомогою до села, їх тоді добре запамʼятали. І одного разу їм подзвонили та попросили про допомогу знайти для Олександра можливість прооперуватися.
На пошуки лікарні, фахівців, які могли б взятися за цей випадок, пішов не один тиждень, вони зробили сотню дзвінків, але результат є. Олександра чекали в одеській лікарні у призначений день і час.
Спочатку чоловіку допомогли дістатися до Біляївки, прихистила його в себе вдома волонтерка Інна Коваленко. Наступного дня він вирушив вже до лікарні.
Чоловік не знає, чи потрібні будуть йому гроші. Але головне, каже, що його там вже чекають.
- Я дуже вдячний Інні, волонтерам, які за мене хвилюються і допомагають, - говорить Олександр, - без них нічого б не вийшло.
Після операції, коли прокинеться, чоловік найбільше хоче обійняти онуків, яких не бачив вже майже рік. Як тільки село звільнили, і окупанти почали обстрілювати Чорнобаївку, онуки з невісткою одразу виїхали до Західної України, у більш безпечне місце.
- Скучив за ними. Хочу бачити, як вони ростуть, хочу жити далі, - з надією сказав Олександр.
